Тепер уже очевидно, що голод було створено штучно. 1933 року, коли територія нинішнього півдня Одеської області була частиною Румунії, голоду тут не було. А в інших частинах України щосили лютував голод. Так радянська влада заганяла селян у колгоспи.
Бессарабія та Болградський район, зокрема, повною мірою відчули на собі голод 1946-1947 років, коли на цю територію прийшли «червоні визволителі». Тема голоду замовчувалася довгі роки. Але народ зберігав її у своїй пам’яті. Та хіба таке забудеш? Тільки свідків тих страшних років стає дедалі менше…
Одна з них Катерина Антонівна Кулаксиз, у дівоцтві Хаджиогло. Вона народилася у селі Виноградівка, все життя пропрацювала тут. Спочатку 10 років касиром у колгоспі, потім понад 30 років рахівником-касиром у сільській раді. Нещодавно у колі родичів та близьких людей вона відзначила свій 91-й день народження. Наперекір рокам, вона зберегла енергію, запал і гарну пам’ять. Ми сумнівалися, чи захоче вона говорити про голод у Бессарабії, адже ця тема й сьогодні є дуже болючою. Але Катерина Антонівна погодилася одразу. Її розповідь – неоціненна історія нашого краю.
У Сім’ї Хаджиогло було семеро дітей, Катя була п’ятою. Голодомор вона добре пам’ятає, адже їй було 11 років.
«Нам потім говорили, що голод виник через неврожайний рік. Але це не правда. Голод був, бо все забирали у людей», – розпочала свою розповідь Катерина Антонівна.
Забирали все у селян працівники сільської ради та так звані яструбки – місцеві активісти. Спочатку вони оминали будинки багатих селян. А багатими вважалися ті, хто мав землю та худобу, обробляв її та отримував урожай, тобто, їхній достаток був результатом їхньої важкої праці.
Найчастіше до будинків приходили люди зі зброєю. Селяни ховали зерно як могли. Як пізніше виявилось, хто добре сховав, той вижив. Місцеві активісти проходили все домогосподарство і щупами, метр за метром, шукали або закопане в землю, або заховане в скиртах або на горищах зерно. Це був особливий обшук, із пристрастю. Якщо знаходили, то забирали усе. Опиратися було марно. За це можна було потрапити до в’язниці або поплатитися життям.
Катерина Антонівна зазначала, що активістами були переважно бідні селяни, які свого нічого не мали, та й працювати особливо не хотіли. Але на хвилі радянської влади відчули себе вершниками доль та владою на селі. І це було страшно. На них не діяли ні сльози, ні вмовляння.
Сім’ї Хаджиогло пощастило. Батько мав трохи землі, ще частину він брав в оренду. Вони мали трохи зерна і сховали його в маленькому курнику, викопавши вузьку яму в землі. Маленьку Катю зазвичай будили під ранок, і вона разом із батьком та старшими братами йшла до курника. Її на мотузці спускали вниз, вона брала зерна стільки, скільки треба було на день. Вона була маленька і спритна, а тому могла туди спуститися. З цього зерна робили крупу і варили кашу або мололи муку на ручному млині.
«У нас ніхто не помер. Мама нас врятувала», – згадує Катерина Антонівна, продовживши розповідь.
Про те, що жінка, мати семи дітей дуже ризикувала, не знав навіть її чоловік. А якби дізнався, то заборонив би їй. Адже її могли будь-якої миті заарештувати за крадіжку. Вона ж усвідомлено йшла на ризик, щоб урятувати свою сім’ю.
Сільська рада доручила їй пекти хліб для військових. Давали стільки борошна, скільки мало вийти буханець хліба, і чи не кожну булку перевіряли на вагу.
Але мати хитрувала від кожного буханця відщипнути шматочок тіста. Ці шматочки тіста вона віддавала старшим дочкам, які допомагали матері місити хліб. Вони жили окремо і вдома смажили коржики. Батько про це не знав, а мама таким чином урятувала не лише свою сім’ю, а й дочок.
Вдома батько ділив коржик, не знаючи, що він із краденого тіста, серед дітей, залежно від віку. Найменшому братові завжди діставалося найменше, він ображався і обурювався, а батько лаяв його за це. Але всі діти отримували свій шматочок і завдяки цьому всі вижили.
Вмирати люди стали взимку, а пік смертей припав на початок весни. «Я ніколи не забуду той віз, на який просто навалом вантажили трупи. Звідти стирчали руки, ноги. Це було страшно», – згадує Катерина Антонівна.
