Родина Козловських – корінні мешканці села Громівка, що в Генічеському районі на Херсонщині. Все життя подружжя провело в рідному селі. Тут народилися син та дочка, тут живуть батьки та поховані пращури. В мирному житті пані Юлія працювала в сільській школі вчителькою математики, а чоловік – електриком. Родина мала хазяйство, вирощувала домашню худобу та різні види сільськогосподарських культур. Жили добре. Але потім росіяни варварськи вдерлися в Україну і родина Козловських була змушена покинути свій дім та оселитися в маленькому селі Павлівка Болградського району. Але про все – послідовно.
Село Громівка знаходиться в приблизно тридцяти кілометрах від Кримського півострова. Саме тому 24 лютого назавжди закарбувалося в памʼяті родини Козловських.
Через близькість до окупованого у 2014 році Криму, місцеві мешканці в переважній своїй кількості розуміли, що повномасштабне вторгнення таки буде. Але вірити в це, як і всі українці, відмовлялися.
В той самий день колони танків й іншої військової техніки незліченною кількістю йшли в Україну. Їх маршрут пролягав по декількох вулицях села, в тому числі й по центральній вулиці, в 300 метрах від дому Козловських.
“Ми прокинулися о пʼятій ранку від вибухів. Президент Володимир Зеленський ще навіть не оголосив про початок повномасштабного вторгнення, а ми уже все зрозуміли” – згадує Юлія.
В перші дні родина Козловських жила на дворі свого дома. Адже в приміщенні було не зрозуміло де що летить, а на вулиці це розуміння було. Їм так здавалося. За межі рідного двору вперше вийшли на четвертий день повномасштабної війни. Ходили в центр села аби купити хліба та дізнатися актуальні новини.
Перший час жили разом з дітьми, спали лише одягненими. Світла та мобільного звʼязку не було.
“Ми почали більше спілкуватися з сусідами, приїжджати один до одного. Жили так, як було раніше, до появи мобільних телефонів. Згадали як це гукати один одного. Путін зробив неможливе: повернув нас на декілька десятків років назад. Він створив машину часу” – розповідає Юлія.
Перші декілька місяців в магазинах нічого не було, всі продукти дуже швидко закінчилися. Аби в громадян був хліб, місцева влада пришвидшено відреставрувала старий млин та розпочала власне виробництво. Бувало й таке, що сільський голова або підприємці виїжджали в районний центр на продсклади, аби привезти в село хоч щось. Надавали крупи безкоштовно усім громадянам, а потім українські продукти закінчилися.
Декілька місяців люди в Громівці жили так. А потім окупаційна влада налаштувала логістику з Кримом і на полицях в селі почали зʼявлятися російські продукти харчування та ліки. Але останні були ніби пустишками, адже нічого не лікували. А продукти харчування здавалися самими не смачними у світі. І коштувало все це нереальних грошей.
В місцевих довгий час був спротив до російських товарів. Але коли люди опинилися загнаними в кут, а сімейні запаси харчів закінчувалися, селяни не мали іншого виходу.
В перші дні перестали працювати й термінали та банкомати. Люди, у яких були якісь гроші на банківських рахунках, опинилися без них. Саме в той час в селі зʼявилися “міняли”. Це були не місцеві мешканці, які за допомогою мобільного банкінгу видавали готівку за 10-15% від загальної суми.
Село Громівка знаходиться далеко від бойових дій. Можливо це і є основною причиною того, що багато мешканців продовжують жити в окупації. Адже туди не прилітає. Але є, звісно й ті, хто радий новому прапору на адмінбудівлі та новим правилам життя.
Зараз в селі проживає дуже багато окупантів: тисячі росіян оселилися в покинутих домах, завезли військову техніку та постійно тероризують місцеве населення та вишукують ждунів ЗСУ.
Сьогодні там жити навіть страшніше та небезпечніше, ніж в перші півроку окупації, коли там жила родина Козловських.
З села виїхала молодь та ті, хто не пішов на співпрацю з окупантами: освітяни, медичний персонал.
“Сьогодні, обʼєктивно кажучи, в селі майже нема кому поставити крапельницю чи надати елементарну медичну допомогу” – розповідає Юлія.
В колись квітучій Громівці зруйновані вщент дороги.
“Загалом вся логістика з Криму йде через наше село. В наших населених пунктах вже зовсім немає доріг. Можливо вже скоро там будемо лише на конях їздити” – каже Юлія. Від тяжкої військової техніки від асфальту залишилися лише спогади.
Окрім цього росіяни усюди розгорнули блокпости. Кожен з них “прикрашають” два прапори: російський триколор та прапор радянського союзу.
