Пенсіонери Василь та Любов Міцак все життя прожили у місті Олешки Херсонської області. Свій матеріальний достаток вибудовували по крихтах. Самі звели добротний будинок із цокольним поверхом, на ділянці встановили невелику теплицю, в якій вирощували овочі. Василь Васильович мав свій бізнес. В Олешках жила і їхня донька Інна Маценко, у неї своя родина – чоловік та дві доньки. У лютому минулого року налагоджене і спокійне життя сімейства розлетілося вщент з приходом окупантів.

Майже півтора роки виживали в умовах російського свавілля. А 6 червня до їхнього міста прийшла велика вода, яка змусила залишити рідне житло та шукати новий притулок. Сім’ї Міцак та Маценко знайшли його у місті Ізмаїлі. Саме сюди раніше, під час війни, переїхала родина сина Василя Васильовича та Любові Пилипівни.

Журналіст інтернет-видання «Махала» зустрілася із олешківцями. Відбулася довга розмова, в ході  якої вони розповіли про все, що довелося пережити.

Розкажіть про перший день війни. Що вам запам’яталося?

Василь Міцак: Уранці 24 лютого приїхав на роботу. Я співзасновник приватної виробничо-комерційної фірми «Промбудмонтаж». Наша база знаходилась при в’їзді до Олешок. Близько о 9-ї ранку трасою М14, яка йде через Дніпро, в’їхали окупанти. Ішло багато різної військової техніки, якась зупинялася, якась йшла транзитом. Безперервна колона тяглася до наступного ранку.

Ближче до обіду навпроти нашого офісу зупинилися 8 машин з військовими в українській формі з жовто-блакитними шевронами. Я хотів до них вийти, але потім подумав: як таке можливо – йде російська колона, а раптом наші? Вони постояли хвилин п’ять, висадили десант, розвернулися та влилися в основну російську колону. Пізніше з траси почали долинати звуки стрілянини, незрозуміло, у кого стріляли. Можливо, вони просто хотіли залякати населення, бо там опір ніхто не міг чинити.

Спочатку можна було вільно їздити, ніхто не чіпав. На другий день поставили блокпости та почали перевіряти документи.

Інна Маценко: Місто вони почали обстрілювати першого ж дня. 24 лютого в районі обіду я приїхала з роботи додому, і ми вже ховалися у підвалах.

З якої зброї стріляли?

В. М.: Міномети, гради, кулемети, плюс авіація.

Скажіть, на момент появи в Олешках окупантів у місті були військові?

І. М.: Ні, не було. Наші місцеві організували добровільний загін самооборони, вони стежили за порядком у місті, щоб не було мародерства. Зброї у них не було

Любов Міцак: Але цей загін функціонував недовго – місяць від сили.

  І. М.: Росіяни забирали на підвал людей із самооборони, жорстоко з ними поводилися. Ребра ламали. Наш знайомий, який побував там, казав: «Мене не били, мене просто вбивали». Цим хлопцям довелося залишити місто.

У окупантів були списки тих, хто перебував у цьому формуванні?

В.М.: На момент приїзду до міста вони вже все знали. Приходили до людей і говорили: «Ми про вас все знаємо». Знали навіть про мисливців, які мали рушниці.

І. М.: АТО-шників теж розшукували та забирали на підвал.

Випускали живих звідти?

І. М.: Кого випускали, а кого ні. Є такі, кого досі не випустили. Є й зниклі безвісти.

В. М.: Охоронець готельного комплексу, в якому заселилися росіяни, розповідав, що його катували струмом так, що шльопанці з ніг злітали. До напівсмерті.

Яка була ситуація із продуктовим забезпеченням?

В. М.: Ситуація була тяжка. Росіяни добре поживилися на нашій оптовій базі мережі супермаркетів АТБ. Продукти, що залишилися, розвозили по магазинах. Протягом місяця АТБ перестав працювати. Green Market довше проіснував, але туди почали завозити російські товари.

Л. М.: Нам було трохи простіше, бо у нас свій дім, і були якісь запаси у підвалі, а у тих, хто жив у квартирах, нічого не було.

І. М.: У перші дні війни один підприємець роздавав людям молоко. Місцеві волонтери також допомагали. Вони на свій страх та ризик виїжджали за продуктами.

Л. М.: До так званого референдуму у магазинах було практично порожньо. На одну людину давали по пляшці олії, по кілограму макаронів і якихось круп, більше нічого й не було. І за цим треба було вистояти величезну чергу.

