Двадцять років тому, 12 липня 2005 року, в Рені сталася катастрофічна повінь, на місто обрушився справжнісінький потоп, про який місцеві жителі досі згадують із жахом. Сильна злива, яка почалася в другій половині дня і безперервно йшла до пізнього вечора, призвела до руйнівних наслідків: затопило значну кількість будинків і підвалів, на вулицях були повалені дерева і електроопори, більше тижня в місті не було води і електрики. Більш докладно – у спогадах очевидців, якими вони поділилися з журналістом «Махали».
На ліквідації наслідків небувалого стихійного лиха були задіяні всі комунальні служби, включаючи допомогу з сусідніх міст, Ізмаїла та Болграда, а також з області. Серед них було і товариство власників квартир (ТВК) «Людмила», яке обслуговувало мікрорайон міста від тодішнього райвідділу міліції до залізничного вокзалу.
«Злива почалася після третьої години дня і все посилювалася і посилювалася. Мені почали дзвонити мешканці, дзвінки були дуже лякаючими. Я намагалася всіх заспокоїти, тому що в той момент ми нічого не могли зробити. Я живу в «румунських» будинках, недалеко від них знаходиться автостанція. Злива була настільки сильна, ніби розверзлися небеса, вона представляла собою суцільну стіну води, за якою неможливо було розгледіти автостанцію. Я потім питала у наших старожилів – ніхто з них за своє життя не міг пригадати нічого подібного. Тільки о 5 годині ранку 13 липня, коли дощ лив вже не так сильно, ми з моїми працівниками, у мене було 5 слюсарів і 5 техніків, почали обхід будинків. Всі підвали були затоплені. Ми навіть допомагали мешканцям перших поверхів витягати намоклі килими. Мер Сергій Степанович Колевич організував при міській раді оперативний штаб, який засідав цілодобово. Зокрема, ми на цих засіданнях розподіляли маршрути водовозок, до яких у дворах багатоповерхівок вишиковувалися величезні черги, тому що через затоплення насосної станції в місті не було води. На допомогу місту прийшли військові частини, які ставили насоси і викачували воду з підвалів, за що ми їм були дуже вдячні. Окреме спасибі нинішньому заступнику міського голови Івану Олексійовичу Стаднікову, який організував тоді безкоштовне харчування для ліквідаторів в кафе «Ляна», – згадує Галина Абрамова, на той час директор ТВК «Людмила».
За словами Галини Маринівни, міськрада ретельно документувала збитки від стихії, відповідні акти з докладним описом складалися на кожен постраждалий будинок і квартиру.
«Особливо постраждав мікрорайон порту, це «югославські» будинки і «болгарський» будинок, які були затоплені до другого поверху. На одній з ділянок, це коли спускаєшся зверху до кладовища і там така улоговина знаходиться до мосту – там плавали дивани, крісла, подушки, які винесло селевим потоком з меблевого магазину неподалік. У продуктових магазинах неможливо було нічого купити, через відсутність світла весь товар зіпсувався, а генераторів тоді не було. А світло в місті зникло, тому що повністю затопило підстанцію в районі «югославських» будинків. Пам’ятаю, що до нас не могла нормально доїхати комісія з Одеси – довелося летіти вертольотом. Потім, коли вже вода зійшла і можна було проїхати через залізничний переїзд на в’їзді в місто, приїхали представники комісії з Києва та Одеси, які засідали навіть не в міськраді, а в гуртожитку по вулиці Рибацькій, тому що приходили мешканці прилеглих постраждалих будинків. До речі, того дня до мене їхали дочка з онучкою і потрапили під цю зливу. Через переїзд їхня маршрутка проскочити не змогла і їм довелося йти пішки, можете собі уявити», – продовжує Галина Абрамова.
А ось керівник ПП з обслуговування багатоквартирних будинків Володимир Пеньковий опинився в епіцентрі тих подій не тільки як комунальник – він опинився серед тих жителів міста, чиї будинки і квартири постраждали від повені.
«О 16.00 почався сильний дощ, і він лив безперервно до 10 вечора. Бачачи, що така погода страшна, я прийшов додому, а машину поставив у дворі. Вода почала сильно підніматися, тому що, як потім з’ясувалося, прорвало дамбу в районі меблевого магазину «Афганець». Бачу, що машину почало затоплювати, а вигнати її вже не можна було, тому що вода йшла вже по нашій вулиці Болградській, на якій я живу в двоповерховому будинку, і вже почала заливати двір. Я почав піднімати машину на домкрат, думав її врятувати, але марно. Тим часом вода вже пішла в будинок, причому сильно, і я переключив свою увагу на будинок. Наша квартира дворівнева і я почав зносити всі речі на другий поверх. В цей час під’їхав якийсь мікроавтобус і зупинився навпроти магазину неподалік. Водій попросився до мене, каже, допоможіть, рятуйте, нікуди діватися, машина заглухла. Ми пройшли з ним в будинок, він почав мені допомагати тягати все на другий поверх і потім залишився у мене. А все, що було на першому поверсі, все затопило: меблі, телевізор, побутову техніку. Сусіди в приватному будинку, там жили бабуся і дідусь, кричали мені: «Володя, допоможи!» А чим я міг їм допомогти, якщо вода йшла суцільним потоком і її рівень піднявся на 1 м 70 см, тобто майже під два метри? Нічого не можна було зробити. Коли злива припинилася, вода почала спадати і десь до півночі пішла», – згадує Володимир Михайлович.
