Інтернет-видання Бессарабії

Змінив пензель на зброю, а після фронту знову повернувся до мистецтва: історія художника Дмитра Скулинця з міста Арциз

17 Листопада 2026 17:20
Ганна Ковальова Ганна Ковальова
Змінив пензель на зброю, а після фронту знову повернувся до мистецтва: історія художника Дмитра Скулинця з міста Арциз

До повномасштабної війни Дмитра Федоровича Скулинця в Арцизі знали як художника та викладача місцевої художньої школи. З раннього дитинства він прожив у цьому місті, а у дорослому віці навчав дітей малювати, займався живописом і розписував храми. Але 24 лютого 2022 року, у 49 років, чоловік добровільно прийшов до військкомату. За два роки служби він дістав п’ять поранень, а після повернення до Арциза знову взявся за пензлі. Сьогодні робота з дітьми допомагає йому долати наслідки пережитого на фронті. Про свій шлях ветеран розповів журналістці інтернет-видання «Махала».

«Я зрозумів, що мій час прийшов»

Дмитро Федорович живе в Арцизі з п’яти років. Саме тут розпочався його шлях у мистецтві. У десять років він прийшов до місцевої художньої школи — у жовтні, коли набір уже завершився, а вільних місць не залишилося. Однак викладач Володимир Миколайович Афанасьєв наполіг, щоб хлопця все ж прийняли.

«Місця не було, але мене все одно взяли. Володимир Миколайович сказав: “Олександре Сергійовичу, беріть, це ваш учень”. Я ледве вмістився в маленькому класі — навіть малював на підвіконні. Так потроху й навчався», — пригадує Дмитро Федорович.

Навчання в художній школі спонукало його згодом вступити до Одеського художнього училища імені Митрофана Грекова. Після закінчення училища та служби в армії художник повернувся до Арциза й почав працювати викладачем. А приблизно у 40 років вступив до Харківської державної академії дизайну і мистецтв, де навчався на відділенні станкового живопису.

До повномасштабного вторгнення Дмитро Скулинець був відомим у місті художником. Окрім викладацької роботи, він займався живописом і декоративним мистецтвом, розписував храми в Селіогло та Капланах, а також каплицю в Арцизі.

24 лютого 2022 року звичне життя Дмитра Федоровича змінилося. Він — батько трьох дітей. На початку повномасштабного вторгнення його старша донька Варвара навчалася в Харкові, а середня донька перебувала в Одесі.

Переживання за дітей і бажання захистити родину та країну стали вирішальними. Того ж дня Дмитро Скулінець пішов до військкомату.

«В той день, приблизно о шостій-сьомій ранку, мені зателефонували доньки. Обидві сказали, що перебувають під обстрілами. Я зрозумів, що мій час прийшов і пішов у віійськомат. Тоді мені було 49 років, а свої 50 я вже святкував в окопі — у перший день виходу на бойові позиції», — розповідає чоловік.

Спочатку він кілька місяців служив у підрозділі територіальної оборони в Арцизі, згодом — на Миколаївщині. Пізніше Дмитро Скулинець долучився до 28-ї окремої механізованої бригади, а згодом — до підрозділу Української добровольчої армії.

Дмитро Скулінець у першому ряду разом з побратимами

За час служби отримав п’ять поранень

Серед командирів, про яких Дмитро Федорович згадує з особливою вдячністю, — заступник командира батальйону Іван Дмитрович Столяр із позивним «Хохол». За словами ветерана, він не залишав бійців самих навіть у найнебезпечніших ситуаціях, особисто приїжджав евакуювати поранених і разом із військовими ходив на штурми.

«Я не бачив, щоб командир взводу чи командир роти приїжджали до нас так, як Хохол. Треба було пораненого вивезти — усі відмовлялися, а він їхав. Коли треба було йти на штурм, він теж був із нами. Ми якось від самого початку були згуртовані», — згадує Дмитро Федорович.

Після розформування підрозділу Хохол зібрав кількох бійців і запропонував їм перейти разом із ним. Керував підрозділом Сергій Ільницький із позивним «Сокіл». За словами Дмитра Федоровича, він також постійно перебував поруч із військовими — як під час виконання бойових завдань, так і поза ними.

