За кожним ім’ям полеглого захисника стоїть ціле життя — речі, яких він торкався, історії, які рідні згадують роками, та мрії, про які він колись розповідав. Після загибелі військовослужбовця все це стає особливо цінним для тих, хто його любив. Саме через такі деталі можна розповісти про людину більше, ніж здатне передати саме лише ім’я.
Зберегти ці історії та нагадати про людей, які віддали життя за Україну, прагне фотографиня з Кілії Марія Волкова. Вона започаткувала фотопроєкт «Імена, які живуть», у межах якого створює світлини для родин полеглих військовослужбовців Кілійської громади, даючи можливість почути історії від найближчих людей, подякувати родинам і нагадати суспільству, завдяки кому воно може жити відносно спокійним життям. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з Марією про її шлях до фотографії, історію створення проєкту «Імена, які живуть» та особисті сенси, які вона вкладає у збереження пам’яті про полеглих захисників.
Марія Волкова народилася і виросла у Кілії. До 11 класу навчалася у рідному місті, а по закінченню школи поїхала до Києва. Саме там вона здобула фахову освіту — навчалася у Київському університеті культури за спеціальністю «фотохудожник».
Марія згадує, що перший фотоапарат з’явився у неї приблизно у 2014 році. Тоді фотографія була ще захопленням, яке дозволяло вигадувати власні історії та втілювати їх у кадрі. Разом із найкращою подругою дитинства Марія постійно придумувала нові ідеї для фотосесій, робила макіяжі та експериментувала з обробкою фотографій.
«Тоді всі подружки були перефотографовані. А з найкращою подругою дитинства ми взагалі постійно вигадували якісь ідеї для фотосесії, макіяжі робили собі. Пам’ятаю, у нас така наймасштабніша зйомка творча була, для якої ми робили макіяжі ніби ми янгол і демон. То там було все задіяно і навіть штори, які вже не потрібні», — згадує Марія.
Поступово дівчина дедалі більше цікавилася обробкою, вчилася бачити фотографію як спосіб передати певний настрій чи думку. Так поступово й прийшло розуміння, що саме фотографією вона хоче займатися у житті.
Під час навчання в університеті Марія багато фотографувала, зокрема й на замовлення. Однак найбільше їй подобалася робота з натюрмортами.
«Це було важко, взагалі не легка робота, поки ти виставиш композицію, поки світло, це ж треба все викласти так, наче воно випадково впало, а не я це виставляла спеціально. Через фотографію треба було передати настрій, ідею, тому що коли фотографуєш людей, вони можуть обличчям якусь емоцію показати і передати потрібний настрій, а коли ти фотографуєш предмети, ти маєш зробити так, щоб люди, які дивляться на фотографію, відчували те, що ти хочеш показати і сказати цим», — пояснює фотографиня.
Саме робота з предметами згодом знайшла своє продовження у нинішньому проєкті фотографині «Імена, які живуть». Серед фотографій полеглих захисників Марія особливо любить робити кадри, де поруч із портретом людини зображені її речі, все те, що найбільше може розказати про неї без слів — військова форма, нагороди, шеврони, прапор чи інші предмети, які залишилися після загибелі.
Професійну основу Марії дали викладачі університету. Навчання вона розпочала у майстерні відомого українського оператора, заслуженого діяча мистецтв Юрія Гармаша. Саме його Марія називає людиною, яка дала їй основну фотографічну базу. Під час однієї з пар викладач сказав студентам, що після університету вони, найімовірніше, працюватимуть на комерційних зйомках, адже їм треба чимось заробляти собі на життя. Водночас він попросив майбутніх фотографів не забувати про інше — створити колись щось таке, що можна буде назвати саме роботою фотохудожника.
«Тому, напевно, його слова тоді теж подіяли, що я хочу зробити такий масштабний фотопроєкт, робити його правильно, з виставкою, з усім цим, що іде поряд зі словами “фотохудожник”. Тому я вдячна йому», — говорить Марія.
У Києві Марія прожила сім років. Після початку повномасштабного вторгнення їй довелося повернутися до Кілії. Разом із переїздом змінилося і її ставлення до фотографії: камера, яка до того була невід’ємною частиною життя, на тривалий час залишилася у чохлі. Через війну та пережитий стан апатії Марія приблизно півтора року взагалі нічого не знімала. Щоб мати роботу, вона влаштувалася секретаркою у школу, де колись сама навчалася.
Повернутися до фотографії їй допомогли дві подруги. Одна з них — її одногрупниця та фотографиня, з якою вони познайомилися ще під час навчання у Києві. Інша живе у Кілії. Разом вони буквально змусили Марію знову взяти до рук фотоапарат.
