Мрія про небо, яка народилася ще в дитинстві, стала для Івана Пепеляшка з Болградщини справою всього життя. Військовий льотчик 11 окремої бригади армійської авіації пройшов бойові завдання на сході України, миротворчі місії, оборону Києва у перші дні повномасштабного вторгнення, російський полон та важке відновлення після отриманих травм.
Сьогодні Іван є повним кавалером ордена «За мужність» та продовжує захищати Україну у званні підполковника. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з його рідною сестрою Лілією, щоб розповісти історію військового, якого не змогли зламати ані війна, ані полон.
Іван Пепеляшко народився 18 жовтня 1988 року у селі Нові Трояни Болградського району в родині лікарів. Його батьки присвятили себе медицині і рідна сестра Лілія також обрала цей шлях — сьогодні вона лікарка та має власний медичний центр.
Навчався Іван у Новотроянівській школі, яку закінчив із медаллю. Він брав участь у різноманітних олімпіадах, конкурсах та шкільних заходах. Особливо добре йому давалися точні науки — фізика та математика. Одним із найвагоміших його досягнень стала перемога в олімпіаді з фізики, де він виборов перше місце.
Любов до неба формувалася у Івана поступово, а сама мрія стати льотчиком з’явилася ще у далекому дитинстві.
«Він мріяв про це ще з садочка. Ще маленьким запускав повітряних зміїв. Мама дуже йому допомагала — вони разом їх робили, разом запускали», — згадує Лілія.
На той час родина жила на території лікарні, де були будинки для медичних працівників. Сама лікарня знаходилася серед полів і в ній часто перебували льотчики сільськогосподарської авіації.
«Там ночували льотчики “кукурузників”. Він бачив, як вони літали над полями, як обробляли їх, і дуже хотів одного дня піднятися з ними в небо», — говорить сестра.
Мама Івана, розуміючи, наскільки сильно син захоплений авіацією, всіляко підтримувала його мрію. Вона домовилася із льотчиками, щоб хлопчика взяли із собою у політ.
«Це була та сама точка неповернення. Після цього він уже точно знав, що хоче бути льотчиком», — каже Лілія.
Після закінчення школи Іван вступив до Київського національного авіаційного університету. Університет він закінчив із відзнакою, його дипломну роботу визнали однією з найкращих на факультеті. За словами сестри, викладачі хотіли аби він залишився працювати в університеті, однак Іван мав іншу мету: хотів підійматися у небо та літати.
Під час навчання чоловік поєднував одразу кілька справ: здобував другу вищу освіту та працював уночі. Після університету у 2012 році Іван підписав контракт зі Збройними силами України та розпочав свій шлях військового льотчика у 11 окремій бригаді армійської авіації на авіабазі Чорнобаївка Херсонської області.
У складі бригади розпочався його професійний шлях військового авіатора. Спочатку Іван проходив службу бортовим техніком, досконало вивчаючи авіаційну техніку та особливості польотів. Згодом він став військовим льотчиком, здійснивши мрію, до якої йшов із самого дитинства.
Першим серйозним випробуванням для молодого військового стала миротворча місія Організації Об’єднаних Націй у Демократичній Республіці Конго. До складу українського миротворчого контингенту Іван вирушав двічі — загалом провівши в Африці близько двох років.
Служба далеко від дому стала для військового безцінним досвідом роботи у складних умовах. Проте справжнє випробування чекало попереду. У 2014 році, після завершення другої миротворчої ротації, Іван повернувся до України. Саме тоді Росія розпочала збройну агресію проти нашої держави, і військовий льотчик без вагань став до виконання бойових завдань.
Армійська авіація у перші роки війни виконувала надзвичайно небезпечні місії. Екіпажі гелікоптерів висаджували десантно-штурмові групи, доставляли боєприпаси та провізію, евакуйовували поранених і загиблих, а також брали участь у виведенні українських військових з Іловайська та Дебальцевого.
«Тоді вони більше літали, щоб врятувати людей. Привозили необхідне, забирали поранених. Це були не польоти, щоб бомбити. Це були польоти, щоб витягнути своїх», — згадує Лілія.
Іван брав участь у найгарячіших точках того часу, а одними з найважчих завдань стали бої за гору Карачун поблизу Слов’янська та Іловайський котел.