Після референдуму магазини були заповнені товаром. Можна було розраховуватись і карткою, і готівкою. Ми із чоловіком отримували українську пенсію, щось діти нам надсилали на карту. Російську пенсію принципово не брали. Я вирішила, що краще їстиму сухий шматок хліба і водою запливати, але їх пенсію брати не буду. І гуманітарку їх ми також не брали.

До нового року можна було розплачуватись гривнями, а потім пішли лише рублі. Ми шукали різні шляхи. Чоловік знаходив людей, які міняли гривні на карбованці. М’ясо та молоко ми купували за гривні, а все інше – за рублі.

Що можете сказати про ціни на товари?

І. М.: На продукти харчування, на миючі засоби, засоби особистої гігієни ціни зросли раз в 10.

Л. М.: Грошей бракувало, на всьому доводилося економити. Ті, хто отримував російську пенсію, жили добре.

Скільки в еквіваленті на гривні складає російська пенсія? І за яких умов її можна було отримувати?

В. М.: На наші це 6 тисяч гривень. Спочатку курс був 1-1,25, останнім часом, коли ЗСУ почали наступати, і місцеве населення зрозуміло, що Росія тут не назавжди, курс став 1 гривня до двох рублів.

Російську пенсію видають із квітня 2022 року. Для цього потрібно було просто записатися і потім вистояти у черзі. Російські паспорти тривалий час не вимагали. Але останнім часом попередили, що червневу пенсію отримають ті, хто має громадянство Росії. І соціальну допомогу теж виплачували, грошей вони не шкодували, щоби купити народ. І вони купили його.

Скажіть, із міського керівництва хтось перейшов на бік окупантів?

Л. М.: Так, були такі. Але наш мер Євгеній Миколайович Рищук не перейшов. Війну застав у Києві, він одразу ж поспішив до Олешок, щоб не залишити нас. Він і картоплю роздавав людям безкоштовно, і хліб, і м’ясо. Завжди виходив до ефіру, попереджав нас про все. Але Євгеній Миколайович перебував під постійним пресингом, йому погрожували, тому він змушений був виїхати на підконтрольну Україні територію.

Як мешканці Олешок відреагували на прихід російських військ?

І. М.: Мер Євген Ріщук організував мітинг, ми з батьком у ньому також брали участь. Це було в березні, ми йшли з прапорами та плакатами. Йшли тією дорогою, якою зазвичай рухалася колона росіян. Було страшно, бо якби на той момент вони їхали, наш мітинг би закінчився швидко. Потім нам розповідали, що росіяни прийшли та стріляли у повітря. Нас на той час там уже не було.

Якою була чисельність населення Олешок до війни, і який приблизно відсоток виїхав?

В. М.: Було близько 30 тисяч населення, виїхало щонайменше 40%.

І. М.: А тепер і не зрозумієш, бо вони ще й у цивільному ходять. Але наші місцеві їх бачать.

Як окупанти поводяться по відношенню до місцевого населення?

І. М.: У місті вони влаштували справжній терор. Тих, хто не так подивився і не так сказав, забирають, або до них може прилетіти снаряд. Вони перевдягаються в цивільний одяг і обкрадають будинки. Виносять усе. Заходять переважно в будинки, з яких люди виїхали, але можуть і виселяти господарів. Коли місцеві у них питали, чому вони грабують, вони відповідали: «А що ви так добре живете?».

Пограбовані будинки мінують. Накрадене везуть до себе додому. А що не можуть забрати, знищують.

І: У: У них кожні 10 днів ротація йде. Приїхали, пограбували, поїхали.

І.М.: Жінки боялися носити прикраси, оскільки росіяни, бувало, зривали їх прямо з шиї.

В. М.: До 12 години дня, поки вони скуповуються на ринку, в місті тиша. Після обіду починається обстріл. У мешканця села Праві Солонці вони відібрали мотоблок із причіпником, на нього помістили міномет. Їдуть до рибгоспу, колишнього МК-2, звідти по місту шмаляють 3-5 разів, розвертаються і швидко їдуть, бо правий берег їх обчислював і накривав дуже часто.

Люди їх запитують: “Навіщо ви місто обстрілюєте?” Вони кажуть: «Ну а як же? Нам треба показати, що тут бойові дії йдуть, щоб отримувати зарплату як на передовій».

І. М.: Коли вони обстрілюють місто, їхні оператори це знімають, подають так, що нібито це ЗСУ стріляють. Люди вже знали: якщо їде оператор, то треба втікати, бо зараз буде приліт.

Л. М.: Вони вважають нас смертниками. Якось у нас не було кілька тижнів електрики. Хтось у них запитав: “Коли буде світло?” На що вони відповіли: «А навіщо смертникам світло?

