У далекому 1921 році бессарабська родина Кожухар із села Городнє, залишивши рідну домівку, вирушила в далеку Бразилію в пошуках кращої долі. Одним із членів цієї родини був Семен Петрович Кожухар — свекор Франчески Моїсеївни Кожухар, яка поділилася з журналісткою інтернет-видання «Махала» зворушливою історією своєї родини, що тісно переплітається з маловідомою сторінкою історії Бессарабії — еміграцією її жителів до Бразилії в першій половині ХХ століття.
Після приєднання Бессарабії до Румунії в 1918 році, у регіоні тривало соціальне й економічне напруження. Земельні проблеми, бідність, тиск влади та надії на краще життя змусили тисячі селянських родин шукати щастя за океаном. Бразилія тоді активно залучала європейських переселенців для розвитку сільського господарства, зокрема у штатах Парана, Санта-Катаріна та Ріу-Ґранді-ду-Сул.
У Бразилії бессарабці селилися в компактних громадах, зберігаючи при цьому свою мову, традиції, віру, а також будували церкви й школи. Багато з них жили важко — починали з нуля, але завдяки працьовитості змогли облаштуватися.
Особливо вирізнялася згуртованістю бессарабська болгарська діаспора. Вони створювали колонії, де панували взаємопідтримка й тісні родинні зв’язки. Болгари з Бессарабії намагалися адаптувати свої сільськогосподарські навички до нових, тропічних умов, вирощуючи каву, бавовну та інші культури, притаманні бразильському клімату. У вихідні дні громади збиралися на свята, співали болгарських і бессарабських пісень, передавали дітям свою мову та кулінарні традиції. Навіть через покоління в окремих районах Бразилії збереглися болгарські прізвища, страви й побутові звичаї, що свідчать про багатство цієї маловідомої міграційної хвилі.
Якось під час перебування в лікарні свекор пані Франчески — Семен Петрович Кожухар — поділився з нею історією, яка зворушила її до сліз. Це була справжня родинна сага про пошуки щастя за океаном, яка почалася у важкі часи міжвоєнної Бессарабії.
Разом із батьками, братом та сестрою пан Семен вирушив у далеку подорож, намагаючись втекти від бідності та злиднів, які панували під час румунської влади в регіоні. Люди тоді жили у страшній нужді, і для багатьох єдиною надією стала еміграція.
«З Румунії на пароплаві родина перетнула Чорне море, Боспорську протоку та Середземне море, опинившись у Франції, — розповідає Франческа Моїсеївна. — Там вони пересіли на великий океанський корабель, який повіз їх до омріяної Бразилії. Родина мріяла про власну землю і нове життя за океаном».
Проте мрії швидко розвіялися. Замість обіцяної землі родину очікували щоденні важкі фізичні роботи на чужих плантаціях, нестерпна спека і справжнє випробування побутом.
«Окрім спеки, їх вразила кількість змій — ними кишіла земля буквально на кожному кроці. Дідусь був шокований рівнем бідності, що панував у Бразилії, і майже одразу сказав бабусі: “Потрібно повертатися додому”», — згадує пані Франческа.
Передчуваючи можливі труднощі, родина залишила вдома найстаршого сина, який вже мав власну сім’ю і доглядав за батьківським господарством. Та зворотна дорога виявилася непростою. Квитки на корабель були дорогі, а заробітки — мізерні. Щоб повернутися додому, родині довелося ще два роки тяжко працювати, відкладаючи кожну копійку.
«Зворотна дорога була не менш складною, — продовжує пані Франческа. — На кораблі хотіли забрати мого свекра служити юнгою. Йому тоді було лише 14, але він був високим, статним і дуже гарним хлопцем, який привернув увагу екіпажу корабля. Бабуся, хоч і не була його рідною матір’ю, але виховала його з пелюшок. Вона не дала згоди, бо не хотіла втрачати свою дитину».
За рік голова родини повернувся додому, заробивши і собі на зворотний квиток. Жодних заощаджень після бразильської подорожі в родині не залишилося. Та завдяки тому, що вони передбачливо не продали корову, коней, плуг, землю й будинок, за якими весь цей час доглядав їхній старший син, родина змогла знову розпочати життя в Бессарабії.
Інтернет-видання Бессарабії
