Коли в одному з болградських супермаркетів ми побачили Ольгу Наумову, чомусь одразу відчули, що вона знає про війну більше, ніж ми.

Ольга приїхала із родиною до Василівської громади з Курахівки Покровського району Донецької області. Тут функціонувала центральна збагачувальна фабрика, що є одним із об’єктів ДТЕК, шахта Курахівська, Донецько-Курахівський машинобудівний завод, який займався плавкою кольорових та чорних металів.

У 2014 році після початку бойових дій на Донбасі Курахівка опинилася у зоні бойових дій. На щастя, цю територію було звільнено українськими військами. Так, родина Ольги жила на кордоні з лінією фронту усі ці вісім років.

«ВІКНА ТРІЩАЛИ, СТІНИ ЛОПАЛИСЯ, А МИ ПРОДОВЖУВАЛИ ЖИТИ З ЦИМ»

Ольга народилася у Вінницькій області та переїхала до Донецької у дитинстві з батьками. Її чоловік Костянтин – одесит, після закінчення морського училища приїхав сюди в гості до родичів, а коли зустрів своє кохання – залишився.

25 років Ольга з Костянтином прожили у Курахівці. У них двоє дітей – 23-річний Даніїл та 11-річна донька Кіра. 12 років тому з Одеси до них у Курахівку переїхала і мати Костянтина Лідія Петрівна.

Подружжя Наумових працювало на шахті в Курахівці, Ольга – нормувальником, Костянтин – механіком, Лідія Петрівна працювала продавцем у селищі, їх син Даніїл – шахтарем у Покровську, а донька Кіра відвідувала школу.

Життя йшло своєю чергою, незважаючи на те, що в області протягом восьми років фактично не припинялися військові дії.

«Вісім років у нас було галасливо. Були прильоти, але зрідка. Вікна тріщали, стіни лопалися. Ми навчилися жити із цим, звикли. Страшно те, що діти вже не боялися, що в нас стріляють. Земля тремтить від вибухів, а дочка проситься гуляти надвір, можна сказати під обстріли», – розповідає Ольга.

«24 ЛЮТОГО ВСЯ УКРАЇНА ЗДРИГНУЛАСЯ, А У НАС БУЛО ТИХО»

День 24 лютого у селищі був спокійним. З ранку багато хто ще не знав про повномасштабне вторгнення Росії. Ми не повірили спочатку. Я пам’ятаю, як йшла на роботу, а оточуючі казали: Ви чули, почалося!. А в нас тим часом було тихо, не так як раніше. Моїй співробітниці діти з Дніпра зателефонували довідатися, яка у нас ситуація. І тоді ми усвідомили, що це правда», – згадує Ольга.

«У мене не було паніки, я приступив до облаштування підвалу, підготував п’ять спальних місць, провів комунікації, щоб у разі обстрілів ми могли сховатися», – розповів Костянтин.

Того дня жінку та її співробітників за розпорядженням керівництва не спустили до шахти, щоб уникнути обвалів внаслідок обстрілів. На той час планів по від’їзду сім’я ще не мала.

Третього березня їхнього сина мобілізували, і сили родини були спрямовані на допомогу армії. Сам же Даніїл постійно твердив батькам, що з Курахівки треба їхати.

«Даня дуже переживав за молодшу сестру, казав, що їй всього цього не потрібно бачити і що йому буде спокійніше, якщо ми поїдемо», – розповідає Ольга.

Наумови ще місяць відкладали переїзд, але син був наполегливим і переконував, що найкращим рішенням буде виїхати з селища.

«Ще ввечері ми лягали спати і не думали, що їхатимемо, а вранці я прийняв складне для мене рішення, і ми почали збиратися, дружина постійно плакала», – згадує Костянтин.

«Ми розуміли, що їдемо в нікуди, і нам потрібно буде облаштовувати житло, добре, що у нас був причіп. Ми навантажити його всім необхідним спочатку і теплими речами», – розповідає Ольга.