Як були справи зі зв’язком?

І. М.: У перші дні війни зв’язок зник. Ми не знали, що відбувалося в Україні, не розуміли, що буде далі. Коли звільнили Херсон, з’явився український зв’язок, це було щастя.

Л. М.: А згодом і телевізійні канали з’явилися. Я казала: «Дочекалася нашого зв’язку, дочекалася нашого телебачення, дочекаюся і наших».

Як працюють медичні установи?

В. М.: Медицина відразу під Росію лягла, їм подітися не було куди. До лікарні вони завозили поранених. Головлікар ЦРЛ з посади пішов, але продовжив працювати у лікарні за своїм профілем. Його місце зайняв фахівець із Херсона. Завдяки його зв’язкам з Москвою лікарня залишалася на місці – її разів п’ять збиралися евакуювати чи то в Каланчак, чи в Скадовськ.

Яка ситуація на сьогоднішній день не можу сказати. Після затоплення людей розселяли і у лікарні. Казали, що на той час там не було вже ні ліжок, ні матраців.

А швидка допомога працювала?

Л. М.: Так, працювала. Медсестри не хотіли брати російські паспорти, відтягували до останнього. Медикаменти завозилися із Росії, українських не було, а ті, що були, коштували у рази дорожче. Наприклад, лізин зазвичай коштував 130 грн., а у них продавався за 780 або 850 рублів.

Які підприємства працюють у місті?

В. М.: Працює лише комунальне підприємство “Олешки”, воно змушене було перейти під російський прапор. Сміття вивозилося, і з водою вирішувалися питання, все було нормально.

Хто займається випіканням хліба?

В. М.: Випіканням хліба зараз займається фірма «Діамант». Її власник здав підприємство у найм. Хліба вистачає на весь район.

Скажіть, чи працюють школи, і чи взагалі діти навчаються?

Л. М.: У мого племінника син мав іти в 1 клас. Їм погрожували, заявили: чи він піде до школи, чи його заберуть. Виходу не було, тож сина відправили до 1 класу. Провчилися десь тиждень, а потім був сильний обстріл, і більше до школи діти не ходили.

І. М.: Батьки ховають дітей, школярі практично не виходять на вулицю, вони намагаються вчитися дистанційно в українській школі за українською програмою.

Вчителів теж схиляли до співпраці?

І. М.: Так, їм дуже загрожували. Тих, хто не погоджувався працювати по російській програмі, забирали до підвалу. Одну вчительку не з нашого міста, а з нашого району, три дні тримали у підвалі голою, весь цей час ґвалтували, обливали холодною водою.

 Розкажіть про події 6 червня, коли було підірвано Каховську ГЕС

Л. М.: З Ізмаїла зателефонував син. Він сказав: «Мамо, підірвали Каховську ГЕС, швидко виїжджайте». Я почала збирати речі. Але по телебаченню казали, що не треба панікувати, все під контролем, ми й зупинилися. Поснідали, чоловік поїхав за братом. Я приготувала обід, о першій годині дня сіли за стіл. У цей час прийшла сусідка та повідомила, що вода йде до нас. Ми вже не встигали виїхати.

І. М.: На блок-постах не пропускали без російських паспортів. Навіть якби ми й поквапилися, все одно не змогли б виїхати.

Наскільки постраждало ваше житло?

І. М.: Я живу у багатоквартирному будинку на другому поверсі, у нас затопило підвал та половину першого поверху. До моєї квартири вода не дійшла, але їй дісталося від обстрілів – і на кухню, і на балкон залетіло.

Л. М.: У нас будинок півтораповерховий, чоловік будував його з ракушечника та бетон-силікату, завдяки чому він і встояв. А ті будинки, що були на глині, пішли на дно. Течія була дуже сильна.

В. М.: На півтора метри затопило цокольний поверх, вода піднялася сходами, коли вона не дійшла 2 см до другого поверху, ми перебралися на горище. Вода прибувала до першої години ночі, що було потім з нашим будинком, ми не знаємо.

Хто займався порятунком людей? Куди їх евакуювали?

І. М.: У Телеграмі створили групу «Евакуація», у ній шукали тих, хто міг керувати човном, та тих, хто його мав. Росіяни відбирали їх ще до затоплення. Ті, хто потребував порятунку, подавали заявки в цю групу, вказували адреси, орієнтири і кількість людей. На човнах збирали людей та вивозили на сушу.

В. М.: Олешки затопило не повністю, був квадратний кілометр суші від колишньої пристані до Житлового селища. Там знаходяться лікарня, невеликий ринок, друга школа та багатоповерхові будинки.

