Сьогодні, 20 червня, Ренійська громада віддала останні почесті своєму земляку, солдату Збройних Сил України Миколі Анатолійовичу Карабецу. До останніх днів свого життя він гідно виконував військовий обов’язок, залишаючись вірним присязі та українському народу. Серце захисника зупинилося 12 червня 2026 року в госпітальному відділенні міста Лозова Харківської області.
Напередодні місто зустрічало свого захисника «на щиті». Траурний кортеж проїхав вечірніми вулицями Рені до міського моргу. А вже сьогодні траурна процесія пройшла до площі Свободи та Свято-Вознесенського собору, де відбулося загальноміське прощання та чин відспівування.
Незадовго до похорону журналіст інтернет-видання «Махала» поспілкувався з сестрою захисника Наталією Гусєвою. У важкі хвилини скорботи вона розповіла про те, яким Микола був братом, як сильно він любив військову справу і через які страшні випробування йому довелося пройти на фронті.
Микола Карабець народився 25 січня 1990 року в місті Рені, навчався у другій школі, а до початку війни працював у місцевому порту. Рано втративши батьків – батько помер дуже давно, а мама пішла з життя чотирнадцять років тому – брат із сестрою залишилися вдвох. У Миколи, якому судилося стати захисником країни, також залишилося двоє дітей: 14-річна Мілана та 11-річний Ерік.
За словами сестри, Микола з юних років бачив себе лише військовим.
«Він завжди хотів служити й дуже прагнув потрапити до армії. З шістнадцяти років він уже планував, як піде служити і як усе це відбуватиметься. Він дуже любив військову атрибутику, а потім, коли його мрія здійснилася, неймовірно пишався тим, що став військовослужбовцем. І ми всі теж ним дуже пишалися», — ділиться спогадами Наталія Анатоліївна.
Контракт із ЗСУ він підписав в Одесі у 2020 році, ще до початку повномасштабного вторгнення, і спочатку служив у зоні АТО.
З початком великої війни бойовий шлях Миколи Карабеця пролягав через найнебезпечніші та найскладніші ділянки фронту.
«Він побував у всіх гарячих точках: був в Ізюмі, у Херсоні, у Запоріжжі. До цього він служив у 28-й окремій механізованій бригаді, де був танкістом. У лютому цього року він вступив до 63-ї бригади та перейшов до інженерно-саперних військ. Його останнє завдання було на Лиманському напрямку», — розповідає сестра.
Саме там, виконуючи бойові завдання в нелюдських умовах, здоров’я бійця було критично підірване.
«У госпіталі він лікувався від контузії, у нього була розірвана барабанна перетинка… Крім того, їхні позиції потрапили під обстріл, він отримав двобічне запалення легенів», — з болем зазначає Наталія.
Перебуваючи в госпіталі, Микола почувався дуже погано. Останніми днями він скаржився на сильні головні болі, не міг розплющити очі й практично втратив зір — він погіршився більш ніж наполовину. Але сестра все одно намагалася постійно підтримувати з ним зв’язок.
«Я просила його щоранку писати мені: «Доброго ранку, зі мною все добре», щоб просто знати, що він живий. Протягом дня ми теж листувалися або спілкувалися по відеозв’язку, коли він міг говорити. Того ранку він написав мені о 05:52. Потім я намагалася додзвонитися до нього, але він не брав трубку… Намагалися додзвонитися і його колишня дружина, і мій син… Тільки від мене було понад сто пропущених дзвінків. Але все було марно», — продовжує Наталія Гусєва.
Близько четвертої години дня Наталія забрала з пошти його посилки, відвезла їх до нього додому, погодувала його собаку і надіслала братові докладний фотозвіт, щоб він ні про що не хвилювався.
«Повідомлення були доставлені, але він їх так і не прочитав. Мабуть, він уже був не в змозі», — насилу підбираючи слова, розповідає сестра про останні дні життя рідної людини.
Для Наталії смерть єдиного брата стала непоправною втратою. Згадуючи про те, якою людиною він був, вона не стримує емоцій.
«Я не знаю, яким він був для когось другом чи просто знайомим, але братом він був найкращим. Після смерті мами ми посварилися з ним усього двічі за все життя, та й то через дрібні непорозуміння. Я завжди могла йому зателефонувати, і він постійно підтримував мене — як морально, так і фінансово. Останнім часом він дуже часто мені повторював: «Сестричко, ти моя улюблена. Я пишаюся тобою». Він був дуже доброю людиною», — ледь стримуючи сльози розповідає Наталія.
У Миколи було дуже багато планів на мирне життя. Він планував відремонтувати будинок і облаштувати побут. Але його головним бажанням було просто повернутися до рідних.
«Під час нашої останньої розмови він сказав: «Я вийду з госпіталю. Я все витримаю. Я повернуся додому живим, тільки чекай на мене», — згадує сестра його останні слова.
На жаль, мріям про мирне життя не судилося збутися. Після того, як мешканці Рені сьогодні проводили свого воїна-земляка в останню путь, він знайшов вічний спокій на Алеї слави міського кладовища.
Фото Махала та надані Наталією Гусєвою.
Інтернет-видання Бессарабії