Перед від’їздом свої запаси продуктів, різні інструменти вони віддали військовій частині, при передачі був шанс побачити сина, але вони так і не зустрілися…

ЯБЛУКИ НА БЛОКОСТІ

11 квітня Ольга, Костянтин, їхня донька, мама та собака виїхали з Курахівки разом з іншими переселенцями, тримаючись колони. Єдиним відкритим напрямком був Одеський регіон. У Костянтина в Одесі проживає молодший брат та батьки невістки у Василівці.

«А більше нам їхати не було куди. У нас усі родичі проживали у містах, які на той час обстрілювали – Миколаїв, Ірпінь, Київ. І якщо ми зуміли щось взяти, то вони поїхали, покинувши все», – каже Ольга.

Костянтин згадав, що за порадою сина на машину вони повісили білі евакуаційні прапори, і на всіх блокпостах їх пропускали. Неподалік Умані їх зупинили, попросили з’їхати з траси для огляду автомобіля.

«Я тоді подумав – нехай перевіряють причіп, там особисті речі, а Ольга насторожилася. Але коли військовий повернувся з чотирма великими червоними яблуками, ми розпливлися в посмішці. Нам побажали щасливої ​​дороги та відпустили», – розповідає Костянтин.

«НIБИ ПОТРАПИЛИ У ІНШИЙ СВІТ»

Коли Наумови виїжджали з Курахівки, там уже не працювали банки, аптеки, банкомати, лікарні, соцустанови. Складнощів не було лише з доставкою продуктів.

«Наразі там дуже багато руйнувань. І шанс, що ми зможемо повернутися додому, невеликий», – каже Ольга.

У Василівці їх зустріли тепло, їм вдалося розташуватись у добротному будинку, господарі якого поїхали за кордон. Родичі Наумових допомогли ознайомитися з місцевістю, підказали, куди звернутися за оформленням документів, допомогли з облаштуванням.

Тут не було чути вибухів. Було відчуття, що вони потрапили до іншого світу.

«ГОЛОВНЕ, ЩОБ СИН БУВ ПОРУЧ»

Наумови виконали прохання Даніїла і поїхали у безпечне місце.

«Знаходимо позитивні моменти в нашому житті, ми живі і це головне», – каже Костянтин.

У цей момент у Ольги підступають сльози. Як з’ясувалося, з 16 квітня вони не мають зв’язку з сином.

«У селищі його вже разів десять ховали. Нам почали надсилати співчуття, уявляєте», – розповідає жінка.

Звісток про Даніїла немає вже більше двох місяців. Він був у центрі бойових дій. Офіційно хлопець вважається «зниклим безвісти». Із цим статусом батьки мають намір його шукати. Варіант їхати за межі країни сім’я Наумових навіть не розглядала.

«Наша головна мета – щоб син був поряд, щоб війна закінчилася. Потім разом країну відновлюватимемо», – каже Костянтин.

І ось з’явилася надія – нещодавно прийшла звістка від волонтерів, що Данило перебував у полоні в ОРДЛО. До Наумових у Василівку приїхала і дівчина Даніїла Ганна. Вона поїхала із селища, коли там стало дуже небезпечно. Ольга прийняла її як рідну, адже дівчина дуже дорога синові. Чекати на його повернення разом – легше.

«ЯК ВІЙНА ЗМІНЮЄ ЖИТТЄВІ ЦІННОСТІ”

Ольга, Костянтин, їхня дочка Кіра, мама Лідія Петрівна, Ганна – тепер мешканці нашого району. Вони вірять у перемогу та повернення до мирного життя.

«Все, що ми роками наживали, зараз зовсім не важливо, ми готові все віддати, аби тільки наша родина возз’єдналася», – каже Костянтин.

У Курахівці підвал Наумових тепер рятує сусідів, які вирішили не їхати звідти, а в будинку Лідії Петрівни проживають переселенці з Авдіївки, чий будинок повністю зруйнований.

«У нашій родині ми всі один за одного горою і в країні так, тому українців не перемогти, однозначно», – запевняє Костянтин.

ТЕТЯНА МАНОЛОВА

Фото з особистого архіву сім’ї Наумових та новинної групи Курахове-Селидове-Покровськ у Facebook