ПП Пеньковий обслуговувало багатоповерхові будинки по вул. Дунайській, 17 і 27, мікрорайон «пентагон» – вул. Леніна (нині Соборна), 68 і 70, вул. Шевченка, 8, які теж почало заливати.
«На даху пішла вода, забила водостоки, і через вентиляційні канали піднялася і почала топити всі поверхи цих будинків. Мешканці дзвонили мені і кричали: «Допоможіть! Допоможіть!» А чим можна було допомогти, коли йде така злива і нікуди не вийдеш? До того ж, десь там у Молдові прорвало дамбу, і вода звідти теж до нас хлинула. Однак у багатоповерхівках на моїй ділянці, в тому числі в центрі, не було такого сильного затоплення, підвали в більшості своїй не були залиті. Тому що вони ніби там на висоті стоять, і вода вся зливалася кудись. А ось там, де я живу, там вода, навпаки, збиралася. Те ж саме в мікрорайоні «югославських» будинків, приватний сектор, вул. Лиманська – вони постраждали найбільше. У мене були кури, всі загинули. І собачка була, яку я розв’язав, і вона кудись зникла. Думав, теж загинула. Вранці, коли вода вже остаточно зійшла, я вийшов на вулицю, бруду було по коліно, дивлюся, з боку моста біжить моя собачка. Я був так радий, що вона врятувалася – це була єдина радість в ці жахливі дні», – розповідає Володимир Пеньковий.
Повінь в Рені виявилася настільки руйнівною, що влада навіть через півтора тижні не змогла визначити суму збитків. «Наслідки – понад 160 будинків зруйновано, проживати в яких не можна. 320 будинків потребують термінового ремонту. Розмиті страшно дороги, розвалені мости і так далі», – зазначав тодішній мер Рені Сергій Колевич.
Не можна не відзначити роль в ці непрості дні тодішнього Ренійського вузла зв’язку на чолі з його начальником Іллею Давидовичем Баланевським, він був серед тих керівників, які мали безпосереднє відношення до організації роботи всіх служб міста. Світло було тільки в вузлі зв’язку, тому тільки тут була можливість зібрати всі служби і саме звідси оперативний штаб з ліквідації наслідків повені віддавав всі розпорядження. Крім того, начальник РВЗ розпорядився виділити для МНС пальне із запасів вузла зв’язку, тому що ніхто не був готовий до такого стихійного лиха.
Тим часом аварійно-рятувальні служби відремонтували лінії електропередач і зв’язку, відновили водо- і газопроводи. Необхідні роботи провели і в затоплених житлових будинках. Сотні людей тимчасово розмістили в школах, дитсадках і лікарнях, а деякі ренійці не захотіли залишати свої будинки і залишилися в руїнах.
Відзначимо, що 12 липня 2005 року на місто Рені протягом 16 годин випало 700 мм опадів – дві річні норми. Вода вийшла з балки Баланешти, що проходить по населеному пункту, затопивши нижню частину міста – житловий мікрорайон, порт Рені, нафтобазу, елеватор та інші об’єкти. Згодом загальний збиток був оцінений в 68 млн грн.
У листопаді 2005 року було розпочато будівництво будинків для мешканців Рені, які втратили житло внаслідок повені. Наприкінці того ж року з резервного фонду держбюджету на ці цілі було виділено 17 мільйонів гривень, з яких встигли освоїти тільки 7 млн, а в 2006 році – ще 5 млн 300 тис. грн. В результаті в 2006 році генпідрядник, ЗАТ «Югстрой», зміг добудувати перший будинок, і на початку 2007 року перші 40 сімей отримали ключі від квартир. У 2007 році будівельники освоїли чергові 5,2 млн грн, яких вистачило, щоб до Нового року здати в експлуатацію ще два п’ятиповерхові будинки. 30 січня 2010 року останні постраждалі від повені отримали нове житло, був зданий 125-квартирний будинок, на який довелося чекати 5 років.
Як виглядало Рені під час та після потопу можна подивитися в архівному відео:
Фото з відкритих джерел.
Інтернет-видання Бессарабії