«Було дуже важко. Тоді на Карачуні збили вертоліт, і він втратив багато своїх друзів», — говорить сестра.
Не менш болючими стали й польоти за загиблими українськими військовими. Через постійні обстріли евакуювати тіла одразу часто було неможливо, тому екіпажі поверталися за ними через кілька днів.
«Він розповідав, що це були страшні картини, які неможливо забути. Хоч ми й виросли в родині лікарів і змалку бачили кров та поранення, але до такого неможливо звикнути», — пригадує Лілія.
Під час одного з бойових вильотів гелікоптер, у складі екіпажу якого перебував Іван, також зазнав ураження. Поки військові чекали евакуації, він встиг зателефонувати рідним.
«Саме тоді у мами стався перший інфаркт. Ми до останнього чекали, чи встигнуть наші забрати їх, чи не потраплять вони в полон», — розповідає сестра.
Як каже Лілія, з 2014 року Іван практично безперервно перебував у районі бойових дій, а вдома бував лише зрідка.
Ще за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення Іван разом із побратимами вже перебував на службі. Військові здійснювали польоти вздовж державного кордону й дедалі більше переконувалися: Росія готується не до чергових навчань, а до великої війни. Про свої здогади він повідомив і рідним.
Минуло лише два тижні, і Іван знову зателефонував родині.
«Ми з ним рідко спілкуємося просто так. Якщо він телефонує, значить є причина. Він ще раз сказав підготуватися. Машину я заправила, але все одно до останнього не вірила що щось буде, як і багато хто тоді», — говорить Лілія.
Повномасштабне вторгнення застало екіпаж уже на бойових позиціях. За рішенням командування військовий льотчик був залучений до оборони Києва. У складі ударної групи вертольотів він брав участь у знищенні російських колон, які стрімко рухалися до української столиці.
Попри надзвичайно складну обстановку, Іван намагався хоча б зрідка виходити на зв’язок із родиною. Він розповідав рідним, що перші дні великої війни були надзвичайно важкими навіть для досвідчених льотчиків.
«Він казав: “У небі одночасно було дуже багато літаків і вертольотів. На швидкості ти не завжди одразу розумієш, де свої, а де чужі”. Це було дуже складно», — розповідає Лілія.
Серед побратимів до Івана з роками сформувалося особливе ставлення. Лілія розповідає, що ще задовго до служби, коли Іван був зовсім молодим, він зустрівся з отцем Іоною з Одеси. Тоді священник сказав йому, що на нього чекає велика доля і високий чин. Іван ніколи не розповідав про це товаришам, жартома казав лише, що довгі роки життя йому «нагадала гадалка».
Та побратими вірили йому не через ці слова, а через те, що бачили власними очима. Іван майже ніколи не відмовлявся від найнебезпечніших бойових завдань. Саме він одним із перших погоджувався на складні вильоти, зокрема й у район острова Зміїний, хоча вдома на нього вже чекали дружина та двоє маленьких дітей.
«Його завжди питали, хто полетить, а він відповідав: “Я”. Робота для нього завжди була на першому місці. З ним хотіли літати всі побратими. Він виконував по кілька дуже важких вильотів на день і щоразу повертався живим. Через це хлопці вірили, що якщо летять разом із Ванею, то й самі повернуться», — розповідає сестра.
Увечері 7 березня Іван несподівано зателефонував рідним по відеозв’язку. Для його сім’ї це стало незвичним, адже під час бойових дій він майже ніколи не мав на це часу. На той момент у будинку матері вже перебувала вся родина. Лілія вивезла із Херсона дружину Івана разом із двома маленькими дітьми.
«Ми побачили, що він дуже змучений. Чорний від бруду, втомлений. Навколо була ніч. І чомусь тоді стало дуже тривожно. Ми не розуміли, чому саме цього разу він так хотів нас побачити», — згадує сестра.
Вже наступного ранку повідомлення, які надсилала Лілія братові, більше не доходили. Так минув день, другий, третій. І тоді родина вже зрозуміла, що сталося щось страшне.
