З початком війни величезна кількість українок та українців були змушені покинути Батьківщину. З валізою, дітьми, часто з домашніми тваринами на руках. Як вони живуть за кордоном, що відчувають? Чи роблять внесок в майбутню перемогу?
До війни Юлія займалася громадською діяльністю в Одесі, була активним членом громадської організації «Українське об’єднання моряків». Після російського вторгнення перші декілька місяців дівчина жила з родиною в Молдові, потім в Греції. Зараз переїхала до Німеччини.
«Я почала цінувати наших людей. Ми вільні, емоційні й відкриті. Будь-яке питання можна вирішити досить швидко. В Німеччині, наприклад, для отримання запису до необхідної структури муніципалітету потрібно писати декілька листів на e-mail, а після – листи поштою. Відповідь отримуєш також поштою.» – поділилася Юлія.
Каже, що їй бракує інтернет-банкінгу. Звикла, що в Україні будь-яку фінансову операцію можна провести з дому. В довоєнному житті вона постійно користувалася додатком «Дія». В країнах, де встигла побувати, такого немає. Складнощі виникають і через мовний бар’єр.
Також Юлії за кордоном дуже не вистачає продуктів харчування, до смаку яких звикли українці. Інакші правила тут щодо інтернету.
«Для того, щоб був стабільний інтернет, потрібно підписати контракт на 2 роки. Звісно, я не планую тут залишатися на такий довгий термін, тому змушена користуватися мобільним, який коштує 25-50 євро на місяць», – розповіла Юлія.
Виїхавши за кордон, дівчина ще в Молдові зайнялася волонтерством. Разом з громадською організацією, де вона на той час працювала, Юлія шукала та купувала медичні аптечки, які надалі відправляли до територіальної оборони різних міст та захисникам на фронт.
«Окрім цього, за донати українських моряків, які вони надсилали в нашу громадську організацію, ми купували та передавали гуманітарні вантажі для тварин та речі першої потреби для українців, що знаходяться на окупованих територіях. Також дбали про тих за кордоном, хто не має можливості придбати необхідні ліки самостійно. Купували у Молдові та Румунії гормональні препарати, пігулки кардіологічного напряму та розвозили їх українцям, бо ж в Україні це було неможливо купити», – поділилася Юлія. Її волонтерство триває й зараз.
«Дуже хочу, аби Україна якнайшвидше перемогла у війні, повернутися додому. Вірю, що це станеться вже незабаром» – каже Юлія.
Сім’ю Биковських в Болграді знають, адже з нею пов’язаний місцевий волонтерський рух. Одна з доньок, Юлія, ще до повномасштабного вторгнення поїхала до Болгарії навчатися на магістратурі. Тож 24 лютого вона перебувала за кордоном.
Дуже переживала за рідних в Україні, за місто, батька, який несе службу у лавах ЗСУ. Трохи згодом почала волонтерити з-за кордону.
На той час мама дівчини разом з сестрою та іншими однодумцями в Болграді вже організували волонтерський штаб. Вони мали прямий контакт з військовими, тому чітко знали потреби на передовій. Тож Юлія приєдналася до родичів. В Болгарії разом зі своїм хлопцем Микотою почала збирати гроші на дрон для військових та долучатися онлайн до благодійних ярмарків, які проходили в Болграді.
Брала активну участь в мітингах в підтримку України. 24 березня в столиці Болгарії Софії відбулася наймасштабніша хода за участі близько 10 тисяч людей.
«Підтримати нас прийшли й болгари. Ми співали гімн, українські пісні, скандували всім відомі гасла. Хотіли, щоб нас почули всі країни світу і зрозуміли, що в Україні йде справжня війна! Я навіть дала коментар одному з турецьких видань», – пригадує Юлія.
Дівчина впевнена, що по-справжньому оцінити свою Батьківщину, її переваги та недоліки можна лише виїхавши за її межі. Юлії не подобається повільний темп життя в Болгарії, складний механізм оформлення документів, відсутність багатьох послуг зі сфери краси й здоров’я, які є в Україні. Також на смак дуже відрізняються продукти харчування.
В Юлії є багато знайомих, які проживають в Болгарії, але хочуть повернутися в Україну. Звісно є й бажаючі залишитися там. Переважно ті, хто приїхав туди жити ще до початку активної фази війни.
«Коли перебуваєш за кордоном, там все інше, чуже і незнайоме. Інші люди, інший менталітет, цінності, звичаї, немає відчуття спокою та захищеності. Дуже хочу повернутися в Україну, мрію, щоб мої діти жили й навчалися саме тут», – підсумовує Юлія.