Стосунки між бійцями ветеран описує як справжнє братерство. За час служби він переважно виконував бойові завдання в районі Курдюмівки та Азарянки на Донеччині — напрямках, де точилися запеклі бої. Дмитро Федорович згадує не лише командирів і побратимів, які були поруч, а й тих, кого не вдалося повернути з позицій.

Один з найважчих епізодів, що закарбувався в його пам’яті, стався поблизу Азарянки. Підрозділ потрапив під обстріл з автоматичного гранатомета. Дмитро Скулинець разом з іншими бійцями витягував пораненого командира взводу, якому відірвало ногу. Відступати довелося відкритою місцевістю, яку прострілював ворожий снайпер.

Інший випадок, який ветеран добре пам’ятає, стався під Курдюмівкою. Тоді він разом із побратимом на позивний «Санич» залишився на позиції. Зазвичай військові змінювали одне одного кожні кілька годин, однак того дня заміна затрималася на сім годин. Увесь цей час бійцям доводилося відбивати атаки противника, тримаючись із останніх сил.

«Санич узяв цілий ящик гранат і відкидав ними ворога, а я працював із кулеметом. Ми тримали позицію, відбивалися як могли. І в якийсь момент російський військовий підбіг до мене впритул і вистрілив. Я отримав важке поранення в руку. Через страх, який охопив моє тіло, я не зміг накласти турнікет. Кров ішла сильно, і я відчував, що слабшаю. Я сказав Саничу: “Давай відходимо, бо я вже слабну”. Побратим прикривав мене, поки ми виходили до своїх. Коли дійшли, хлопці спочатку навіть не повірили, що ми живі. Вони думали, що нас уже немає», — розповідає ветеран.

Це було перше поранення Дмитра Федоровича. Загалом за два роки виконання бойових завдань він отримав п’ять поранень. Саме вони зрештою стали підставою для звільнення з військової служби.

Повернення до улюбленої справи

У 2025 році Дмитро Федорович повернувся до Арциза. Після звільнення з військової служби він перейшов працювати до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Однак ця робота йому не припала до душі. Чоловік пояснює, що сам добровільно пішов на фронт і не хотів займатися питаннями мобілізації інших людей.

Тому, коли йому запропонували знову працювати в художній школі, він дуже зрадів. Після реабілітації повернення до викладання стало для нього важливим кроком.

«Мені дуже допомагає те, що я закінчив художню академію, що маю досвід. Коли я поруч із дітьми, я відчуваю відповідальність за них. Мені є кого захищати. Робота в художній школі мене відновлює», — говорить Дмитро Федорович.

Він не приховує, що після пережитого на фронті має непростий психологічний стан. Робота з дітьми стала для нього важливою підтримкою, допомагає відволіктися від важких спогадів і поступово повертатися до звичного життя. Спілкування з учнями, можливість навчати їх малюванню та займатися улюбленою справою мають для нього особливе значення.

Дмитро Федорович продовжує писати картини, однак пережите на фронті досі болем відгукується в його душі. Тому зображати воєнні події на полотні він поки не готовий.

«Зараз я пишу звичайні натюрморти. Мені дуже подобається, коли яблука або груші відображаються в дзеркалі. Я зробив цілу серію таких робіт», — розповідає художник.

Художник разом із ученицею Анастасією Бєлохоновою

Нині Дмитро Скулинець готується до виставки в Болграді. Точну дату її проведення поки не визначили, проте сам художник говорить, що вже готовий представити свої роботи.

Після двох років на фронті ветеран повернувся до Арциза та до справи, якій присвятив значну частину життя. Тепер він знову навчає дітей малювати, пише картини й поступово відновлює звичний ритм життя. Художня школа стала для нього не просто місцем роботи, а простором, де він знову відчуває себе на своєму місці.


Цей матеріал створено за підтримки ГО “Детектор медіа” в межах проєкту “Зміцнення незалежних медіа та інформаційної стійкості в Україні”, що фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Зміст матеріалу є виключною відповідальністю його авторів і не обов’язково відображає позицію ГО «Детектор медіа» та Федерального міністерства закордонних справ Німеччини

Поділитись
Зараз читають