Спека! Зупинка на вул. Ізмаїльській, що навпроти базару в старому, доброму Аккермані. Я примостився з краю лави, з тугою чекаючи кудись зниклого автобуса. Ось іде гладкий чоловік: в окулярах на носі, солом’яний капелюх на потилиці, темні плями поту просочили сорочку. Раптом чоловік спіткнувся. Миттєво почервонівши від несподіванки та переляку, він з подивом глянув собі під ноги. Винуватцем цієї невеликої події був шматок каменя. Звідки він з’явився посеред тротуару – незрозуміло. Чоловік у серцях плюнув і продовжив свій хід.
Першим моїм рухом було підійти і відкинути убік камінь, але… щось (чи хтось?) утримало мене. Наступним на камінь натрапив хлопець років сімнадцяти. Він йшов зі своєю жахливо розфарбованою подругою, і тут… Юнаки на мить зупинилися, а потім, побачивши під ногами камінь, дружно зареготали. «Приколись! – тенорком, що ламається, загорлав хлопець. – Я мало ногу не відбив! Чума!». І вони знову весело засміялися…
Сусідня по лавці бабуся з осудом зітхнула, пробурчавши, мовляв, ось молодь-то пішла – як коні якісь.
Ішов час. Автобуса не було. Булижник був. На зупинці почали міркувати на предмет: куди дивиться міська влада, а чи взагалі тут хтось і колись прибирає? Зійшлися на тому, що бардак у місті не припиняється вже чверть століття, а раніше, звичайно ж, все було по-іншому…
Диспут перервався злим матом – то на камінь натрапив громадянин добряче під хмільком, невизначеного віку. Мати-перемати, і таке інше. Слідом за випивкою з бруківкою стикнувся юнак з барсеткою і мобілкою, що, немов прилипла до вуха. Він глянув на перешкоду під ногами, акуратно переступив камінь і продовжив свій хід. На зупинці згадали, що нещодавно, ось так само через камінь, якась жінка зламала ногу. «А, спробуй зараз полікуватись у наших лікарнях! – вигукнув пенсіонер. – Жодних грошей не вистачить!». Усі згідно закивали та перейшли на професіоналізм лікарів. Ескулап того дня чудово повозився у своєму саркофазі. Якщо він є.
І тут з’явився той, кого ми звикли називати бомжем. Брудний, бородатий, у немислимо заношених ганчірках, з чорною від бруду торбою, він повільно йшов тротуаром, кидаючи на людей обережні погляди. Усі демонстративно відвернули у бік обличчя – від чоловіка справді здорово смерділо. Він побачив камінь, нахилився і підібрав його. Поглядом пошукав урну, і, не побачивши такої, кинув бруківку в торбу. Шаркаючи розбитими підошвами кросівок, він побрів далі по своїх, йому тільки відомих, справах.
– Нє, ну бомжів розвелося, жах! – обурилася дама в капелюшку.
– Я ж і говорю – бардак! – підтакнув їй сухенький дідок. І додав: – У наш час таких неподобств не спостерігалося. Деградує народ – ось, що я вам скажу…
За кілька хвилин підійшов автобус. Я його мало не пропустив. Погляд мимоволі продовжував шукати сутулу спину відступника, що загубилася у русі спекотних тіл літнього міста….
Інтернет-видання Бессарабії
