Місто Авдіївка, розташоване на лінії фронту в Донецькій області, стало прообразом непокори українського духу та нації. Цей населений пункт знаходиться під контролем ЗСУ з кінця липня 2014 року до сьогодні. Тут, на випаленій землі, де майже не залишилося вцілілих будівель, серед руїн, під постійними обстрілами, день і ніч тримають оборону авдіївські титани.

З одним із таких хлопців журналістці інтернет-видання «Махала» вдалося поспілкуватися в Ізмаїлі під час його десятиденної відпустки. Сергій Карпець із перших днів повномасштабної війни працює кулеметником у складі 88 окремого батальйону морської піхоти. Він корінний житель Ізмаїла. У 2015 році закінчив 9 клас ізмаїльської школи-інтернату, потім здобув спеціальність електрогазозварника у центрі професійно-технічної освіти в рідному місті. З 19 років за контрактом служив у окремому розвідбатальйоні десантно-штурмових військ у Житомирі. Останні пів року служби воював в АТО.

До війни працював будівельником. 25 лютого добровольцем пішов на фронт. Перші місяці ніс службу з охорони прибережної зони на Одещині. 27 вересня разом із побратимами залишив відносно спокійну курортну зону Одещини та вирушив звільняти Херсонську область.

– Сергію, розкажи, як вас зустріла Херсонщина.

– Сильним обстрілом. Це було неподалік села Давидів Брід Бериславського району. Там є Т-подібна посадка, з боків – поля. Я витягав лопати, щоб окопатися, коли за метрів 15 від мене вибухнула міна. Нас чекали. Хоч якось сховатись можна було лише у двох капонірах з-під танків. Це ями, в які заганялася техніка супротивника. Ми забігли в капонір, нас було четверо – я, командир взводу та ще двоє хлопців. З трьох боків нас крили касетними мінами, вони падали за п’ять-шість метрів від нас. Ми з пацанами в тій ямі втискалися в землю, щоб тільки вижити. Я пам’ятаю, що тоді мрячив дощ, але він рідше капав, ніж сипалися міни. Ми тоді втратили багато людей.

В Херсонській області працювали цілий місяць. Жили у рашистських окопах, вони схожі на могили, розраховані на одну людину. У таких ямах нам доводилося спати. Скажу, що визволення Херсонщини нам далося з великими втратами, потом і кров’ю.

– Куди вас перекинули після Херсону?

– Наступне завдання було під Авдіївкою Донецької області, тут ми воюємо з початку листопада минулого року по теперішній момент.

– У якому режимі ви працюєте?

– Ми міняємо одне одного. На позиціях знаходимось кілька днів – до тижня, а потім відпочиваємо у більш спокійному місці – у прилеглих населених пунктах. Живемо в будинках, звідки люди колись виїхали та залишили ключі старості.

– Які у вас стосунки із місцевими жителями?

– Скажу так, що з місцевими жителями у нас особливої дружби немає – чаї з ними не розпиваємо та пироги не ділимо. Зрозуміло, що ми повністю «заряджені», тож перед нами ніхто «буксувати» не буде. Половина наших хлопців контужені наглухо. Річ у тому, що ми втратили багато своїх побратимів, і це дуже позначилося на нашій психіці.

– Розкажи про забезпечення. Амуніцію вам видають або купуєте за власний кошт?

– За весь час війни я нещодавно отримав лише другий комплект форми.

– На який період її вистачає?

– За нашої роботи форма дуже швидко зношується – місяця на три-чотири вистачає максимум. Більшість з того, що видають, мені особисто не зручно. Броня та каска, які мені дали, просто лежать. З моїми фізичними даними – мій зріст 1,63 метра – броня мені велика, я в неї цілком можу залізти. Лягаю на землю, броня впирається в каску, каска сповзає на очі, і я нічого не бачу. Тому я сам купив собі обмундирування, в якому мені зручно виконувати завдання. Комфорт є запорукою успіху.

– Є у вас в наявності необхідні оптичні прилади?

– З цим все сумно. Часто нам видають зношену техніку. З нею можна працювати, але інформацію доводиться перевіряти за допомогою дронів. Дякуємо волонтерам, які нам їх постачають.

