В редакцію видання «Махала-Дружба» надійшов лист від нашого відомого земляка, уродженця села Виноградівка-Курчу Івана Савелійовича Акдерлі, який зараз проживає в м. Київ. Він висловлює свою точку зору, чому історичні назви – це добре. І чому ми повинні відмовитися від радянського минулого.
Виноградівка або Курчу (Курчі) – питання, яке поділило моїх земляків нещодавно навпіл. Емоції та пристрасті вирують на сторінках всіх інформаційних засобів. Не можу мовчати і я, бо воно стосується і мене, хай щоб ви не говорили про тих, хто на даний час не є мешканцем села. Дуже прикро, що поміж нас немає єдиних поглядів на цей, як виявилося, болючий процес… Немає сенсу шукати, хто в цьому винній. Мабуть, усі потрохи? Тому треба всім шукати компроміс… Впевнений, що ми його знайдемо разом, бо, як я зрозумів, байдужих серед нас немає. І це – головне!
Напередодні святкування 200-річчя Виноградівки у 2011 році талановита вчителька місцевої школи Ефтімія Петрівна Сюрма, яка ще й дуже гарно співає, написала гімн села. Там є такі рядки:
«Нет земли щедрей и краше, чем КУРЧИ,
Силой, мощью той земли мы рождены,
И звучат далеких предков голоса,
Мудрость в песнях их, в обычаях жива.»
Зверніть, будь ласка, увагу, авторка гімну пише «КУРЧІ». І це, мабуть, невипадково, бо вона чує голоси далеких предків на цій щедрій землі, яка зветься «КУРЧІ».
Назва міста, селища, вулиці – це не якась дрібничка. Чому взагалі дають якісь назви, присвоюють імена більш чи менш відомих людей? Не секрет, що це робиться для того, аби закарбувати в нащадків пам`ять про певну історичну постать чи подію.
Вулиці будь-якого населеного пункту повинні мати історичне коріння і відображати його минуле, не пов`язане з тоталітарними режимами чи якоюсь чужою, хай навіть великою культурою та історією. Не потрібні нам сьогодні вулиці Радянського комсомолу, не потрібні майдани Жовтневої революції і Рози Люксембург, не потрібні провулки Павлика Морозова…
Я думаю, багато хто, спостерігаючи за тим, як відбувалася декомунізація у великих містах, замислювався над тим, а чи не повернути рідному селу, рідним вулицям старі, «докомуністичні» назви. Наприклад, Курчі або Курчу? Назва нейтральна, ще й історична. Сто тридцять чотири роки (з 1811 по 1945) так і було! Його вулиці, на жаль, не мали назв. Якщо потрібно було відправити листа – зазначали лише ім`я отримувача і село. І тільки з 1945 року – Виногравдівка! Навіщо було міняти рідну назву на Виноградівку? Кому це було потрібно? Виноградівка – це справжній імперсько-радянський спадок. І не треба нагадувати, що Радянський Союз, подарувавши нам «Виноградівку», закінчився більше ніж 30 років тому, і нині ми живемо в державі, яка має назву Україна. У нас своя мова, культура і свої герої. Час розпочати свою історію
Чому саме зараз? А тому, що в умовах війни топоніміка перестала бути питанням лише гуманітарної політики. Саме зараз ми боремось за перемогу України та не можемо допустити, щоб в незалежній нашій державі згадували та вшановували московських чи російських вчених, письменників, політичних діячів, а тим більше радянські свята! Саме війна вносить корективи в життєві події та змушує відкладати до кращих часів чимало справ. Але це не повинно стосуватись процесу деросіянізації міст, селищ, вулиць, демонтажу пам`ятників, меморіальних дощок діячам країни – агресора. Росія – наш ворог! І це треба пам`ятати кожної миті! Крапка!
Тому і в Уряді створили посібник для сільських, селищних і міських рад про те, як перейменувати вулиці, а юристи описали процедуру. Коли ж йде мова про головне питання, хочу нагадати – є закон і є здорова логіка. Закон не є предметом для обговорення. Він стверджує, що в Україні має завершитися декомунізація та деколонізація. А що стосується здорової логіки, то це залежить від кожного з нас. Впевнений, що Виноградівська громада дозріла до цього!
Ще однією з причин, чому не всі мешканці підтримують такі ідеї, з`являється побоювання, що перейменування потребуватиме заміни низки документів. А як наслідок – купи витрачених грошей. Однак, ці побоювання лишаються безпідставними, оскільки компетентні служби та юристи одностайні – документи замінювати не обов’язково, а витрати можуть стосуватися лише заміни табличок, покажчиків та дорожніх знаків, що лягає тільки на плечі місцевих бюджетів і обходиться недорого. Напевне, у даній ситуації місцева влада повинна матеріально підтримати людей.
Питання перейменування – справа не однієї людини, це складна робота всієї громади. І приймати в цьому процесі участь, чи ні – вирішує кожний з нас. Всі мешканці могли долучитися та мали достатньо часу і можливості, щоб висловити своє бачення, свої думки, пропозиції під час обговорень. По-перше, є сайти міських та сільських рад, є сторінки Facebook, Telegram та електронні пошти. По-друге, можна було звернутись з письмовим зверненням на адресу виконавчого комітету чи міської та сільської рад. Але не всі це зробили своєчасно. Тому і є незадоволені… Хоча, якщо проаналізувати, хто проти, то треба відмітити, що якоїсь конкретної типізації я б не виділів. Тобто, це просто мешканці села, котрі завжди всім незадоволені й вони кажуть, що зараз війна, краще займатися господарством, економікою. І я їх розумію… Звичайно, трохи толерантності не вистачило, але це таке… Головне, що не було байдужих! Я хочу всім подякувати за ініціативу та участь у дискусіях. Було висловлено багато цікавих думок. Тому все у нас з вами буде добре! Слава Україні!
Іван Акдерлі
В тему:
▪️ Повернення до історичної назви: в Болградській громаді перейменували село
▪️ Історія з перейменуванням села Виноградівка має продовження: до видання “Махала” завітали активісти
Інтернет-видання Бессарабії
