Історій людей, які змушені були поспіхом тікати з України в перші дні повномасштабного вторгнення росії в нашу Державу, безліч, і вони закарбовані у серцях та пам’яті українців навічно.
Ми ще почуємо, прочитаємо, притаївши подих і не стримуючи сльози, багато таких розповідей. Про те, як розгублені мирні українці змушені були полишати свої домівки, наспіх одягатися, брати якісь речі, домашніх улюбленців і бігти-бігти, аби сім’я уціліла, аби діти жили…
А ще є історії тих, хто допомагав і продовжує допомагати українцям. Це сміливі краяни, це небайдужі іноземці, це правоохоронці, військовослужбовці, які мають за будь-яких умов продовжувати робити свою справу, виконувати свій обов’язок.
Вікторія – прикордонниця Ізмаїльського загону. В перші місяці повномасштабної війни вона несла службу в поромному пункті пропуску «Орлівка», що на кордоні з Румунією. Розповідає, що тоді пасажиро-транспортний потік на виїзд з України збільшився в 4 рази. Було дуже холодно. Ситуація у пункті пропуску була важкою як для пасажирів, так і прикордонників.
– Йшов третій день повномасштабної війни. В черзі серед пасажирів, які стояли на паспортний контроль, я почула оклик: «Мама, я хочу їсти!». Я побачила жінку, яка тримала на руках немовля, а поруч заплакану дівчинку, років п’яти. Спитала в неї, чи є чим нагодувати дитину. Пасажирка відповіла, що всі запаси провізії з’їли дорогою сюди, залишилась тільки суміш для немовляти. У придорожніх магазинах усі продукти були зметені з прилавків. Я зробила чай з лимоном, дістала зі своєї сумки пачку сушок і дала дівчинці поїсти. Вона з жадібністю почала їх ковтати, майже не пережовуючи. На материнських та моїх очах від цього видовища проступили сльози. Також на її прохання я зробила окріп та залила в термос для приготування дитячої суміші, – ділиться спогадами Вікторія.
– Наприкінці лютого виїжджала з країни сім’я – батько, мати та малолітня дочка, яка має інвалідність. Батько ніс валізи, мати невеличку сумку та собачку чихуахуа, а дочка в тренувальному рюкзаку перевозила двох морських свинок та рибку в пластиковій банці. Дівчинка спитала в прикордонників, чи може вона подарувати їм рибку, бо вона від холоду замерзне. Ми погодились її доглянути, але за умови коли вона повертатиметься в Україну, вона її обов’язково забере. Потім вона запропонувала подарувати нам й морських свинок, бо на них не було ветеринарного паспорта. Коли сім’я дізналась, що вони з тваринками зможуть проїхати в Румунію, дівчинка забрала їх. Я вже встигла нагодувати свинок пекінською капустою, що взяла із собою на службу. Мене цей випадок дуже вразив. Сім’я тікала від війни, але серед необхідного взяли всіх своїх улюбленців.
– В один з квітневих днів діти грались на зеленому газоні, поблизу стоянки автомобілів, що пройшли прикордонний контроль та накопичуються до прибуття порома. Гра була схожа на квача, але з воєнними елементами. Я почула, що один з дітлахів гучно обурився: «Чому я постійно маю грати за росіян? Я хочу – за ЗСУ». Через 15-20 хвилин діти на румунській стороні побачили літак та інверсійний шлях, який він залишає за собою, й одразу стали на коліна, прикривши голову руками. Один з них вигукнув «Це російський літак нас летить вбивати!». Я була в шоці. Могла тільки здогадуватись, що довелось пережити цим дітям, – каже Вікторія. Потім дітей заспокоювали їх мами, Вікторія теж намагалася допомогти у цьому – ми казали, що це хороші літаки й вони нас захищають!
Інтернет-видання Бессарабії
