За девʼять років російсько-української війни тисячі українських родин втратили своїх близьких. Жорстокий відбиток на життєвій долі, горе, яке затьмарює та заморожує. Боляче, прикро, незрозуміло чому так? На жаль, час неможливо повернути, захистити, сховатися від біди. Єдине, що залишається – пам’ять. Своїми спогадами про чоловіка, сержанта ЗСУ Віктора Горбана, з інтернет-виданням “Махала” поділилася його дружина Галина.
Віктор народився 12 червня 1972 року у родині сільських трудівників. Він був завжди усміхнений, доброзичливий. Батьки вчили його і сестру Марію бути самостійними та відповідальними за свої вчинки. Повага до навколишніх, доброта, чуйність, взаєморозуміння були в їх родині головними принципами. Своє життя він бачив лише у Нових Троянах, батьків залишати не хотів і батьківщина завжди його приваблювала краєвидами, спокоєм. Чоловік вивчився на водія у смт Тарутине, а згодом відслужив строкову військову службу. Після він працював у місцевому сільгоспі.
Свою майбутню дружину Галину Віктор зустрів у рідному селі. 18-річна дівчина тоді навчалася в Одесі та завітала до Нових Троян на весілля до одногрупниці. Влітку 1994 року розпочалася історія їх кохання та відносини доволі стрімко розвинулися. Віктор огорнув Галину турботою.
“Красивий, статний хлопець, його добрі, блакитні очі наче океан зачарували мене, та вже восени ми одружилися”, – розповідає Галина.
Вона уродженка міста Тараклія (Р. Молдова), згадує, як щиро зустріли її у домі чоловіка. Батьки Віктора – Ірина Фомінічна та Михайло Михайлович – прийняли її наче доньку.
“Не перестаю дякувати їм, що тоді відчула їх батьківську підтримку. Вони виховали чоловіка, який подарував мені сімейне життя у взаєморозумінні та щасті ”, – каже Галина з вдячністю.
Згодом у молодого подружжя народився їх первісток Віктор та через чотири роки другий син Михайло.
Після 15 років спільного життя Віктор вирішив придбати у селі ще один будинок, поблизу батьківського. Він думав про те, що має забезпечити своїх синів нерухомістю. На той час чоловік їздив Україною на заробітки, працював будівельником.
“Віктор робив дуже багато для нашого добробуту та зручності проживання. Переживав, аби ми були забезпечені усім необхідним. Він міг і дах перекрити, і паркан зробив й на дворі порався”, – розповідає Галина.
На його професійну пораду та допомогу могли розраховувати друзі, родичі та сусіди й в будівництві, і в техніці.
У 2017 році Віктора прооперували. Після відновлення він вирішив працювати в селі. На жаль, батько Віктора того ж року пішов з життя.
“Вітя вирішив не залишали надовго родину та й матері потрібна була його підтримка. Влаштувався на роботу до місцевої пекарні водієм, забезпечував населення хлібом”, – розповідає Галина.
В травні 2022 року її чоловіка призвали на військову службу. Приїхавши з роботи, він повідомив Галині, що має йти до військкомату, що отримав повістку.
“Я впала на коліна, в мене був шок та нерозуміння того, що відбувається. А Віктор з гордістю казав, що піде служити, що в нього є родина та батьківщина, яких він має захистити. Та не має допустити аби російські війська прийшли на нашу землю”, – згадує Галина.
Вона каже, що думок про загибель чоловіка навіть не припускала, а захисник певно мав передчуття. Влітку він відзначив своє 50-річчя у колі родичів і друзів.
“Вітя так хотів всіх зібрати, поспілкуватися. Хіба я знала, що то останнє його свято? Фотографуватися він не любив, а тепер я жалкую, що не зафіксувала, який того дня чоловік був радісний. Кожна мить життя важлива”, – ділиться Галина.
Третього серпня він востаннє перетнув поріг свого дому. Пам’ятає дружина, що на останок Віктор відвідав могилу батька.
“Сказав мені тоді, що йде проститися з татом. “Галя, це війна, не знаю чи повернуся живим”, – плаче вдова.
Сержант Віктор Горбан був начальником групи забезпечення продовольством, речовим та технічно-військовим майном. Дружину він заспокоював, що в нього все добре, приводів для нервувань немає.
7 жовтня в селі Первомайське Донецької області на будівлю, де розташувалися 20 військових, серед яких був і Віктор, впав ворожий снаряд.
Внаслідок удару захисник отримав численні поранення, ноги були заблоковані стелею. Його діставав з-під завалів односелець-побратим Іван. Він же й викликав евакуаційний автомобіль. На превеликий жаль, відстань до шпиталю була надто велика, три години чоловік не витримав. Поки був у свідомості Віктор просив Івана передати родині слова.
“Скажи дітям, щоб слухали маму, пишалися мною і щоб були гідні батька. Я зробив все можливе”, – згадує Галина.
Родині повідомили відразу, що у Віктора поранення, а ось про смерть наважилися сказати лише наступного дня. “Досі не можемо прийти до тями, діти втратили його підтримку, їм важко згадувати той страшний день. Ми з мамою та сестрою плачемо постійно”, – ділиться вдова.
Близьким передали особисті речі Віктора окрім телефону, який постраждав при обстрілі. Та 11 днів родина Горбан чекала на свого Героя.
На упізнання батька їздив старший син та родичі, але ховали Героя у закритій труні. “Іноді мені здається, що зателефоную, а він відповість, що ось-ось прийде”, – плекає надію Галина.
Шість місяців минуло від жахливої звістки, душевний біль не проходить. Дружина після смерті чоловіка не може працювати в пекарні, не вистачає сил. Віктор повернувся на рідну землю, але на жаль, на щиті.
У лютому цього року на честь полеглого Героя встановили меморіальну дошку на стіні місцевої школи.
Тетяна Манолова
Інтернет-видання Бессарабії
