Очікування зводить з розуму, але найстрашніше той момент, коли надія вмирає остаточно. Анна Василівна Дунав із села Новосільське Ренійської громади шукала свого безвісти зниклого сина довгі місяці. Куди вона тільки не зверталася і до останнього вірила у диво. Але війна розпорядилася інакше. Юрій Дунав, простий, працьовитий сільський хлопець, повернувся до рідного дому на щиті. Його бойовий шлях на найгарячіших напрямках фронту тривав лише 38 днів. Журналіст інтернет-видання «Махала» поспілкувався з убитою горем матір’ю, яка розповіла яким був її син.
Юрій народився 25 вересня 1989 року, став другим сином у сім’ї. Після закінчення дев’яти класів школи він одразу пішов працювати разом із батьками – вирощували перець на орендованих п’ятдесяти сотках.
Згадуючи про сина, Анна Василівна не може стримати сліз. Для неї він був не просто помічником, а справжньою опорою у будь-яких побутових труднощах.
«Він у мене був чудовий син. У всьому мені допомагав, всю роботу по дому ми робили разом. Ми з чоловіком та старшим сином часто працювали на фазенді — сапали, садили, а Юрко залишався на господарстві. Приходимо додому втомлені, а він і їсти приготує, і посуд помиє. Все робив», — ділиться найпотаємнішим мама воїна.
Юрій не боявся жодної, навіть найтяжчої роботи. Коли сім’я почала працювати на свинофермі, хлопець приходив допомагати матері доглядати тварин, а в останні роки був головною робочою силою в домашніх теплицях.
Рішення піти на фронт він ухвалив сам. 21 червня 2024 року Юрій прийшов до ТЦК та заявив про бажання мобілізуватися добровольцем.
Спочатку новобранця відправили до навчального центру, де він провів 35 днів. Звідти його розподілили до 46-ї бригади.
«Після навчання він перебував у Житомирській області. Там він пробув десять днів. Десь 10 серпня їх відправили до Покровського району Донецької області», — розповідає Анна Василівна.
На фронті Юрій отримав позивний «Бабочка». Пізніше командир зізнається матері, що хлопець повністю відповідав йому — був легким на підйом, швидким, «пурхав, як «бабочка»». Але адаптація на новому місці давалася непросто, зокрема через мовний бар’єр.
«Там він пробув ще десять днів. Дзвонив мені звідти, скаржився: «Ой, мамо, я тут мову зовсім не розумію. У Житомирі я розумів українську, а тут якийсь суржик. Що за мова така?». Але потім розповів, що знайшов інструктора, який знає румунську, і той пообіцяв йому все перекладати та пояснювати», — розповідає мати воїна.
Незабаром підрозділ перекинули на позиції до району населеного пункту Георгіївка. Цей дзвінок Анна Василівна запам’ятала назавжди.
«19 серпня він зателефонував і каже: «Мамо, береги Віталіка. Бережіть себе. Мені завантажили рюкзак консервами, нас везуть у окопи». 21 серпня він написав мені коротке повідомлення: “Мамо, у мене немає зв’язку, зі мною все нормально”. І все, зв’язок остаточно зник. Я тут просто божеволіла від невідомості», — з болем розповідає жінка.
Довгі тижні мати жила у невідомості. Тільки 15 вересня прийшла звістка від побратима Юрія, який написав, що з «Метеликом» все нормально. А вже 23 вересня, лише за два дні до свого 35-річчя, Юрій Дунав зник безвісти.
Офіційне повідомлення сім’ї привезли 1 жовтня. Але за пару годин до цього материнське серце зазнало жорстокого випробування.
«За дві години до їхнього приїзду мені до Вайбера написала незнайома жінка. На фотографії профілю була вона, а поряд військовий. І вона пише: «Ваш син живий, але поранений. Шукайте його у полоні». Я спробувала їй відповісти, але зрозуміла, що це якийсь жорстокий розіграш чи шахраї і заблокувала її. І все одно я сподівалася, вірила! Згодом знайшла якусь фотографію в інтернеті. У глибині душі я розуміла, що це не мій син, але все одно всім показувала і переконувала себе: «Оце мій Юрко, це мій син». Хоча, коли він тільки зник, мені наснився сон, і я вже тоді відчула, що його більше нема», — розповідає Анна Василівна крізь сльози.
Сім’ї зниклих безвісти бійців об’єдналися. Мами та дружини трьох побратимів Юрія знайшли один одного і тримаються разом досі, адже багато хлопців із тієї групи все ще вважаються зниклими безвісти.
Анна Василівна оббивала пороги інстанцій, зверталася до Міністерства оборони. Їй відповідали, що територія непідконтрольна Україні і пошуки неможливі. Лише згодом тіло Юрія було знайдено росіянами та передано українській стороні за процедурою репатріації.
Щоб встановити істину, батькам довелося зробити ДНК-тест.
«У квітні слідчий запросив нас скласти тест ДНК вдруге. Нам видали відповідну ухвалу. Перший тест я здавала одна, а вдруге ми здали разом із чоловіком. Збіг виявився 99,99 відсотка. Я сказала слідчому, що до Одеси не поїду, і попросила скинути фотографії для впізнання. Вона надіслала. Я подивилася на берці, побачила форму ноги – у нього був маленький розмір взуття, 41. На фото берц розгорнули, а там почерком його підписано: «Лівий. Дунав Юрій», – згадує мама воїна.
По руках та статурі вона остаточно впізнала свою дитину. За її словами, тіло сильно постраждало у бою.
Сьогодні Ренійська громада прощається зі своїм захисником, похорон якого відбувається у рідному селі загиблого воїна, у Новосільському.
Махала висловлює щирі співчуття родині, близьким та односельцям Юрія Дунава. Світла пам’ять добровольцю, котрий віддав своє життя за наше майбутнє.
Інтернет-видання Бессарабії