«Вони мене вдвох оточили та змусили повернутися, багато сварилися чого я не беру фотоапарат у руки. Я вже потім собі після купи розмов з ними думала: а чого? Дійсно чого? Мені це подобалося, я це любила завжди, хотіла цим займатися. Війна трошки увігнала в депресивний стан і в мене був вибір: або підкоритися йому і так і далі сидіти, або намагатися з ним боротися. Ось борюся», — розповідає Марія.
Ще наприкінці 2022 року, коли повномасштабне вторгнення була у розпалі Марія вперше замислилася над тим, що хотіла б створити власний фотографічний проєкт, присвячений війні. Тоді здавалося, що війна закінчиться швидко, а тому хотілося встигнути зафіксувати цей час і залишити після нього щось важливе.
Проте задум так і залишився у думках і через апатичний стан дівчини, лише восени 2025 року ідея почала повертатися. Фотографиня бачила у соціальних мережах схожі ініціативи, які створювали в інших українських містах, і поступово почала думати, яким міг би бути власний.
«Я дуже довго думала, нікому не розповідала про це, навіть мамі. Це з осені 2025 до весни 2026 — я нікому не казала нічого, я просто в голові собі крутила, як це можна зробити, як би я хотіла, щоб це виглядало, який меседж я хотіла б нести цим. І отак я прийшла саме до того, як це зараз виглядає», — розповідає Марія.
Поступово у її голові сформувалася ідея фотопроєкту «Імена, які живуть» — серії світлин, присвячених полеглим захисникам Кілійської громади, завдяки якому вона хотіла показати за кожним ім’ям конкретну людину — ту, яка мала свою родину, улюблені справи, хобі, звички, плани та життя. Фотографії дівчина публікує на своїй сторінці в Instagram, а також знайомить та розповідає більше про роботу над проєктом.
Фотопроєкт присвячений й зокрема родинам полеглих воїнів, адже в своєму задумі Марія хоче зберегти історії людей, які втратили найдорожчих, але продовжують нести пам’ять про своїх рідних у серці через роки.
«Люди забувають завдяки кому ми можемо жити тут, у Кілії, більш-менш спокійно. Люди, які ближче знаходяться до лінії бойових дій, вони пам’ятають про це кожен день, бо там кожен день обстріли. В нас вони не такі часті, дякувати Богу і дякувати нашій армії. І люди забувають», — говорить фотографиня.
Марію також не влаштовує те, як сьогодні у Кілії представлена пам’ять про загиблих військовослужбовців.
«Мені не подобається, що люди майже кожен день проходять по центральній площі, повз Алеї Слави, а ці портрети десь позаду, десь такі непомітні. А варто пам’ятати, завдяки кому ми можемо жити це життя, що люди віддали найцінніше. Тому я хочу, щоб люди знали поіменно, що за кожною людиною стоїть його родина, його особисте життя, хобі, улюблені справи, та навіть якісь улюблені фільми і серіали. Що це жива людина, в неї було життя, вона його поставила на паузу для того, аби ми могли жити спокійно, і були плани, які, на жаль, вже зараз не здійсняться», — пояснює Марія.
Окрім фотографій, важливою частиною проєкту «Імена, які живуть» стануть особисті історії родин полеглих захисників. Після зйомок Марія записує короткі відео інтерв’ю з близькими загиблих, у яких вони розповідають про своїх рідних — якими ті були, що любили та про що мріяли.
Саме розмови з родинами даються Марії найважче. Під час фотозйомки можна зосередитися на світлі, композиції та деталях кадру, а коли сідаєш навпроти людини й слухаєш її спогади, стримувати емоції значно складніше.
«Технічна складова відточена роками, а емоційна — це найважче. Я так і не навчилася абстрагуватися і сумніваюся, що колись навчусь, адже я дуже емпатична людина. Я не можу собі уявити як можна абстрагуватися в такий момент, в мене не виходить. Коли сім’ї розповідають про життя кажучи в минулому часі, я навіть не знаю як описати ці емоції всередині — це просто буря емоцій, це і біль, і шкода цієї родини, і розуміння, що ти ніяк не можеш повпливати на це, не можеш повернути їм цю людину як би не хотілося. І злість, велика-велика злість, на сусідів наших», — говорить вона.
Одну з таких розмов Марія пам’ятає особливо. Тоді дружина полеглого захисника довго розповідала про чоловіка, його характер, життя та плани. Зазвичай інтерв’ю тривають від п’яти до десяти хвилин, а коли Марія помічає, що людині стає важко говорити, завершує розмову. Проте цього разу жінка мала багато спогадів, якими хотіла поділитися. Марія намагалася стримувати сльози й уважно слухала. Коли розмова завершилася, вона провела жінку, повернулася до студії та спробувала зайнятися звичними справами — прибрати після зйомки та зібрати речі. Але цього разу не змогла.