І. М.: До групи Телеграма надходили пропозиції від тих, хто міг поселити в себе людей. За межі міста виїжджати не можна було, скрізь стояли блок-пости. Людей розселяли у школі, у лікарні, хтось знаходив притулок у своїх знайомих.

Як поводилися окупанти? Чи надавали допомогу місцевому населенню?

Л. М.: Коли ми були на горищі, вони проїжджали повз на катері. Я благала їх урятувати нас. З усмішкою вони відповіли: «Топитеся, ждуни!»

І. М.: Рятувати людей не давали, забирали човни. Де було сухо, ставили блок-пости, щоб заважати порятунку. Школу, будинки, де розселяли людей, вони потім обстріляли. Місцеві волонтери зібрали гроші, закупили продукти. І до тих місць, де вони їх роздавали, прилетіло 6 снарядів.

Вранці 7 червня на міському ринку росіяни розкрили більшість контейнерів та вилучили продукти, купити їх уже було неможливо.

Лише з 8 числа почали випускати волонтерів із Олешок, дозволили їм провозити продукти. То були звичайні люди, які мали човни. Воду, продукти завозили та роздавали безкоштовно.

Російське МНС почало вивозити людей лише 8 числа, коли багато хто вже загинув.

Хто вас евакуював?

В. М.: Я цих людей не знаю. Того, хто сидів на моторі, звали Валера, а який був на правилі – Микола. Їх направив до нас наш сусід Віталій Іванюхін. Потрапивши на сушу, ми оселилися у квартирі наших сватів, вони виїхали раніше, а ключі залишили нам.

Що було з спорожнілими будинками людей? Їх грабували?

В. М.: Наша сусідка не виїжджала, у неї будинок вище нашого. Потім вона нам розповідала, що через три години після того, як ми покинули будинок, росіяни під’їхали на катері, перелізли через вікно і винесли все не лише з дому, а й з горища. А потім будинок замінували.

Л. М.: Сусідка говорила, що людей не підпускали до їхніх будинків. Тих, що були на веслах, не чіпали, а по моторним човнам відкривали вогонь.

Розкажіть про те, як вам удалося вибратися з окупованих Олешок?

В. М.: Нас вивезли російські МНС-ники. Вони своїм завозили продукти, а по дорозі назад евакуювали людей у село Радненськ Олешківського району. Човен комфортний, хлопчики ввічливі, навіть сумки допомогли донести. А тим часом оператор знімав сюжет для російської пропаганди.

Вони доставили нас на сушу, а далі хрещеник нас забрав. У Великих Копанях Херсонської області наші куми зняли будинок, ми там переночували. Звідти з перевізником вирушили до Колотилівки, це пропускний пункт Білгорода російського. Наш перевізник – молодий хлопчина, проросійський до мозку кісток, але він нам дуже допоміг. Провіз нас коротким шляхом. Ми проїхали Мелітополь, Запоріжжя, Маріуполь, Волноваху. За Донецьком та Луганськом є пропускний пункт, ми його пройшли безперешкодно. І вже по Білгородській області довезли нас до цієї Колотилівки. Там пройшли майже три кілометри пішки та потрапили на українську територію. Перевізник був з нами, поки ми не зайшли на митницю. Тоді він поїхав.

Незважаючи на те, що у нас були українські паспорти, нас не чіпали. Тим, кому більше ніж за 65 років, набагато простіше проходити пункт пропуску. Молодших пресували, вивертали гаманці, витрушували сумки. А нам кілька запитань поставили, і все.

І. М.: І телефони у всіх перевіряли, дивилися листування, фотографії.

Скажіть, як вас зустріли в Ізмаїлі? Що б Ви хотіли сказати мешканцям цього міста?

Л. М.: Ізмаїл – дуже гарне місто. Люди тут ввічливі добрі, надали нам велику підтримку. Дякую, що допомогли у скрутну хвилину. Ми ж приїхали з однією валізкою, взяли з собою найнеобхідніше. Добре, що в нас діти тут, а якби не було, куди ми поїхали?

І. М.: Хочемо подякувати людям, які розуміють та допомагають. Це дуже багато означає, тому що ти приїжджаєш і взагалі не розумієш, що робити. Ти ще до ладу не усвідомлюєш, що потрібно. А потрібне все.

В. М.: Жителям Ізмаїла можемо сказати, що вони – щасливі люди, що не бачили всього того, що ми пережили. І щоби ніколи не побачили.

Дуже дякую за розмову. Бажаю вам у нашому місті знайти тепло і затишок та швидше забути про страшні дні, проведені в окупації