В довоєнному житті Ганна Старжевська займалася громадською діяльністю. Є керівницею громадської організації «Спадщина Бессарабії». Популяризувала південь Одещини, особливо її рідне село Кубей, щоб вони були привабливими для туристів. У воєнний час Ганна знайшла себе в допомозі цивільним громадянам України.
«Я зараз знаходжуся на території Євросоюзу. Працюю у волонтерському центрі з надання допомоги біженцям з України – як гуманітарної, так і інформаційної», – розповіла Ганна.
Робота полягає переважно в комунікації з різними людьми. Центр допомагає знайти житло, роботу. Надає психологічну та юридичну допомогу. Майже кожен день там проводять різні лекції та тренінги. Ганна розповідає біженцям, як інтегруватися в європейське суспільство, що потрібно знати про міжнародні права та права людини, як підняти самооцінку і таке інше.
Великій кількості людей Ганна допомогла знайти житло й на території України, зокрема на півдні Одеської області. І все це завдяки особистісним стосункам та знайомству з великою кількістю людей.
«Нещодавно вдалося досягти домовленості з благодійним фондом «Добрий Самарянин» про відкриття двох гуманітарних центрів на півдні Одеської області: в Кубеї та Болграді. Туди возитимуть по 2 тонни продуктів в місяць для надання допомоги ВПО та малозабезпеченим мешканцям Болградщини», – наводить приклад Ганна.
Вона також займається відправленням гуманітарної допомоги в наш регіон. Окрім продуктів харчування та засобів особистої гігієни завдяки «Спадщині Бессарабії» в Україну доставляють гуманітарні вантажі для лікарень, польових медичних служб, госпіталів.
«15 медичних закладів вже отримали медичне обладнання, інструменти і медикаменти завдяки партнерству з різними міжнародними організаціями», – розповідає Ганна.
Сама вона активно вдосконалює зараз англійську. Каже, що дуже сумує за Батьківщиною, але розуміє, що перебуваючи за кордоном може принести набагато більше користі для людей. Ганна дуже чекає повернення додому й застосування на практиці набутого за кордоном досвіду.
За спостереженнями Ганни лише половина із тих, з ким спілкується, хоче повернутися назад в Україну.
«Не хочуть повертатися ті, хто втратив будинок. В очах маріупольців я бачила лише одне бажання: бігти якнайдалі після побачених жахів, – каже дівчина. – Не хочуть повертатися ті, які на власні очі бачили насильство та смерть, бо місцевість буде про це нагадувати. Інші ж, які не пережили бомбардування, не бачили вбивств та насильства, повертатимуться в Україну точно. Це переважно люди з Центральної та Західної України. Тим більше якщо в них був вдома якийсь бізнес і цілим залишилося житло».
За даними Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців від 24 лютого по кінець вересня 2022 року з України виїхало майже 13,5 мільйонів людей. Водночас трохи більше ніж 6 мільйонів вже повернулися.
Соціологи припускають, що після війни в Україну повернеться 90% тих, що виїхали. Хоча залежатиме від ситуації.
«Згідно з нашою соціологією, абсолютна більшість декларує своє бажання повернутися в Україну, – каже Олексій Антипович, директор соціологічної групи «Рейтинг». – Ми не можемо зараз щось прогнозувати – весь час щось змінюється. Зараз українці обговорюють мобілізацію в росії, можливість використання ядерної зброї й, відповідно, страхи збільшуються. Загалом же, думаю, українці абсолютно щирі в своєму прагненні повернутися додому. Вони перебувають в умовах, які їм незвичні, в нових обставинах, які можна назвати виходом з зони комфорту. Одне це викликає в них велике бажання повернутися додому, до своїх рідних і знайомих, де все зрозуміло. Але як вийде по факту – все залежить від війни. Згідно з нашими даними, швидше не повернеться лише близько 10 відсотків біженців».
Чому не повернуться – зрозуміло.
«Міста розбомблені, житло знищене, – говорить Олексій Антипович. – Взагалі територіальна близькість до росії, навіть за умови повністю відновлених кордонів, примусить людей багато разів подумати, ніж повертатися в ту ж Харківську область. Прикордонні райони з росією реально втратять можливість економічного розвитку, в тому числі – й людський потенціал».
Ганна Ковальова
Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США.
Вміст є виключною відповідальністю інтернет-видання «Махала» і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.
Інтернет-видання Бессарабії
