В Болградській громаді в останні роки бурхливо розвивається театральне життя: самодіяльна театральна студія “ОнгЪл”, на базі якої функціонує аж три трупи, постійно радує своїх поціновувачів новими виставами. Але небагато людей знають, що великий вклад в цю справу робить й Наталя Волошина, яка переїхала в наше місто у квітні 2022 року з потерпаючого від ворожих обстрілів Миколаєва.
Сьогодні Наталі 46 років. Вона народилася та виросла в місті Миколаїв. Жінка має технічну освіту – закінчила електрофакультет Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова. Все життя пропрацювала на державному підприємстві “Науково-виробничий комплекс газотурбобудування “Зоря” – “Машпроект” інженером-технологом. У звичайному житті Наталя щаслива дружина та мати.
У 2017 році в житті Наталі зʼявився театр. Весь свій вільний час вона проводила в аматорських театрах рідного міста.
“Спочатку я дуже побоювалась імпровізації, переймалася, що в мене не вийде, що не зможу розкритися. Але театральна студія, де я займалася, запрошувала до себе на майстер-класи акторів Миколаївського драматичного театру, як, наприклад, заслуженого артиста України Андрія Деріка. І такі зустрічі звісно йшли нам на користь”, – каже Наталя.
Деякий час Наталя брала участь у двох театральних студіях, але одного разу знайшла саме свою. Її колега по театру перейшов в аматорський театр «Втик» під керівництвом Віктора Смирнова і запросив туди Наталю.
“Мені режисер одразу сподобався, він дуже активний та талановитий. Я в його театрі одразу отримала головну роль”, – розповіла Наталя.
Чимало вистав миколаївці встигли зіграти, допоки в Україну не прийшов карантин через коронавірус. Деякий час актори лише багато репетирували та відточували свою майстерність, і коли спектаклі офлайн стали можливими – багато радували миколаївців. Наталя навіть стала студенткою Миколаївського муніципального академічного коледжу за спеціалізацією “акторське мистецтво”. Але потім розпочалося широкомасштабне вторгнення росіян в Україну…
29 квітня 2022 року, коли росіяни обстрілювали Миколаїв ледве не щодня, родина Наталі виїхала з рідного міста. Вона, чоловік, свекруха та син з дружиною приїхали на малу батьківщину останньої. Місцеві мешканці безоплатно надали сімʼї Волошиних дім, де вони живуть й сьогодні.
Щоб оговтатися від пережитого, Наталя одразу почала шукати театр. Місцеві мешканці сказали, що його тут немає. Але надія не згасала в душі акторки…
Одного дня Наталя прийшла в місцевий Будинок культури за гуманітарною допомогою. Стоячи в черзі, вона питала в людей та працівників БК, чи є в Болграді театр або ж студія. Працівниця центру культури та дозвілля Жанна Пундєва познайомила Наталю з режисером місцевої театральної студії “ОнгЪл” Сніжаною Касім. Саме в цей момент Наталя ніби вдихнула ковток свіжого повітря, адже їй вдалося знайти миле серцю заняття на чужині.
Так розпочалося її театральне життя в Болграді. Перша вистава, яку Наталя зіграла тут, була в жанрі пантоміма. Таким чином Наталя разом зі Сніжаною Касім привітали болградців з Днем міста. Наступним став моноспектакль “Мільйон парашутиків”, де лише Наталя грала ролі декількох жінок одразу. Пізніше вона спробувала себе і як режисер, та поставила і зіграла ролі в уривку з вистави “На перші гулі”, спектаклях “Вечорниці”, “Мауглі” та “Коти-біженці”.
Спробувати себе як режисера Наталю “підбила” її колега Сніжана.
“Я ніколи не пробувала себе в такій ролі, але я подумала: “А чому б й ні?” І ризикнула”, – ділиться Наталя.
Сьогодні в неї дві трупи: окрім “Онгъла”, де Наталя тепер є режисером, є ще театральна група “Перевтілення” в селі Табаки.
В театральній трупі “Онгъл” беруть участь близько 20 осіб абсолютно різного віку: від 11 років до 50+.
Все розпочалося з того, що Сніжана запросила деяких своїх знайомих на репетицію. Потім один сказав іншому, сусід розповів сусідці… так і прийшли люди. Також Наталя розміщувала оголошення в волонтерському штабі для переселенців. Після цього відгукнулася й ця категорія мешканців Болграда.