Бувало, що вмирали майже всі у ній. Зазвичай про померлих повідомляли до сільської ради сусіди. Часто ховати померлих у родичів не було сил, настільки люди були виснажені. На цвинтарі викопали одну велику загальну могилу. По селу їздила підвода, на яку вантажили трупи та везли на цвинтар, там їх звалювали в одну могилу і таким чином ховали. Старожили підтверджують, що така могила на сільському цвинтарі є. Скільки померли тоді з голоду, Катерина Антонівна сказати неспроможна, але дуже багато. Смерті були майже в кожній сім’ї.
Запам’ятався їй голодний Великдень 1947 року. Тоді мама якимось дивом змогла заощадити і зібрати трохи борошна, з нього вона спекла паску. Звичайно, вона віддалено нагадувала нинішні паски, але все ж таки принесла до будинку відчуття свята. В цей час до них до хати зайшла сестра батька і побачила паску, почала лаяти маму за її необачність, казала, що по селу їздить візок, збирає померлих, а вона паску пече, та якщо хтось на неї донесе, то бути біді, прийдуть з обшуком.
«Ми тоді всі дуже злякалися. Адже траплялися випадки, коли люди доносили один на одного. Але про нас ніхто не доповів. І в нас була паска в будинку», – згадує наша героїня.
Після здобуття Україною незалежності тема голодомору з секретного розряду перейшла до розряду відкритих. Владою була зроблена велика робота зі збору свідчень про голодомор в Україні та в Бессарабії зокрема.
Так, у книзі «Історія гагаузів України», авторами якої є Степан Булгар та Юрій Дімчогло, відображено цю трагічну сторінку історії гагаузів. Якщо говорити конкретно про село Виноградівка, то, за архівними даними Болградського РАЦСу, від голоду померло 247 осіб. І можна припустити, що це не повна статистика. Найменшому померлому було 14 днів, старшому – 86 років. Дуже багато померло дітей та підлітків. Офіційною причиною смерті зазначалася дистрофія.
2008 року Виноградівська сільська рада проводила опитування свідків голодомору. У книзі наведено три опитування, від читання яких льодіє кров. Опитаних вже немає в живих, але їхні розповіді підтверджують, що голод був створений штучно.
Вижив лише той, хто добре сховав зерно. Забирали у тому числі сільськогосподарський інвентар, вози та тварин. Усе це передавалося до колгоспів. Але люди все одно не хотіли туди вступати. Дімов Дмитро Харлампійович, 1929 року народження, згадував, що люди їли померлих тварин, качан, будь-яку рослинність. Були випадки людожерства. Один одному люди не допомагали, кожен виживав як міг. Причиною голоду він назвав непоганий урожай, а те, що зерно забирали для так званого «червоного обозу».
Катерина Антонівна також розповіла, що навесні, коли від голоду стали масово гинути люди, сільська рада почала видавати трошки зерна, але багато родин це вже не врятувало.
Слід зазначити, що у різних селах була різна ситуація. Все залежало від старанної служби місцевої влади та яструбків. Там, де влада виявляла милосердя і не відбирала все у людей, голод не мав такого масового характеру. Там, де завзято виконували вказівки партії, голод лютував. І це ще одне підтвердження, що немає звіра страшнішого за людину.
Це ми спостерігаємо і сьогодні у роздертій та обстріляній окупантами Україні. Пройшло стільки років, а принципи та стиль роботи активістів, які підтримували колись радянську владу, а сьогодні рашистську – залишаються однаковими – пограбування, вбивства, жорстокість, ненависть.
Історична довідка
1945 року село Курчі було перейменовано на село Виноградівка. Почався новий радянський період в історії села, безпосередньо пов’язаний із колгоспним рухом.
27 листопада 1946 року було створено перший колгосп “8 березня”.
У жовтні 1947 року утворено другий колгосп ім. Будьонного.
16 січня 1948 року утворено третій колгосп ім. 30-річчя Радянської України. (З книги “Історія гагаузів України”).
28 листопада, у четверту суботу місяця в Україні вшановують День пам’яті жертв голодоморів. Він був запроваджений Указом Президента України у 1998 році. У 2006 році Законом України Голодомор 1932 – 1933 років був визнаний геноцидом.
Голодомор – це геноцид Українського народу, вчинений комуністичним тоталітарним режимом з наміром знищити, цілком чи частково українську національну групу. Ця кваліфікація випливає із Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року “Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього”. Способом реалізації геноциду став штучний масовий голод, організований керівництвом комуністичної партії Радянського Союзу та Радянської України.
Тетяна Терзі
Фото з мережі інтернет
Інтернет-видання Бессарабії
