Одним з небагатьох конкретних результатів переговорів про перемир’я, організованих США, стало масове повернення тіл загиблих українських військових. За угодою, досягнутою в Стамбулі, яка включала обмін полоненими та повернення останків захисників близьким, до України повернули 6000 тіл. Як відбувалося повернення та ідентифікація тіл загиблих, розповіло видання The New York Times, журналіст якого побував на місці події – на Одещині.
На залізничній станції в Одеській області було організовано лабораторію, яка має на меті пришвидшити ідентифікацію, обходячи традиційні розтини в моргах, які вже й так перевантажені.
Тіла прибувають сотнями на залізничну платформу в Одеській області, безіменні, понівечені, викопані з бруду, піску чи завалених окопів. Їх вивантажують у білих мішках з рефрижераторних вагонів та перевозять до польової лабораторії біля колії, де фахівці швидко та ретельно проводять ідентифікацію.
Загалом біля станції працює шість команд, до їх складу входять поліцейські слідчі, судово-медичні експерти, патологоанатоми, розвідники та санітарні працівники. Вони документують особисті речі, беруть зразки ДНК. Коли це можливо, команди проводять зняття відбитків пальців за допомогою методики, за якої пальці замочують у воді, нагрітій майже до кипіння, а потім вводять холодну воду для відновлення відбитків пальців.
Після цього тіла отримують 17-значні ідентифікаційні номери, що містять дату прибуття, установу, яка отримала тіло, та індивідуальний порядковий номер. Документи, бирки, ювелірні вироби або клаптики одягу, вилучені з тіл, можуть допомогти в ідентифікації. Якщо такі знаходять, технік фотографує їх, окремо пакує в пакети та поміщає назад разом з останками в новий мішок для трупів.
«Особисті речі надзвичайно важливі», — сказав Андрій Шелеп, старший слідчий поліції, який розслідує злочини, скоєні під час війни. «Деякі родини не довіряють результатам ДНК. Вони не приймуть смерть. Вони вважають, що їхні близькі досі в полоні. Але коли вони бачать знайдені речі, сумніви зникають». Напруга від роботи з мертвими невисловлена, але присутня в кожному русі на залізничній платформі, де повітря було густим від запаху гниття.
27-річна Руслана Клименко, патологоанатом, схилилася над напіврозкладеним тілом. Плями від біологічних рідин проникли крізь кілька шарів її захисного костюма. На голові вона зав’язала дві рожеві стрічки – єдиний яскравий елемент у тьмяній сцені під камуфляжними сітками.
«Нижня щелепа відсутня», – сказала вона слідчому, який задокументував знахідку.
Кожні кілька хвилин на стіл викладали та відкривали ще один білий пакет. Те, що виглядало як ганчірки та бруд всередині, можливо, є гнилою тканиною.
За словами міністра внутрішніх справ країни Ігоря Клименка, ідентифікація всіх 6000 останків може зайняти понад рік. Процес ускладнюється тим, що деякі мішки для тіл містять частини більш ніж однієї людини.
Серед тих, хто чекав на повернення близької людини, була Тетяна Дмитренко з Києва. Її чоловік, Олександр Дмитренко, загинув у віці 45 років разом з усіма іншими членами його підрозділу 15 листопада 2023 року поблизу Бахмута. Російські війська взяли під контроль цей район, і вилучення тіл було неможливим.
«У мене залишилося лише його останнє текстове повідомлення — «Я тебе люблю», — сказала пані Дмитренко. — Потім був рік і вісім місяців очікування, незнання, це було гірше за пекло».
23 червня пані Дмитренко зателефонував слідчий поліції, який повідомив їй, що ДНК одного з повернутих тіл збігається з ДНК Марини, їхньої 21-річної доньки. Пані Дмитренко відвідала морг для офіційної ідентифікації, хоча, за її словами, там більше нічого не залишилося, що можна було б розпізнати.
Вона пам’ятає, як її чоловік сказав їй, що його найбільший страх — загинути в бою і ніколи не бути знайденим. «Тепер я спокійна, знаючи, що він удома», — сказала вона.
Інтернет-видання Бессарабії