8 березня 2022 року поблизу села Нова Басань на Чернігівщині російські військові збили гелікоптер Мі-8, у складі екіпажу якого перебував Іван. Після влучання ракети військових вибуховою хвилею викинуло з повітряного судна. Іван отримав перелом ноги, переломи трьох хребців та численні забої. Разом із командиром екіпажу Олексієм Чижем, оточені російськими військовими, поранені льотчики потрапили у полон. Третій член екіпажу — Володимир Скляр — загинув на місці.
Про долю Івана родина дізналася випадково. Їхні знайомі з Іспанії скинули відео з Іваном, оприлюднене у ворожому телеграм-каналі. Саме так вони й зрозуміли, що чоловік живий, але перебуває в полоні.
Пізніше родині почали телефонувати невідомі з Росії, а за кілька днів вони отримали від них ще одне відео зі своїм захисником.
«Я тоді ще не усвідомлювала, що таке російський полон. Думала: він льотчик, до нього буде якесь нормальне ставлення. Я навіть уявити не могла, що людей можуть катувати настільки жорстоко. Лише після повернення брата ми дізналися, через що йому довелося пройти», — згадує жінка.
Після падіння гелікоптера Івана та Олексія Чижа доставили до лікарні у місто Рильськ, де обох прооперували. Саме там доля звела їх з українським лікарем, який працював у медичному закладі. Попри постійну присутність озброєного конвою, чоловік не залишився байдужим до українських військових.
«Він був нашим, українцем. Прооперував і Ваню, і Олексія. Наскільки я знаю, операцію зробили якісно, поставили сучасний штифт. Але найбільше брат запам’ятав навіть не це. Коли конвой відвертався, лікар діставав із кишені цукерку чи шматочок шоколаду і швидко давав йому, щоб той устиг проковтнути. Їх тоді майже не годували, і це була не просто їжа — це була підтримка, що давала сили жити», — розповідає Лілія.
Після операції обох українських льотчиків перевезли до Курського слідчого ізолятора, де вони провели майже півтора місяця. Саме це місце Іван згодом назве справжнім пеклом.
У полоні військовополонених систематично били, застосовували електрошокери, психологічний тиск та інші катування. У перший же день у Івана забрали всі особисті речі, зокрема натільний хрестик, який сестра привезла йому з Болгарії.
«Йому сказали: “Ти прийшов туди, де Бога немає”. Саме ці слова він запам’ятав на все життя. Але, як не дивно, саме віра допомогла йому вистояти. У нашій родині всі дуже віруючі люди, і ми переконані, що без Божої допомоги він би не повернувся», — говорить жінка.
Попри нещодавно прооперовану ногу та переломи хребців, жодних поблажок не було. Івану як і всім іншим, забороняли сидіти чи лежати протягом дня.
«Прокидалися о шостій ранку і до десятої вечора не мали права навіть торкатися ліжка. Стояли весь день. Для здорової людини це важко, а Ваня тоді був після операції, з переламаною ногою та хребтом. Він казав, що це був скажений біль», — каже сестра.
Навіть найпростіші людські потреби перетворювалися на катування. На відвідування туалету відводили лише хвилину на день, а дорогою військовополонених супроводжувала службова вівчарка, яка завжди кусала того, хто йшов останнім. Туалетний папір видавали десь 20 сантиметрів на людину на день. Але військові перев’язували ним рани та витирали гній, не маючи доступу до ліків, тому на відвідування туалету паперу звісно не лишалося.
Крізь щоденні тортури та побиття полонених також змушували співати російські пісні та гімн, та якщо наглядачам щось не подобалося, вони змушували військових співати 100 або 200 разів, допоки вони його не вивчать та будуть співать без заминок, так само було з іншими піснями. Їжу приносили дуже гарячу, але попри це її потрібно було встигнути з’їсти за лічені хвилини.
«Не встиг — значить, не голодний. Такими були їхні правила», — продовжує жінка.
Одним із найболючіших спогадів для Івана стало те, як охоронці навмисно стрибали всією вагою по його щойно прооперованій нозі, руйнуючи результати складної операції. Розуміючи, наскільки важко Іванові стояти, побратими намагалися бодай на кілька хвилин полегшити його біль.
«Коли була можливість, хлопці закривали його собою, щоб охоронці не бачили, і дозволяли йому хоча б на десять-п’ятнадцять хвилин прилягти просто на бетонну підлогу. Для нього це було справжнім щастям», — пригадує Лілія.