Сільськогосподарську продукцію, яку родина Козловських вирощувала, подружжя традиційно вивозило на реалізацію на оптовий ринок в село Великі Копані. Дорога, яка зазвичай займала 1,5-2 години з початком повномасштабного вторгнення стала займати близько 4 годин. На цьому відрізку траси окупанти розставили 17 блокпостів і на кожному українці мали віддавати на перевірку свої документи, а також на огляд автомобіль та причеп.
“Найзліші та понтовитіші серед військових на блокпостах були лднрівці. Вони були якось дивно одягнені, брудні та дуже злі. Саме їх наші мешканці побоювались найбільше”, – розповідає Юлія.
Жінку обурює той факт, що в її селі є люди, яким до вподоби усі ці зміни.
“Раніше щовівторка в нашому селі був “базар”. З усіх сіл навколо приїжджали підприємці зі своїм товаром і можна було купити що завгодно. А сьогодні вони це назвали “ярмаркой, которая проходит при поддержке Минсоцполитики” чи там ще когось, та радіють, бо при Україні такого не було. Але як не було? Коли воно просто мало іншу назву?” – ставить риторичне питання Юлія.
Всі актуальні новини про життя села в окупації Юлія дізнається з чатів та спільнот в інтернеті.
“Я коли бачу, які заходи проходять в сільському клубі, бібліотеці чи школі, аж волосся на диби встає. Вони найняли не спеціалістів, а бозна-кого, які малюють інформаційні стенди під трафарети, як робили ще при радянському союзі, вирізають квіточки з кольорового паперу. Ми давно вже цього не робимо, користуємось банерами та принтером. Путін точно вигадав для нас машину часу і відкинув нас на роки назад” – каже Юлія.
В населених пунктах навколо Громівки лише одна школа погодилась співпрацювати з росіянами та одразу ж перейшла на бік ворога – Новопокровська ЗОШ.
В селі Новопокровка корінне населення – росіяни. Ще навіть декілька років тому в школі мова викладання була російська, адже ця місцевість вважається місцем компактного проживання нацменшин і це було дозволено. Саме тому після 24 лютого що школа, що сільська рада швиденько перейшла на бік ворога та розпочала активне життя в окупації.
Як розповіла Юлія, в тій школі одразу поспалювали всі українські підручники та залюбки почали викладати російською всі предмети.
“Наш директор школи, аби зберегти українські підручники, роздав їх усі дітям. Якщо б росіяни зайшли до школи – вони б все одразу спалили, тому вцілити їм не було б шансу. Саме тому всі книжки опинилися у дітей” – розповідає Юлія.
Окупаційна влада намагалася змусити колектив Громівської школи відкрити навчальний заклад та працювати. Але в них нічого не вийшло.
“Я ні за що б не стала російською пропагандисткою. Мені казали, що нічого страшного не станеться, якщо вчителька математики буде викладати в російській школі. Але ж я розумію, що мені обовʼязково дадуть класне керівництво. І саме в такий спосіб росіяни б змушували нас обманювати дітей, проводити усілякі патріотично-виховні роботи тощо. Тому мій вибір був очевидним” – каже пані Юлія.
Підтвердженням цих слів є той факт, що зараз в окупованих школах дуже часто проводяться тематичні уроки присвячені Росії, а кожен ранок розпочинається з гімну окупантів, який потрібно обовʼязково співати.
З трудового колективу Громівської школи у кількості близько 30 осіб – лише двоє перейшли на бік ворога та поїхали працювати в Новопокровську школу.
Вони отримують там дуже гарну зарплатню (понад 50 тисяч рублів) і мабуть саме це рішення підштовхнуло їх до зради Батьківщини.
“Адекватні батьки наших учнів зрозуміли позицію нашого педагогічного колективу. Але й були ті, кому неважливо якою мовою вчать їх дітей та якій історії. Головне, щоб дитина була не в дома, не кричала там та їсти не просила. Тому вони нас не зрозуміли та ставляться до нас як до зрадників. Смішно читати в робочих чатах які ми жахливі бандерівці, які кинули їхніх дітей напризволяще та не хочемо їх вчити. Але ми їм сказали, що для нас не робота головне, а держава, в якій ми живемо і якій ми хочемо залишатися вірними” – розповіла Юлія.
Оскільки пані Юлія не пішла на співпрацю з окупаційною владою, вона разом з родиною була вимушена виїхати з рідного села.
Виїжджали Юлія з чоловіком та дітьми в кінці вересня минулого року, напередодні так званого референдуму.