– Чи вчасно ви отримуєте зарплату? Премії за виходи «на нуль» вам виплачують у повному обсязі?

– Так, зарплату отримуємо вчасно, затримки можуть бути не довшими за кілька днів. Премії теж нараховують вчасно та правильно.

– Як вас годують? Якими продуктами забезпечують?

– По мені не видно? (Сміється). Забезпечують картоплею, м’ясом, маслом, овочами, фруктами та іншим. Але іноді хочеться різноманітності, тому ми собі ще щось купуємо. Питну воду також видають.

– Скільки разів на день їсте?

– Коли ми виходимо із завдання, то тричі на день. А коли перебуваємо на позиціях по можливості перекушуємо, кухар передає нам гарячі бутерброди, смажене м’ясо. Я особисто, коли на завданні, практично не їм. Можу за весь день з’їсти шоколадний батончик. Загалом немає апетиту – не «лізе», бо не до цього. Снайпера, до речі, не їдять десять днів. Якщо він вибрав «лежку», і у нього є звідки працювати, щоб не «спалитися», він їсть лише сушені фрукти типу родзинок або шоколад. Ми також. Деколи ризикованіше йти за продуктами, ніж залишатися на позиції. При можливості, звичайно, їмо.

– Який у вас режим сну?

– Коли знаходимось на завданні, по черзі дві години пильнуємо, дві години спимо, і так протягом доби. Але кожна зміна час розподіляє по-своєму. Після завдання відсипаємось.

– Чи забезпечені ви необхідними медикаментами, зокрема, кровоспинними та знеболювальними?

– Так, але більшою мірою це волонтерська допомога. У нашого медика є зв’язки за кордоном, звідти він отримує медикаменти. Нам же видали аптечку один раз, і все.

– У цій аптечці достатня комплектація?

– Все необхідне є. Але ми намагаємось по можливості аптечку укомплектувати самі. Ось, наприклад, турнікет Sich українського виробництва не дуже зручний, тому, хто хоче, купує собі американський CAT, – у ньому «вороток» не ламається.

– Вас навчали наданню першої медичної допомоги?

– Так, у нас є навчальна програма з тактичної медицини. Я проходив її ще на КМБ (курс молодого бійця), коли був на контракті. Та й зараз ходжу на заняття, які проводить наш медик Ігор Лісовий. Мені це цікаво і потрібно, щоб у разі потреби знати, як правильно діяти. Свої знання ми передаємо молодому поповненню.

– Як вивозять поранених та загиблих з поля битви?

– Приїжджає мотолига, це гусенична техніка. Ми на неї вантажимо «двохсотих» і «трисотих». Але коли йде обстріл, їй нема рації заїжджати. Тож чекаємо, коли настане тиша, передаємо «ангелам»: прилітайте! “Білими ангелами” ми називаємо медиків. Іноді просто водії приїжджають зі стрільцем-санітаром.

– Як ви відпочиваєте та розслаблюєтеся після напруженої роботи?

– Коли повертаємось із завдання, можемо купити м’ясо і зробити шашлик, пограти у карти. Іноді їздимо до басейну, вода знімає негатив. Ходимо у кафешку.

Найбільше розслаблює спілкування із рідними. Коли відчуваєш від них підтримку, розумієш, що не дарма тут перебуваєш.

Скажу, головне – щоб було порозуміння між командирами і солдатами, коли його немає, це велика проблема. У нас хороший командир роти.

– Вам дозволяють пити алкоголь?

– Ні, не можна. За це карають грошима.

– Бійці якого віку переважають у вашому батальйоні?

– Здебільшого в інтервалі від 30 до 40 років. Але є і двадцятирічні як я, і передпенсійного віку теж. Мені іноді кажуть: «Що ти тут робиш у свої 24? Ти ж ще не пожив».

– Якою мовою, в основному, розмовляєте?

– Російською, тому що ми практично всі приїхали з Бессарабії. Ми звикли до війни говорити російською. Але якщо зі мною хлопці розмовляють українською, я автоматично переходжу на українську мову. Для мене це не проблема.

– Буває, що дорікають за мову?

– Мені ніхто не може дорікати. Я розмовляю тією мовою, якою мені зручно. Я воюю за свою країну, її свободу. І в такий спосіб виявляю патріотизм. А не так, як буває, одягне вишиванку, розмовляє українською, а в душі чорт.

