Ольга Домущі народилася і виросла в Тирасполі. Звичайне радянське дитинство у придністровському місті — до того моменту, як у 1992 році там почалися бойові дії. Батьки прийняли рішення швидко. Разом із сестрою-близнючкою восьмирічну Ольгу вивезли до Одеси. Без зайвих пояснень, без часу на прощання з містом. Історію свого життя жінка розповіла інтернет-виданню “Махала”
“У мене вже була дитяча травма. Мені було 8 років, коли нас вивезли до Одеси. Наче й не була на війні – але осад залишився”, – каже вона сьогодні.
Після призупинення збройного конфлікту Ольга з родиною повернулася додому, але після здобуття освіти вона прийняла рішення переїхати жити до Одеси. Тут вона за майже 20 років знайшла кохання, вийшла заміж, народила двох дітей, облаштувала житло. І раптом її звичне життя, як і мільйона українців, було зруйновано 24 лютого 2022 року. І вона знову відчула те саме відчуття, яке вона пам’ятала ще з дитинства.
“Накриває подвійний навал емоцій і страху. Але зараз вже боїшся не за себе, а за дітей” – згадує Ольга.
Виїхати за кордон родина змоги не мала, хоча і розглядала цей варіант в перші дні – як і тисячі інших українських сімей. Але обрали інакше.
“ Їхати з дому не хотілося. Розумієш, що ніхто ніде тебе не чекає. Ми вирішили залишитися і відновлювати Україну. Найголовніше – щоб дітям було спокійно, дати їм освіту”, – зазначає Ольга.
Родина переїхала до села Нові Трояни Болградського району – на батьківщину чоловіка. З мільйонного міста – у кілька сотень дворів.
Перші місяці Ольга описує просто: руки мали бути зайняті. Облаштування чужого поки що будинку, новий побут, нові сусіди, нова школа для дітей. Не залишати себе наодинці з думками – це було головне завдання.
Поступово село ставало своїм. Ольга – людина товариська, це вона підкреслює сама.
“Мені кажуть, що я за чотири роки познайомилась більше, ніж той, хто тут проживив вже півжиття. Я просто дуже товариська”, – підкреслює героїня.
Різниця між великим містом і селом є – у темпі, у звичках, у тому, як люди розмовляють між собою і вирішують побутові питання. Ольга цього не заперечує.
“Мене виховували по-одному, тут дещо по-іншому. Але до всього можна пристосуватися, якщо ти цього хочеш”, – каже вона.
В’язати Ольга вміє давно – перші замовлення брала ще в Одесі. Гачок, спиці, ажурне в’язання. Після переїзду це заняття повернулося – спочатку як спосіб релаксації, потім як повноцінна робота.
Зараз вона плете кашпо. Пластикова основа, ротанговий шнур, кілька годин роботи – і виходить виріб, який можна поставити і в саду, і у квартирі.
“Коли я в’яжу – це творча робота, від якої я отримую моральне задоволення, коли бачу результат. Я все бачу у картинках в голові, але щоб здійснити – треба швидко діяти. От я хочу швидко, а в’язання швидким не буває”, – каже Ольга.
Сусіди дізналися про її вміння швидко – у селі інформація поширюється інакше, ніж у місті. Спочатку Ольга відмовлялася від замовлень.
“Я казала, що вʼяжу, але тільки для себе. А потім погодилася. І ось так — по крапельці. Зараз у планах — велика плетена корзина. Ідея вже є, руки скоро дійдуть”, – ділиться майстриня.
Родина Ольги Домущі живе в селі Нові Трояни вже четвертий рік. Двоє дітей навчаються тут. Чоловік поруч. Будинок облаштований. За плечима – два переміщення через два збройні конфлікти. Тираспіль 1992-го і Одеса 2022-го. Обидва рази – вибір залишитися на цій землі, а не шукати безпеки деінде.
“Мені подобається тут жити, а влітку тут взагалі дуже комфортно”, – каже вона. Без пафосу.
Ольга – приклад стійкості та відкритості. Вона мріє про мирне життя в Україні, про повернення до улюбленої Одеси, але зараз розуміє, що безпека дітей – на першому місці. Тому вона обирає не опускати руки, продовжує створювати красу навколо себе та для людей села Нові Трояни.
Інтернет-видання Бессарабії