“Окупаційна влада змушувала нас відкривати школу. Вони почали погрожувати персоналу, проводили обшуки, перевіряли телефони й інші особисті речі. Ми не витримали цього тиску, і враховуючи, що незабаром в селі мав відбутися так званий референдум, ми виїхали в Україну” – розповідає Юлія.
Родина Козловських встигла, так би мовити, встрибнути в останній вагон. В останні дні, коли окупанти майже без проблем пропускали цивільних громадян дорогою через Василівку Запорізької області, їм вдалося виїхати з Херсонщини.Єдиними, кого не випускали окупанти, були чоловіки віком від 18 до 35 років. Невідомо чому саме так, але можна припустити, що робилося це з метою в майбутньому мобілізувати їх.
На першому блокпості окупанти складали графіки руху та маркували автомобілі, які потім колонами їхали на наступні блок-пости для перевірки. Фінальним був блокпост з працівниками ФСБ. Вони перевіряли мобільні телефони та щоб не було чоловіків, яким вони забороняли виїзд.
“Всі блокпости ми пройшли майже без проблем. Нам росіяни сказали, що через те, що це переддень перед референдумом, вони отримали рознарядку випускати всіх охочих на територію України без перешкод. За два дні до цього цим же маршрутом виїжджала моя колега. Окупанти проводили обшуки майна в транспорті, викидали речі з машини. Обовʼязково перевіряли усю наявну техніку: телефони, ноутбуки. А в день, коли їхали ми, було спокійніше”, – пригадує пані Юлія.
Жінка дуже переймалася за свій телефон, адже там було багато фотографій з українською символікою, фото з роботи, а також соцмережі Юлії, де вона виражала свою позицію. Видаляти це все Юлія вважала неприйнятним. Тому ця поїздка для неї була дуже ризикованою, адже попереду на неї чекали десятки блокпостів та прискіпливих перевірок. Але все обійшлося.
Першим, що родина Козловських побачила заїхавши в Україну, це розбомблені ракетами дороги та прапор України.
“Він був дуже обшарпаним, висів над дорогою. Але ця картинка після пів року життя в окупації була найбажанішою. Той прапор був як ковток свіжого повітря. Плакали в машині всі. Навіть чоловік” – розповіла Юлія.
Одного дня Юлії зателефонувала тітка, яка трішки раніше виїхала з окупації та оселилася в селі Павлівка Болградського району, та запропонувала приїхати до неї. Рішення було прийнято за 1 день. Подружжя зібрало свої основні речі та вирушило в путь.
“Син відразу зрозумів мою позицію і це рішення, і він би не зрозумів мене, якби я прийняла протилежне. Його класний керівник є дуже гарним педагогом. Вона – вчителька історії й все, що стосувалося патріотизму, в учнів її класу було на дуже високому рівні” – каже Юлія.
Попри те, що донечці на той час було лише 5 років, вона також все розуміла. І знала, що потрібно поїхати з дому, бо там небезпечно. Дівчинка дуже боялась російську авіацію, яка кожен день близько 6 години ранку у кількості 8 винищувачів пролітала майже над дахом будинку й близько о 14:00 поверталася назад.
“В цей час тобі здається, що підіймається навіть асфальт. Кожен ранок маленька вскакувала, лягала на підлогу та прикривала голову подушкою, аби заглушити той гул, який супроводжує політ” – розповіла Юлія.
Коли родина Козловських виїжджала з окупації, в Юлії залишалося там двоє батьків. Місяць тому в неї померла мати.
“Мама померла через те, що в селі немає ніякої медицини. Та лікарка, яка залишилася, не змогла вчасно встановити діагноз та провести діагностику, адже не було ні апарату УЗД, ні будь-якого іншого обладнання. І зараз там таких людей дуже багато, які вмирають просто через те, що немає медичної допомоги” – розповіла Юлія.
Зрозумілим є той факт, що якби росіяни не прийшли на нашу землю, безліч людей, яким вчасно б надали медичну допомогу, продовжили б своє життя. Тому така ситуація в медицині та неякісні медичні препарати – це черговий спосіб росіян для вбивства українців.
Сьогодні Юлія працює в Павлівській селищній раді, допомагає відділу освіти громади. Вона досі знаходиться в простої у своїй рідній школі та мріє про день, коли вона зможе повернутися в Громівку.
“Після перемоги, якщо залишиться дім цілий, ми обовʼязково повернемося в рідне село. Я не хочу жити на чужині все життя, де в мене немає нікого, в сотнях кілометрів від дому. Ми обовʼязково повернемося додому, будемо відновлювати село та освіту. Всі мої знайомі, хто виїхав з села, чекають на перемогу та планують туди повернутися” – каже Юлія.
Інтернет-видання Бессарабії
