Це зараз наш край щільно зайнятий селищами та містами. Раніше, на початку позаминулого сторіччя, тут були дикі степи, серед яких оазами траплялися невеликі села або хутірці. Бессарабія освоювалася повільно. Згодом сюди почали заїжджати колоністи з далекої Швейцарії, Німеччини. Крім того, на порожні землі розселялися державні селяни. Так в Білгород-Дністровському районі утворилися села Шабо, Андріївка, Іванівка, Семенівка та інші.
У той же час землі Бесарабії роздавались улюбенцям катів-царів. Наприклад, князь Волконський отримав величезний наділ, де нині знаходиться село Семенівка (раніше – Сеймени). Дісталося і таємному раднику з Одеси – Павлу Маріні. Йому подарували понад 200 десятин землі.
***
Так, в першій половині дев’ятнадцятого сторіччя, на стрімкому березі Дністровського лиману з’явився великий двоповерховий будинок, а недалеко, наче гриби після дощу, став рости хутір Молога, який незабаром перетворився на велике село. У документах Аккерманського повіту тих років на місці хутора вже позначено “село Молога” з каплицею. Село розвивалося, забудовувалося швидко. Багаті сади, гладенькі ниви на полях, урожайні городи, пасовища – все це сприяло розвитку Мологи.
До садиби від Кишинівського тракту (вул. Кишинівська) майстри виклали міцну бруківку. З її боків садівники розсадили тінисті акації та липи. Крім головного корпусу садиба вміщала безліч невеликих будівель-служб, людських, конюшень та інше.
Після смерті російського ката село Молога на якийсь час перейшло у владу відставному підполковнику Данилові Хоперському. Той, здуру, перейменував його в Даніельсфельд, але … Але історія і люди розставили все на свої місця. Через кілька років село знову стало Мологою. Таку назву носить і зараз.
***
Є така байка. Місцеві рибалки кажуть, що під час шторму, коли за кілька кілометрів від берега рибалка потрапляє в пекельну круговерть, зіткану з води, що біснується, то місце, де розташована старовинна садиба слабо світиться блакитним світлом, немов маяк. Не одне життя рибалки, мовляв, так було врятоване. До речі, цій байці є реальне підтвердження.
Кілька років тому в одній кампанії, чи то рибалка, чи то браконьєр, розповів випадок, що стався з ним у тих місцях.
Якось увечері він із приятелем зібрався подивитись рибальські сітки. Була вже пізня осінь. Лиман рвав у сірі клапті хвиль пронизливий північний вітер. Обидва рибалки деякий час вагалися, чи варто виходити на воду в таку негоду, але впертість і, чого там, жадібність зробили свою справу.
До місця вони дісталися у човні наполовину заповненим водою. Поки напарник оповідача черпав ковшем воду, сам він заходився вибирати з води обтяжені сіті. У них штормом набило водоростей, хоч і риби було багато. Якоїсь миті особливо велика хвиля повністю накрила човен, він перекинувся і пішов на дно. Двоє чоловіків опинилися у крижаній воді, причому у ватяних куртках, у чоботях до пояса. Починало темніти.
Поки наш головний герой, борсаючись у киплячій хвилями воді, ножем зрізав з себе чоботи і позбувся куртки, його напарник зник. Скільки він не кричав, але йому вторили лише шум хвиль, що набігали, і свист холодного вітру.
«Я зрозумів, що пропадаю. Але жити хотілося! Я з жорстокістю почав гребти. Але куди? Навколо одна вода і майже темно, берега не видно. Плавав я добре, та й був досить молодий. До того ж, гальмував плавання холод. Вода – що лід… І ось хвилин через 20 боротьби зі стихією, вдалині я побачив якесь світло. Воно було слабке, але достатнє, щоб зорієнтуватися на нього. Я і поплив на це світло», – розповів рибалка.
І сьогодні цей рибалка не може точно сказати, скільки тривала ця жорстока боротьба за життя – годину, дві чи набагато більше. Часом він впадав у забуття, і тільки сильні руки робили свою справу… Як опинився на березі, рибалка досі не пам’ятає. Від холоду та перевтоми його тіло одеревіло. Перемагаючи підступне бажання забутися, він на неслухняних ногах таки дістався моложського винзаводу, пробрався до клубу, і, зірвавши штори, обмотався ними. Після рибалка знепритомнів.
Опритомнів він у лікарні з жорстоким двостороннім запаленням легень.
«Загалом, якби не те світло з берега, навряд чи я дістався б до берега. А ось, хто це світив, не зрозумію досі», – так закінчив він свою розповідь.
***
Така коротка історія маєтку Маріні. Зараз тут просто руїни та запустіння. А даремно!
Ми говоримо про залучення в наші місця туризму, створення привабливого, заповідного краю. Проте здебільшого це лише слова. Адже непогано б тут, поряд із згаслим винзаводом, створити куточок історії. З ладною дорогою, ресторанчиком, меморіальною дошкою про історію садиби. Та привести територію до ладу, просто прибравши від бур’янів, сміття, облагородивши елементарними зручностями – лавами, доріжками, навісами. І, скоріш за все, заїжджий народ сюди рікою потече.
Інтернет-видання Бессарабії
