Зелені ділянки на карті Deepstate – це не просто деокуповані населені пункти. Це місця, де був проявлений найвищий ступінь героїзму та самопожертви. Це міста та села, за які було сплачено найвищу ціну – життя наших героїв. Ці точки на карті назавжди врізалися в пам’ять рідних, серця та душі яких від горя розірвано на частини.
Такою точкою на карті для Тетяни Мірошниченко стало село Правдине Білозерського району Херсонської області. Саме тут закінчив свій земний шлях її чоловік – боєць 28-ї бригади імені Лицарей Зимового Походу, командир бойової машини Роман Мірошниченко. Йому був 31 рік.
Тіло Романа змогли забрати лише після деокупації правобережної частини Херсона. Протягом двох місяців він лежав на землі просто неба. Для його рідних цей час став найважчим у житті – будь-яка звістка, яка хоч опосередковано могла стосуватись Романа, штовхала їх змучені душі то до землі, то до неба…
Тетяна познайомилася із Романом на весіллі у свого однокласника Віктора. Роман із Віктором були колегами, разом працювали на судні «Свята Ганна». Ромі був 21 рік, він навчався у Херсонській морській академії на судноводія, на судні проходив практику.
Через якийсь час одружилися. Роман відвіз Тетяну до свого будинку в село Каїри Горностаївського району Херсонської області, де мешкав з мамою, дідусем та бабусею. Тетяні було затишно у новій родині, де панували теплі та поважні стосунки.
Хлопець виріс без батька, але був чудово вихований. Рідні з дитинства прищеплювали йому такі якості, як наполегливість та цілеспрямованість, повагу до оточуючих, до своєї родини, любов до природи та рідної землі. Дідусь багато в чому замінив батька – разом вони ходили рибалити на Дніпро, поралися на пасіці з бджолами. Здорова атмосфера сформувала в хлопці відповідний характер – твердий, врівноважений та веселий. Роман був ерудованим, вірив у свої сили, домагався будь-якої поставленої мети. Він був одним із тих рідкісних людей, які не зрадили дитячої мрії. Змалку Роман мріяв стати моряком і став ним: пройшовши шлях від простого матроса, у 28 років уже був старшим помічником капітана.
Тетяні з чоловіком було легко та цікаво, він знав про все на світі. Згодом у них народилася донька Олечка – «найбільша таткова любов». У період між рейсами втрьох вирушали в походи, їздили відпочивати на річку. Роман мріяв об’їздити із сім’єю всю Україну. Він казав: “Не розумію, навіщо люди так прагнуть поїхати за кордон, коли в Україні стільки чудових місць?”
Найулюбленішим його заняттям була робота на пасіці, до якої він долучив і молоду дружину. Тетяні довелося навчитися доглядати бджіл, щоб у відсутності чоловіка зберегти сім’ї, яких налічувалося вже 25.
На судні у Романа теж усе складалося добре – його поважали та цінували у колективі. Колишній колега Андрій Якушев згадує: «Рома був хоч і молодим, але дуже серйозним. Він був розважливий і стриманий. Я не пам’ятаю, щоб він хоч раз матюкався. А ще він був дуже веселий, знаходив з усіма спільну мову. Рома був справжнім козаком – носив чуприну, був волелюбним, мужнім та хоробрим, людиною честі».
У 2014 році відразу після закінчення Херсонської морської академії Роман Мірошниченко пішов добровольцем на Донбас. В АТО воював рік, а потім знову повернувся на море – в рейси ходив до початку повномасштабного вторгнення.
У лютому 2022 року він як раз був у рейсі, але його козацький дух не дозволив залишитись осторонь, коли Україна та рідне село Каїри були захоплені ворогом.
