Вулиці старого Аккермана приховують безліч таємниць, а деякі будинки, що колись були частиною міської історії, тепер залишилися лише на пожовклих фотографіях. Ця стаття, заснована на краєзнавчих матеріалах Олексія Пермінова, викладених у Facebook-групі «Старий Аккерман», розповідає про долю зниклого будинку родини Бенни, та про долю будинку старовинного Аккерманського роду Мутафоло, який зберігся до наших днів.
Нещодавно користувачка Facebook, Jane Rosenberg, поділилася унікальною світлиною: офіцер у румунській військовій формі, застиглий у чорно-білому кадрі, ніби дивиться на нас крізь століття. Це фото, надіслане у 1932 році з Бухареста до Аккермана, колись знайшло свого адресата за адресою: вулиця М. Вітязу, 46. Але час невблаганний – сьогодні будинку з таким номером більше не існує.
Друга світова війна безжально прокотилася цими вулицями, залишивши по собі лише руїни та змінені адреси. Колишні вулиці Леніна та Михайлівська зазнали значних втрат, а післявоєнна відбудова принесла нову нумерацію. Там, де колись стояв двоповерховий будинок № 46, сьогодні простягається площа біля міськвиконкому. Тут щороку діти кружляють у святкових хороводах навколо ялинки, отримуючи подарунки від Святого Миколая. Але сто років тому малюки приводили сюди своїх батьків з іншої причини – за найсмачнішими тістечками в місцевій кондитерській.
Цей будинок належав відомому вірменському роду Бенни. У 1845 році аккерманський міщанин Степан Саркізович Бенни звернувся до Будівельної комісії з проханням дозволити зведення кам’яного будинку на пустирі кварталу № 34. Дозвіл було отримано, і невдовзі в самому серці міста з’явилася елегантна двоповерхова споруда.
Її зафіксував для історії у 1869 році одеський фотограф Карл Мігурський, коли знімав панораму Михайлівської вулиці. Наприкінці XIX століття будинок успадкував Сергій Степанович Бенни, який відкрив у ньому затишну кафе-кондитерську. Поруч працювали інші крамниці – купчиха Євгенія Яківна Рабинович торгувала модними капелюхами, а у 1922 році, за даними румунського довідника, тут працювала жіноча кравчиня Гартман Нейся та бакалійник Вольфзон Нахман.
Будинок Бенни можна побачити і на румунських фотографіях 1930-х років. Тільки тепер над кондитерською висіла вже інша вивіска – реклама кафетерію А. Голубенка. Проте історія безжальна: у ніч з 13 на 14 квітня 1944 року будівля була знищена під час бомбардувань, розділивши долю багатьох історичних споруд Аккермана.
Але пам’ять про родину Бенни не зникла. Недалеко від Аккермана їм належав хутір, що й досі носить їхнє ім’я. Нині це село Полеве, де за переписом 2001 року мешкають лише українці – 100% населення. А поряд простягнувся знаменитий «Бенський ліс» – місце відпочинку сучасних аккерманців.
Так переплітаються нитки часу, залишаючи по собі не лише руїни, а й згадки, які знаходять нове життя у фотографіях, книгах і пам’яті людей.
У самому серці міста, на розі Михайлівської та Незалежності, застиг у часі старий будинок під номером 50 (будинок зображений на головному фото). Його стіни, обтяжені історією, пам’ятають ще довоєнні часи, коли на фасаді значилася інша цифра – 42. Колись величний, сьогодні він стоїть мовчазним свідком змін, спотворений радянською штукатуркою, але все ще гордий своєю румунською черепицею з міста Лугож. Сітчасті ворота, що ведуть у двір, давно погнулися під вагою років, а у глибині подвір’я ще можна розгледіти вхід до підвалу, де колись стояли великі бочки, наповнені вином.
В 1850-х роках, коли Аккерман лише починав забудовувати свої нові вулиці, тут з’явилася ця будівля. Її перший власник загубився в архівах історії, але наприкінці XIX століття будинок перейшов у власність заможного купця Михайла Павловича Мутафоло – представника відомої купецької родини, що займалася торгівлею ще за османських часів. Тоді їхнє прізвище писалося як Мутафогло – «син Мутафа». Греки за походженням, вони припливли до цих берегів із далекого острова Патмос у Егейському морі.
Родина Мутафоло була однією з найвпливовіших у місті. Вони володіли будинками в Аккермані, виноградниками біля Шабо, величезними земельними угіддями в Аккерманському та Бендерському повітах. Сам Михайло Павлович мав чималий статок, що складався з родового маєтку, трьох кам’яних будинків, виноградних садів і тисяч десятин землі. Його брат Мільтіад став міським головою, а сам Михайло залишив після себе не лише матеріальні багатства, а й нащадків, які продовжили його справу.
Михайло Павлович помер у червні 1914 року, за кілька днів до початку буремних подій, що сколихнули Європу. Його похорон став знаковою подією для міста, на яку зібралися сотні людей. А його донька Ельвіра продовжила життя в родовому будинку, разом зі своїм чоловіком Павлом Мутафоло, почесним мировим суддею та директором Аккерманського тюремного попечительного комітету. Їхня родина мала простору квартиру в Одесі, але часто приїжджала до Аккермана, щоб керувати справами та доглядати за великим господарством.
Та все змінилося в 1918 році. Місто перейшло під владу румун, а Ельвіра та Павло остаточно оселилися в Одесі. Їхній рідний дім у Аккермані перейшов у власність її молодшого брата Олександра, котрий, попри юридичну освіту, не знайшов собі застосування в нових умовах і зайнявся виноробством. Його вина під маркою «A. Mutafolo» рекламувалися в румунських газетах, а купити їх можна було за тією ж адресою – на вулиці Міхая Вітязу, 42. У будинку також здавалося приміщення в оренду, деякий час тут працював бакалійник Сіма Мендель.
1940 рік приніс чергові зміни – радянська влада, війна, руйнування. У 1944-му румуни відступали, а радянські літаки розбомбили вулицю Михайлівську, завдавши чималої шкоди будинку Мутафоло. На той момент господиня вже залишила місто, а будинок перейшов на баланс радянського домоуправління. Відтоді його стіни пам’ятають різні установи.
Час невблаганний. У 2000 році, у невеличкому французькому містечку Булонь-Бійанкур, померла Тетяна Павлівна Шнайдекер, уроджена Мутафоло. Вона була однією з останніх представниць цієї купецької родини, яка ще пам’ятала той дім на розі Михайлівської та Архиєрейської. Для неї Аккерман залишився не просто географічною точкою, а місцем, де жило її серце, десь там, серед виноградників, старих кам’яниць і заспокійливого шелесту листя у міському сквері.
Інтернет-видання Бессарабії
