Цьогоріч, напередодні першої річниці загибелі свого сина — бессарабського скульптора та військовослужбовця Тараса Шевченка — Людмила Шевченко з села Лиман Білгород-Дністровського району відкрила у власному будинку музей його пам’яті. Тарас, який свого часу співпрацював з Національним природним парком «Тузлівські лимани», загинув у 2025 році, в день народження свого тезки — поета Тараса Шевченка, захищаючи Україну. Про те, яким Тарас залишився у пам’яті рідних і друзів, про його творчість та нездійснені мрії, а також про те, як створювався музей, журналістці інтернет-видання «Махала» розповіла його мати.
За словами Людмили, Тарас був світлою, доброю та безкорисливою людиною. Він безмежно любив світ і людей, які його оточували, та жив передусім заради інших. А його здібності до скульптури проявилися ще в ранньому дитинстві.
«Пам’ятаю, як ми прийшли з чоловіком на свято на честь Нового року в садочок, а там були виставлені дитячі роботи з пластиліну. З-поміж усіх дуже вирізнялася одна робота — скульптурка снігурки. Я запитала виховательку, хто її зробив, а вона відповіла, що наш Тарас. Для нас, як батьків, це було великою несподіванкою, і ми не одразу в це повірили», — розповіла Людмила.
Коли батьки зрозуміли, що Тарас має неабиякі творчі здібності, почали купувати йому багато пластиліну. Хлопчик любив ліпити солдатиків, башти та фортеці. Під час перегляду мультфільмів увесь стіл поступово заповнювався фігурками, які він об’єднував у цілі композиції.
За словами матері, друзі Тараса й досі згадують, що пластилін був у його руках постійно — навіть тоді, коли він грав в улюблений теніс.
Після дев’ятого класу Тарас вступив до Одеського художнього училища імені М. Грекова. На його курс мали набрати шістьох студентів, однак вступили лише п’ятеро. До останнього курсу Тарас фактично залишився сам. Його дипломною роботою стала скульптура «Данко».
Після навчання він отримав диплом, у якому був зазначений як скульптор і викладач. Його професійний шлях виявився коротким, однак за цей час він встиг створити близько 30 скульптур.
Тарас любив працювати з різними образами та темами. Окрему частину його творчого доробку становлять п’ять скульптур на психологічну тематику, присвячені станам душі. Ще кілька робіт він створив за мотивами міфологічних образів.
Подобалося йому ліпити й бюсти відомих людей. Під час служби в армії Тарас створив бюсти українського журналіста Дмитра Гордона та волонтера Сергія Притули. Їх він намагався продати, щоб зібрати кошти на потреби Збройних сил України, однак покупців так і не знайшлося. Після смерті скульптора роботи повернули його батькам із Києва.
Серед створених ним робіт — і бюст бессарабської поетеси Галини Лисої, яка була родом з Лимана.
«Тарас колись зліпив бюст Галини Лисої, але також мріяв створити і її пам’ятник. Але цим планам не дано було здійснитися», — розповідає Людмила.
Не всі роботи Тараса сьогодні можна побачити в музеї. Частину своїх скульптур він подарував, тому вони нині перебувають у приватних колекціях.
Попри те, що в інтерв’ю Тарас часто говорив, що не будує планів на майбутнє, мати знала про його велику мрію — відкрити виставку скульптур народів світу.
Коли саме і як він хотів її реалізувати, Людмила не знає. Але пам’ятає його життєвий меседж: «Світ має бути без кордонів».
Ця думка, за словами матері, добре передавала характер її сина. У їхньому будинку завжди було багато його друзів, адже Тарас любив спілкування і людей.
Ідея створити музей виникла не одразу. Минулого року, ще до відкриття постійної експозиції, до Людмили звернулися з Татарбунар із пропозицією організувати до Дня Незалежності України пам’ятну виставку «Скульптор світла», присвячену Тарасу.
Тоді вона дістала його роботи, привела їх до ладу та передала для виставки. Коли скульптури повернулися за місяць додому, жінка зрозуміла, що не хоче знову складати їх у гараж, де вони були раніше. Так виникла думка створити постійне місце, де можна було б зберігати пам’ять про сина та розповідати про нього іншим.
«Сам музей я створила в другій хаті, яка є у нас у дворі і якою ми не користувалися, де ремонт я зробила власними силами», — каже Людмила.
Сьогодні в музеї зібрані його скульптури, малюнки, фотографії, книги, які він читав, грамоти, медалі та особисті речі. Серед них — шахова дошка, тенісний інвентар, гантеля, армійська фляга та інструменти, якими він користувався у роботі.
Музей відкрили 8 березня 2026 року — до першої річниці загибелі Тараса.
За цей час його вже відвідали школярі з Лимана, Татарбунар та Дмитрівки. Діти залишали відгуки після знайомства з роботами скульптора.
Для Людмили кожен такий візит має особливе значення.
«Мені здається, що моя дитина досі живе, коли люди бачать її творіння», — говорить вона.
Людмила сприймає музей не лише як місце, де зберігаються речі сина. Для неї це можливість продовжувати його життя через його роботи, розповідати про нього людям і давати можливість іншим побачити світ його очима.
Тарас залишив після себе не лише близько трьох десятків скульптур, а й чимало задумів, які не встиг реалізувати.
Свого часу він працював над великими скульптурами для Національного природного парку «Тузлівські лимани». Там залишилися його роботи — зокрема пелікан, «скіфська баба» з граніту та бабак з цементу.
Він планував створити й нові роботи для парку. Зокрема, у нього залишилася форма для скульптури орла, яку він хотів реалізувати.
Ще один задум, який планував втілити скульптор — встановити при в’їзді до Троповки скульптуру у формі стопи. Назву села він пов’язував з тропою, яку залишає людська нога. Тарас навіть зробив макет майбутньої роботи.
Людмила хоче спробувати втілити цей задум уже без сина і сподівається, що в неї все вийде.
Серед інших мрій Тараса – створення зеленої зони в своєму селі. Разом із друзями він посадив липовий сад, але через погодні умови дерева не прийнялися. Пізніше він хотів посадити сакурову алею.
Тепер ці нездійснені задуми для Людмили — не просто спогади. Вона хоче, наскільки це можливо, продовжити справу сина.
Для неї його скульптури досі залишаються способом говорити з людьми.
Музей у Лимані став не лише місцем пам’яті про загиблого скульптора. Це простір, де його роботи продовжують жити, а його нездійснені мрії отримують шанс на нове життя.
Інтернет-видання Бессарабії