Він попередив керівництво компанії, що хоче зійти на берег, просив підшукати йому заміну. Змінника чекав довго – до кінця червня. За період очікування прикупив необхідне спорядження. Зійшов із судна в Ізмаїлі, звідти вирушив до Вінницької області – дружина з донькою, що виїхали з окупованого села, знайшли там тимчасовий притулок. Мама, дідусь і бабуся залишились в окупованих Каїрах (село перебуває під окупацією і сьогодні).
Після тижневого відпочинку з дружиною та дочкою 6 липня пішов на фронт у складі 28 бригади імені Лицарей Зимового Походу. Тетяна не втрачала з ним зв’язку, щодня спілкувалася телефоном. Вона була впевнена, що з ним все буде добре. Навіть розмова, що відбулася 16 вересня, коли Роман коротко повідомив, що вони йдуть у наступ визволяти село Правдине, не дуже її засмутила. Захвилювалася вона вже 17 вересня, коли Рома написав, що він «трьохсотий», що має осколкові поранення в ноги й не може самостійно пересуватися, чекає на евакуацію. Тетяна набрала чоловіка, але той скинув виклик. Почали переписуватися. Таня всіляко намагалася підбадьорити Романа, вселити в нього віру, писала, що вони з донечкою люблять його і чекають, що він сильний і все витримає. В останньому, надісланому Романом повідомленні, було лише кілька слів: «Добре, я подзвоню, коли приїду». Всі наступні смс, які Таня слала щодня протягом двох місяців, залишилися без відповіді…
Але вона не припускала думки, що її Рома може померти. Тетяна зібрала «валізу очікування» і поклала її в машину. Щодня чекала на дзвінок, коли їй нарешті скажуть, куди треба їхати за чоловіком. Але ніхто не дзвонив.
Відсутню інформацію з лишком компенсувала уява – вона малювала всякі «рятівні» обставини, за яких Рома залишався живим. То йому допомогли місцеві жителі – підібрали та виходили, а потім під виглядом цивільного він залишив окуповану територію. То вона уявляла, що Рома в полоні, але йому надали допомогу, і він живий, треба лише вирішити питання обміну.
Знаючи про поранення в ноги, вона розмірковувала: «Хай навіть буде без ніг, але тільки живий». Почала думати про протези, про візок, на сайтах навіть шукала автомобілі, в яких можна буде його перевозити. Думала про все, але тільки не про те, що Роми вже немає.
Вона продовжувала вірити, що він живий навіть після того, як побратими Романа, які провели з ним останні години його життя, розповіли про те, що залишили його, стікаючого кров’ю, в підвалі житлового будинку. Вони не мали можливості його переносити з собою – Правдине було під сильним обстрілом, евакуація через це стала неможливою. Тетяна їм відповіла: «Але ж ви не бачили, що він помер. Може, йому хтось інший допоміг. Я не вірю, що він помер».
Після звільнення правобережної Херсонщини надія, що спалахнула з новою силою, згасла 17 листопада – в день їх з Ромою річниці. В той день їй зателефонували та сказали, що треба приїхати на впізнання.
З гіркою правдою не хотілося миритися, але сумнівів не залишалося – вона впізнала чоловіка по берцях, по жетону, по козацькому кульчику, який Ромі подарували в останній день народження на судні, незадовго до списання…
Дружина та мама Романа Мірошниченка спільно вирішили звернутися до президента України з клопотанням про присвоєння Ордену «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) їхньому загиблому чоловікові та синові. «Ми це робимо, щоб увічнити пам’ять про Рому. Робимо це для доньки, щоб вона знала, що її тато – справжній герой», – каже Тетяна. Петицію було розміщено на сайті 30 березня.
Клопотання Тетяни Мірошниченко – не єдине, таких клопотань про нагороду на сайті петицій багато. Українці, які втратили близьких і дорогих серцю людей, просять нас своїм підписом віддати шану полеглим героям. Це щонайменше, чим ми можемо віддячити їм за самопожертву, за звільнену українську землю.
Підписати петицію про присвоєння Роману Мірошниченко Ордену «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) можна за посиланням.
Інтернет-видання Бессарабії