«Я сіла на стілець і просто розридалася. Не знаю, чому саме цього разу, але було дуже важко слухати й прийняти те, що така світла людина, у якої було стільки планів і всього попереду, загинула», — згадує Марія.
Саме ці спогади рідних фотографиня хоче зробити частиною майбутньої виставки. Вона задумала її ще до того, як офіційно оголосила про запуск проєкту: на великих полотнах будуть фотографії полеглих захисників, а поруч — слова їхніх близьких, розшифровані з відеоінтерв’ю. Крім того, Марія планує змонтувати окреме відео, у якому звучатимуть голоси родин, що розповідають про своїх військовослужбовців. Його дівчина хоче опублікувати на YouTube, а на кожному полотні розмістити QR-код із посиланням на відео.
Спочатку Марія планувала представити фотографії та історії родин полеглих захисників на виставці вже найближчим часом. Однак через обстріли вирішила перенести її на весну. Фотографиня пояснює: вона не відмовляється від задуму, але зараз не може брати на себе відповідальність за безпеку великої кількості людей, які зберуться в одному місці.
Наразі до проєкту «Імена, які живуть» уже долучилися 15 родин. Саме їхні історії Марія планувала представити на першій виставці. Водночас зупиняти зйомки вона не збирається: усі, хто захоче розповісти про свого полеглого рідного та долучитися до проєкту, зможуть зробити це й надалі.
«Проєкт буде існувати, якщо будуть люди які хочуть вшанувати пам’ять про своїх рідних за допомогою мене і проєкту я не маю право його якось обмежувати і закривати. Всі, хто хоче написати, домовитися за зйомку — мої сторінки відкриті, контакти є. Щодо інших громад? Я думаю, що в інших громадах і містах є свої фотографи, які можуть розпочати такий проєкт під своєю назвою і своїм стилем, я не приватизувала його. Проте якщо будуть люди з інших громад, що захочуть доєднатися саме до мого проєкту, я нікому не відмовлю і залюбки розповім їхню історію, про їхніх Героїв. Запрошу приїхати до нашого міста і взяти участь», — уточнює дівчина.
Для Марії «Імена, які живуть» — значно більше, ніж фотопроєкт. Вона сприймає його як особистий спосіб подякувати тим, хто втратив найдорожчих, і водночас нагадати іншим про ціну відносно спокійного життя.
«Для мене це не просто якийсь пересічний проєкт. В ньому моє серце, моя душа. Це мій спосіб подякувати родинам, матерям за те, що виховали таких синів, які пішли захищати нашу країну. Подякувати дружинам, що вони залишаються сильними в часи, коли їхні чоловіки не поруч із ними. Подякувати дітям, які переживають дитинство без батька. Це щось особисте. У проєкті не мої кровні родичі, але по духу вони відчуваються всі як рідні. Для мене вони як старші та молодші брати», — ділиться фотографиня.
Марія хоче, щоб люди дивилися на портрети із вдячністю та великою пошаною для воїнів.
«Я хочу, щоб люди знали і пам’ятали поіменно, завдяки кому ми можемо жити більш-менш спокійним життям. Пам’ятали скільки людей заради цього віддали найцінніше — своє життя. Допомагали війську, не зупинялися, продовжували донатити на бригади, благодійним організаціям, як завгодно, але не полишали військо самих на себе, допомагали, щоб цих імен не ставало ще більше. Там, люди виборюють життя і тому я хочу, щоб дивлячись на ці фотографії, на цю виставку, люди розуміли що все, що відбувається, це відбувається не десь там, на сході, воно ближче ніж вони думають. І вони мають це пам’ятати», — наголошує Марія.
Розмови з родинами полеглих захисників змінили й саме ставлення фотографині до життя. Вона згадує історію однієї з дружин, яка розповідала, скільки всього її чоловік мріяв зробити після повернення з війни. Але він не повернувся, і плани, які подружжя відкладало на майбутнє, так і залишилися нездійсненими. Ця розповідь стала для Марії нагадуванням, що не варто чекати особливого моменту, щоб почати жити. Адже повномасштабна війна змусила багатьох поставити власні плани на паузу, сподіваючись надолужити все після перемоги.
«Треба, хоч і складно, і важко, але продовжувати жити. І цінувати те, що в тебе є тут і зараз. Не варто відкладати життя на якийсь інший слушний момент, бо ніхто не знає що станеться завтра. Тому напевно цьому і навчив проєкт, не відкладати, не чекати, хочеться — роби. А також обов’язково цінувати навіть те, що ти зранку просто прокинувся», — каже Марія.
Інтернет-видання Бессарабії