“До нас прийшла переселенка Олена Маковська та привела двох своїх дітей. Спочатку я боялася приймати в трупу її донечку, тому що вона ну зовсім ще маленька. Але дівчинка ходила на репетиції, і врешті решт ми і їй знайшли заняття, і навіть мамі”, – посміхаючись, каже Наталя.
Репетиції в театралів проходять 3-4 рази на тиждень, якщо премʼєра – то частіше. Сьогодні актори-аматори працюють над виставою “Вечорниці” та відточують майстерність в дитячій виставі “Мауглі”.
“Є в мене ще декілька пʼєс на доопрацюванні, але мені потрібні хлопці підліткового віку. Я дуже хочу найближчим часом поставити виставу про війну, що дуже важливо не покладати руки в такий час. Тому як тільки знайдуться головні актори – одразу ж будемо її ставити!” – поділилася планами Наталя.
Доєднатися до театральної трупи Наталі може будь-хто. Достатньо просто написати їй в особисті повідомлення в Фейсбуці.
Окрім покликання для душі, жінка також зуміла знайти для себе й роботу в нашій громаді. На початку лютого 2023 року вона влаштувалася в комунальний заклад міської ради “Центр культури та дозвілля”.
“Побачила оголошення, що в Табаківський сільський клуб шукають людину на посаду культорганізатора. Звичайно, я ніколи в житті не працювала в цій сфері, але вирішила спробувати. Чому б й ні? Війна навчила мене простій істині: якщо є шанс, то ти маєш за нього вхопитися. Тому що ти не знаєш, чи буде завтра, і яким цей день буде. Я просто кажу собі: “Господи, допоможи” та йду вперед. Є вагання та побоювання, що я не справлюсь. Але довкола мене багато хороших людей, які там допомогли, там підказали, як потрібно зробити…Тому все виходить добре”, – каже Наталя.
Під час свого звіту староста села Володимир Терзі, представляючи громадськості Наталю, промовив: “Вона наша”. Ця фраза навіки закарбувалася в памʼяті Наталі, вона викликала дуже багато емоцій та розуміння, що вона в потрібному місці в потрібний час.
За час гри в миколаївських аматорських театрах Наталя набралася багато досвіду. Це їй допомагає в режисерській роботі, та допомагає вгамувати тривожність перед виходом на сцену як артистка.
“Деякі актори радять поприсідати в момент, коли сильно нервуєш та в організмі зашкалює адреналін, аби знизити напругу. Для мене заспокоєння – це танці. Я завжди вмикаю собі в навушниках музику і просто танцюю”, – поділилася своїм секретом Наталя.
Для постанов, в яких є багато тексту, акторка виробила для себе дієву схему, як не загубитися та не забути слова.
“Дивлюся на одні софіти – вони в мене асоціюються з однією частиною тексту. Дивлюся на інші – з іншою. І так, крок за кроком, проходить вся вистава. Можливо спочатку не все виходило так, як би я хотіла, але глядач регоче, плаче та аплодує – це ознаки похвали”, – каже Наталя.
Як режисера, Наталю дуже тішать досягнення її вихованців, коли навіть самі “зажаті” діти розкриваються.
“До мене прийшов хлопчик, який не міг навіть слова сказати на публіці. Але я таких діток все одно намагаюся залучати до вистав, щоб вони щось допомагали виносити-заносити, прости сиділи на сцені… Після дитячої вистави “Мауглі” я, як режисер, виписала всім подяки, бо дітей завжди потрібно стимулювати. І ось після цього один таких хлопчиків сказав своїй мамі: “Мамо, я Наташі скажу, що я відсьогодні хочу грати зі словами”. Це був наче мед на вуха. Ми з мамою були дуже раді, до мурах навіть зараз, коли згадую”, – каже Наталя.
Також тішать Наталю й відгуки мешканців Болграда після вистав.
“Коли ми грали виставу “Коти-біженці”, в якій йде мова про покинутих під час війни тварин, після її закінчення, до нашої акторки Марусі підійшла маленька дівчинка, і сказала їй: “Ти не переживай, тебе теж заберуть”. Я була у захваті! Це означає, що дитина повірила нам та нашій історії”, – каже Наталя.
Наталя Волошина – справжня українка. Ця енергійна та творча жінка змогла не лише не втратити себе після початку повномасштабного вторгнення, а й розпочати заново жити, успішно поєднуючи улюблене хобі та роботу. А головне, вона зуміла стати по-справжньому “нашою”.
Фото з особистого архіву Наталії
Інтернет-видання Бессарабії