Також, щоб не втратити здоровий глузд, військові щодня домовлялися, хто сьогодні буде розповідати щось іншим. Іван розповідав побратимам про космос, планети, історію авіації — був справжньою енциклопедією. Військові спеціально просили його розповідати щось цікаве, щоб хоч ненадовго забути, де вони знаходяться.
Попри пережитий моральний пресинг, найбільше сили йому давали думки про сім’ю — дружину, дітей, матір, сестру — і непохитна віра, що він обов’язково повернеться додому.
Звільнення з полону відбулося у квітні 2022 року під час окремого обміну військовополоненими. Разом з Іваном на свободу повернувся й командир екіпажу Олексій Чиж.
«Потім уже ми дізналися, що це був окремий обмін. Не такий, як зараз — сто на сто чи двісті на двісті. Наскільки нам пояснювали, у нас перебував дуже високопоставлений російський льотчик, і росіяни наполягали, що льотчиків можна міняти лише на льотчиків. Того обміняли одразу на двох наших — Івана та Олексія. Коли ми вже пізніше спілкувалися з Кирилом Будановим, він сказав, що рішення про цей обмін було ухвалене на найвищому рівні», — розповідає Лілія.
Після повернення в Україну на Івана чекала нова боротьба — вже за можливість знову ходити. По поверненню з російського полону його одразу направили до Київського військового госпіталю, де лікарі виконали ще одну операцію. Згодом стало зрозуміло, що для повноцінного відновлення потрібне лікування за кордоном. Іван проходив лікування та реабілітацію у Норвегії. Саме там лікарі провели ще одну складну операцію: видалили пластину та знову поставили сучасний внутрішній штифт.
Військовий пробув у Норвегії приблизно півроку, а після повернення — ще кілька курсів відновлення в Україні.
Однак найбільше Іван мріяв не про відпочинок, а про повернення до строю. Після отриманих травм лікарі попередили: через металеві конструкції у нозі та переломи хребта повернутися до польотів буде майже неможливо. Єдиною можливістю залишався спеціальний дозвіл Головнокомандувача Збройних сил України.
«Для нього це був дуже важкий період. Він жив небом. Розумів, що може більше ніколи не літати. Але все одно не втрачав надії», — говорить сестра.
Після проходження військово-лікарської комісії Іван отримав висновок, що може бути допущений до польотів лише за окремим рішенням Головнокомандувача. Такий дозвіл був наданий.
«Коли він дізнався, що знову може літати, це було найбільше щастя. Він дуже хотів повернутися саме в небо. Це була його головна мрія після полону, робити щось в Україні і для України», — розповідає Лілія.
Спочатку офіцер виконував обов’язки начальника розвідки, а після отримання дозволу знову повернувся до льотної роботи у складі своєї бригади, яка після втрати авіабази у Чорнобаївці вже базувалася в іншому місці.
Наслідки отриманих поранень нагадують про себе щодня. У нозі воїна досі залишається металевий штифт, а одна нога стала коротшою за іншу, тому він користується спеціальним ортопедичним взуттям. Закон дає йому повне право завершити службу, оформити групу інвалідності та звільнитися, але це не про нього. Чоловік свідомо відмовиляється від цього рішення.
За роки російсько-української війни Іван Пепеляшко був відзначений низкою державних нагород. Перший орден «За мужність» III ступеня він отримав ще за бойові завдання під час АТО. Після початку повномасштабного вторгнення за участь в обороні Києва та знищенні російських колон військовий був нагороджений орденом «За мужність» II ступеня.
Згодом, у травні 2026 року, до цих відзнак додався й орден «За мужність» I ступеня. Таким чином Іван став повним кавалером ордена «За мужність» — однієї з найвищих державних відзнак України, якою нагороджують за виняткову особисту мужність і героїзм. Таких військовослужбовців в Україні — одиниці.
Окрім цього, військовий також нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, медалями «За незламність», «За поранення» та нагрудним знаком «Хрест військова честь».
Сьогодні Іван Пепеляшко продовжує службу у званні підполковника. Водночас удома на нього чекає родина. У їхній родині нещодавно сталося поповнення, тож разом із дружиною чоловік виховує вже трьох діток.
Інтернет-видання Бессарабії