– У тебе на фронті є близькі друзі?

– Своїх близьких друзів я втратив, тепер намагаюся близько ні до кого не прив’язуватись, щоб не зазнавати болю втрати. Я її вже досить зазнав.

– Що найстрашніше, коли працюєте на позиції?

– Коли по тобі працює танк, міномет, страшно. Але для мене особисто найстрашніше не те, що можуть убити чи поранити, мене сильно «підриває», коли я бачу, що мого товариша поранило чи убило. Це дуже б’є по моїй психіці.

– Бувають моменти, коли ви плачете?

– Так, з нашою роботою це може бути з різних причин. Найменші «накрути» в голові можуть спричинити нервовий зрив. Коли, наприклад, побратима поранило, він просить допомогти, а ти більше, ніж зробив, не можеш нічого зробити. Ти бачиш його сльози на очах, і вони автоматично виступають у тебе.

– У тебе були поранення?

– У мене немає поранень. Я не знаю чому. Досі ставлю собі це питання. У мене могло бути поранення. Це було під Херсоном. За 10-15 метрів від мене був приліт. Чую звук, розумію, що це «моя» міна, падаю на коліно. Спочатку подумав, що то шоколад упав – я на той момент їв шоколадний батончик. Відриваю з фліски, а це уламок. Він міг потрапити мені в спину в районі печінки чи нирки, проте вийшло так, що пропалив фліску, футболку, але залишився на одязі.

Але війна все ж таки позначилася на моєму здоров’ї. У мене було три контузії, мене часто мучить головний біль, доводиться пити знеболювальні. До лікаря я не звертався.

– Сергію, що б ти хотів сказати своїм землякам – мешканцям Бессарабії?

– Єдине, що сьогодні в Ізмаїлі нагадує про війну, це тривога. Я хочу нагадати, що в інших частинах нашої країни твориться жахіття. Нічого не скінчилося. Звертаюся до чоловіків, які ховаються від мобілізації. Чуваки, ми не вічні. Ми, досвідчені бійці, закінчуємось, рано чи пізно настане і ваш час.

Мене засмучує, коли деякі персонажі заявляють, мовляв, мама не для цього їх народила. Та ні, чуваку, ти народився мужиком, залишайся ним до кінця. Ми були цивільними, як і ви. Мене життя теж повністю влаштовувало, але я не міг залишатися осторонь, коли на мою країну напав ворог.

– Перебуваючи у відпустці в Ізмаїлі, ти чув про те, як у місті проводиться мобілізація. Що ти можеш сказати про ці методи?

– Хочу звернутися до типів, які відловлюють пацанів на вулиці, вважають, що можуть вільно розпускати руки, демонструючи свою силу. Хлопці, давайте до нас у окопи, там покажете свою силу!

Ваша справа прийти і сказати: «Шановний громадянине України, на сьогоднішній день у нас мобілізація. Вам повістка». Повинна вестись фото- та відеофіксація, яка підтверджує, що ви своє завдання виконали, вручили повістку, чоловік розписався за неї. Він усвідомлює, що на нього чекає далі. Давайте мати повагу до своїх громадян! Ви в їх уявленні захист та опора. Але на сьогоднішній день в соцмережах викладається багато відео, де ви беззаконно працюєте. Вважаєте, у хлопців від цього виникне бажання йти воювати?

– Сергію, і останнє питання. Що для тебе особисто означає військова присяга, яку ти давав під час вступу на службу?

– Присяга для мене – це святе та непорушне. Переді мною стояли громадянські люди, я промовляв присягу, дивлячись їм у вічі. Я не можу після цього відступити. Розумію, який тягар ліг на мої плечі, але мушу з гордо піднятою головою його пронести, чого б це мені не вартувало. Тому на війні ми, прості солдати, віддаємо душу, вкладаємо все, щоб вибороти нашу свободу і повернутися нарешті додому. Ми дуже хочемо додому.

– Дякую за бесіду. Нехай тебе та твоїх побратимів охороняють ангели, щоб ви живими повернулися додому з того пекла, в якому зараз перебуваєте. Низький вам уклін від усіх нас, цивільних, спокій яких ви оберігаєте!