Мешканці Болграда Ользі Проскуровській 23 роки. Вона дружина старшого лейтенанта Ігоря Проскуровського, який 6 жовтня 2022 року на Херсонщині віддав за мир в Україні найдорожче – своє життя. Юна вдова розповіла інтернет-виданню “Махала” про життя Героя, про історію їхнього знайомства, спільні нездійсненні мрії та про життя після смерті чоловіка.
Народився Ігор першого жовтня 1998 року у селі Дерев’яне в Хмельницькій області. В дитинстві його маму позбавили батьківських прав, а у 2007 році його усиновила прийомна сім’я.
Після закінчення 11 класів у 2015 році він, за рекомендацією своїх батьків, поступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.
Після успішного закінчення академії його перевели в Болград у 88 окремий батальйон морської піхоти. З 2019 року брав участь в АТО. За місяць до початку повномасштабного вторгнення він разом з побратимами поїхав на схід країни. Він обіймав посаду командира інженерно-саперного взводу підрозділу морської піхоти.
«Останнє місце, де він був – це Херсонська область в районі населеного пункту Брускинське Бериславського району. Там, 6 жовтня 2022 року, через 5 днів після дня народження, він і загинув – тепер йому назавжди 24 роки», – розказує молода вдова.
Познайомилась Оля з майбутнім чоловіком в соціальній мережі. Спочатку вони просто спілкувалися, але після першого побачення вирішили бути разом. За словами Олі, після робочого дня Ігор запропонував зустрітися. Не дивлячись на сильний дощ, вона погодилася, і почалася їхня історія кохання.
«Через 8 місяців ми розписались і переїхали разом в Болград, а ще через рік ми дізнались, що в нас буде дитина. Коли він дізнався, що я вагітна, він був на сьомому небі від щастя, він дуже любив і оберігав нашого сина – Максиміліана. Ігор усе робив для того, щоб у дитини було все те, чого не було в нас, а найголовніше – він віддавав йому всю свою любов», – згадує Оля.
У молодої сім’ї було багато планів: вони хотіли придбати свій будинок, разом виховувати свого маленького сина, завести домашніх улюбленців та відкрити свою справу.
Сину Ігоря – Максиміліану ще й двох років не було, як загинув його тато.
«Зараз він ще нічого не розуміє, хоча я завжди показую фотографії та відео Ігоря, а він дивиться і сміється. Коли я йому кажу, що це його тато, то він завжди повторює за мною – тато», – розказує Оля.
На згадку про себе Ігор багато чого залишив, у тому числі й кров’ю і потом зароблений берет морської піхоти. Наразі молода мати береже всі ці речі, щоб коли Макс підросте, вона могла показати й розказати йому про свого тата. Про те, яким героєм він був…
Ігор був хорошою людиною, він завжди допомагав і підтримував у всьому всіх. Він був доброзичливий, дружній, радісний, чітко йшов до своєї цілі. На службі його багато хто поважав, військові завжди допомагали один одному, підтримували, були дружніми. Про це свідчить й пост на сторінці 88 окремого батальйону морської піхоти, який написали його побратими:
«Він був справжнім у всьому – справжній волиняка і хлопець хоч куди Козак, високопрофесійний Офіцер, вірний завжди Морський Піхотинець, унікальний Фахівець, коханий Чоловік, дбайливий Батько, справжній Побратим…
Старший лейтенант Ігор Проскуровський, командир інженерно-саперного взводу нашого батальйону.
Таким він й лишиться у нашій вдячній пам’яті – світлий, завжди усміхнений та водночас зосереджений, виважений і серйозний. Він до всього ставився ґрунтовно і серйозно, бо до цього його спонукала його сама професія військового інженера – без права на помилку. І суто з професійного боку він творив справжні без перебільшення дива, за що мав беззаперечний авторитет і повагу як серед побратимів, так і серед командування.
Надійність і відповідальність – ці принципи від утвердив за основу у своєму підрозділі від самого прибуття в частину. Так буде тут й надалі.
Він жив повним життя і загинув від ворожої кулі, як справжній Український Герой, коли відсторонив від особливо небезпечного бойового завдання своїх менш досвідчених підлеглих та особисто повів розвідувальну групу вперед, знімаючи на їхньому шляху міни-пастки та розтяжки в щільно нашпигованій ворожими «сюрпризами» посадці. Але сталося так, що їхня група потрапила в засідку, старший лейтенант Ігор Проскуровський отримав поранення ніг від вогню ворожого кулемету, і прикриваючи відхід розвідників, загинув зі зброєю в руках у запеклому стрілецькому бою…
Зазвичай на цій сторінці ми не публікуємо некрологів та слів співчуття родинам і близьким наших загиблих побратимів. Геть не тому, що вони на це не заслуговують. Ми пам’ятаємо вас всіх і мстимось за кожного! Просто цій випадок – виключення. Честь!».
Вже під час війни, влітку, Ігор приїхав по роботі додому на 2 дні. Тоді трапилось чудо, Оля завагітніла знову, але, на жаль, через постійний стрес та тривогу за чоловіка, вона втратила цю дитину.
«Коли останній раз ми бачились, я дуже не хотіла його відпускати, тоді було важко це зробити, хоча кожного разу, коли він кудись їхав, в мене завжди був стрес, але тої миті я хвилювалась найбільше», – каже Оля.
І не дарма. Майже місяць Ігор рахувався безвісти зниклим, і хоч про смерть військового багато хто говорив в Болграді, Оля до останнього не вірила в це, допоки їй не зателефонували з військкомату.
Третього листопада Болградська громада на колінах провела в останню путь старшого лейтенанта Проскуровського.
Після смерті чоловіка Ольга стикнулася з вагомою проблемою: їй та її маленькій дитині не було де жити. Подружжя Проскуровських – не місцеві, тому не мали ні свого кута, ні родичів, які б могли допомогти Ользі. Немає в неї й реєстрації в громаді (простіше – прописки). Сама дівчина ніде не працює, адже виховує маленьку дитину. Зрозумілим є той факт, що після втрати Ігоря, вона залишилася без грошей на існування.
Місцева влада просто закривала очі на її проблему, прикриваючись тим, що у них немає спеціальної програми для виділення грошей на потреби Олі та Максиміліана. Всі звернення Олі Проскуровської та побратимів Ігоря поки залишаються без позитивної відповіді.
В цей час на допомогу прийшли звичайні люди.
«В Болграді було багато людей, які хотіли мені допомогти. Вони навіть не знаючи мене, були готові прописати у себе вдома, аби я тільки якомога швидше змогла закінчити оформлення усіх необхідних документів, аби отримати хоч якісь виплати. Я дуже їм вдячна, вони допомагали мені у всьому: продуктами, підгузками для малюка, документами, а також підтримкою та турботою», – ділиться Оля.
Сьогодні Ольга продовжує життя в Болграді. Вона не планує нікуди виїжджати з міста, де родина Проскуровських колись була щаслива та з міста, де похований молодий козак. Дівчина з особливим трепетом береже речі чоловіка, аби в майбутньому передати це все Максиміліану.
Інтернет-видання Бессарабії
