З давніх часів мешканці найстарішого міста півдня України Аккермана, а нині Білгорода-Дністровського, позагласно ділили своє місто на декілька районів (махали або магали). Так їм було зручно. Але минули десятиріччя і деякі відомості про ті часи стерлися. На жаль, сучасний містянин багато чого не знає з народної історії Білого міста. І це неправильно. Даний цикл нарисів має за мету, хоч частково виправити це питання.
Колись приїжджій людині в Акермані говорили: «Як? Ви не знаєте, де найкращий виноград?!! Киньте, на біса, цей базар – йдіть в Сади. Там же цимес, а не виноград – це я вам говорю».
Район Сади був в Аккермане, мабуть, найбільш значним за територією, і, водночас, найменш населеним. Він починався від сучасної вулиці Лазо по всій її довжині, і тягнувся аж до величезних градин (городів) села Салгани.
Садами район називався умовно. В основному, це були великі виноградні плантації, і лише де-не-де по околицях міста і Салган його оживляли плодоносні ділянки, що густо засадили фруктовими різнодеревами.
Неможливо точно встановити, коли вперше наш далекий пращур посадив саджанець сонячної лози. Думаю, це було в період розквіту давньогрецького міста-держави Тіра – пра-пра-прадіда Аккермана. А до того тут, у Буджацькому степу, віками гуляли розбійні вітри з близького Понта Евксинського.
Згідно з однією зі скіфських легенд, яку виклав у своїй книзі краєзнавець та письменник Владислав Місюк, у цих місцях щорічно збиралися духи, демони та інша погань на шабаш. Мандрівник, який випадково побачив жахливі гульбища демонів, кам’янів на місці.
***
Про Сади я вперше дізнався з розповідей бабусі – то було в далекому дитинстві. Сади належали кільком заможним городянам. Кожен із них володів великою ділянкою. Одну з таких ділянок, на кілька гектарів, охороняв мій прадід – батько бабусі. А це було ще на початку минулого століття. Біля краю ділянки, яку охороняв прадід Філіп (так його звали), стояв міцний будинок, оточений безліччю госпприбудов та служб. Батьки тримали дві корови, зо два десятки овець, коня, свиней і нема числа свійської птиці…
Все це потім відібрала нова влада.
***
Відомо, у 20-30-х роках ХХ століття у Садах мали свої землі шановані у місті люди – Шепелєві, Челенгірови, Городниченки, Асвадурови. Нащадки деяких із них живуть в Аккермані й донині. Залізнична гілка, що нині простяглася від станції до порту, збереглася ще відтоді. Наприкінці її, біля порту, розташовувалася водокачка. Сюди з брязкотом та гуркотом підходили закопчені паровози – заправлятися водою.
Місцями в Садах траплялися великі піщані галявини. В румунські часи там муштрували солдатів місцевого гарнізону. На пісках Садів виростали чудові сорти винограду. Його, то янтарні, то рубінові ягоди були налиті життєдайним соком. Коли в Акерман приходила рання осінь, місто наповнювало хмільний, терпкий дух свіжоздавленого винограду. По дворах, під арочними склепіннями глибоких підвалів, у величезних бочках бурхливо пінилося молоде вино. Горловини бочок виходили брудно-рожевою піною.
Рідкісний аккерманець міг встояти перед спокусою скуштувати солодкуватого, круто-ігристого напою. Молоде вино веселило душу і приймалося, загалом, легко. Щоправда, вранці від наслідків вливань тяжко хворіли легковажні голови. До речі, люди похилого віку кажуть, що одна склянка молодого, каламутного напою дуже корисна тим, хто страждає на хвороби кишечника. Наголошую, йдеться про справжнє, як у нас кажуть, вино «чистої ягоди».
На той час вина Аккермана славилися далеко поза повіту. Не було фешенебельних підприємств з титулами «Торгова марка», були відсутні складні технологічні лінії на винокурнях, у господарів. Не було безліч худосочних блідих молодих людей, що нині стирчать біля комп’ютерів і так само розуміються на тонкощах сортів вин, як і наш далекий предок у лазерному принтері. Усього цього не було. Але все було просто, добротно і правильно. Чому? Відповім словами аккерманця, на жаль, давно покійного, Давида Карповича Кравченка. Старий бондар сказав так: «А шо ж воно там тямить у виробництві вина, синку? Воно ж все по паперу хоче. Ти дай йому секатор у руки, так воно стане калікою, вибач мені, Господи. Одне – етикетки навчилися робити. Гарні, розмови нема. А так…».
***
Після приходу в наші краї Радянської влади, Сади, як район, існувати перестав. Великі плантації передали радгоспу 28 червня, шабовському винрадгоспу. Минали роки. У 70-х з’явилися рішучі люди з пухкими папками та сміливими ідеями. Незабаром, жадібно бурчачи, колишні Сади переорали бульдозери, перерили екскаватори.
Нині я висловлю просто думку. Особисте. На місці Садів виросли великі заводи, організації; розкинулися житлові мікрорайони; упирається в небо дев’яностометрова труба котельні. Що з того вийшло? Деякі підприємства наказали довго жити. Багатоповерхівки обшарпані, деякі з них осідають у пісках завдяки попередній недбалій роботі геодезистів. У цих будинках здебільшого теплиться те, що можна назвати нормальним життям. Люди тут змучені невлаштованістю побуту.
Якось проїжджаючи в маршрутці одним із мікрорайонів, що сьогодні на місці Садів, почув уривок розмови двох жінок, вони скаржилися на своє життя-буття. «Ой, і не кажи, – важко зітхнула одна з них. – Точно кажуть, що тут Долина прокльонів. Ніякого життя…».
Ну, і скажіть тепер, а чи потрібно було це все нам, місцянам?
Далі буде…
Інтернет-видання Бессарабії
