Наталія Маковей переїхала з Бердянська до Болграда вже на другий місяць повномасштабної війни. Для неї тема дому та повернення звучить як розмова про найбільший подарунок, який можна отримати в житті.
“Це такий величезний подарунок, що навіть неможливо уявити», – каже жінка журналістці інтернет-видання “Махала”: “Я мрію мати можливість просто поїхати додому”.
Вона не приховує: думки про повернення часто болючі. “Мозок часто малює такі картини – коли ти просто падаєш на коліна і плачеш, що приїхав додому», – зізнається переселенка.
Війна змінила не лише географію її життя, а й саме ставлення до часу.
“Ці роки, ця війна показала мені, що треба жити сьогоднішнім днем”, – говорить вона. “Треба бути корисним, не мати синдрому відкладеного життя, як у багатьох із нас було раніше. Раніше це здавалося нормальним способом мислення. Тепер – ні”,– наголошує героїня.
Попри все пережите, у її словах немає відчаю. Є віра.
“Я вірю”, – каже Наталія. “Вірю, що ми вистоїмо. Що ми переможемо. Що всі, хто хоче, хто мріє, будуть мати можливість приїхати, побути, обійняти, видихнути, прогулятись”.
І додає те, що, мабуть, об’єднує сьогодні мільйони українців, розкиданих війною по різних містах і країнах:
“Зустрітися і обійнятися – це дуже важливо”.
Психологічний стан поступово стабілізувався, але бездіяльність для Наталії виявилася неможливою. “Я не та людина, яка може сидіти на місці”, – каже вона. “Я просто почала шукати – десь мені треба зачепитися, кудись піти, щось робити. Бо я не можу просто так. Мені навіть соромно ставало, що я нічого не роблю”.
Перший крок до нового життя в Болграді стався випадково. У місті працював координаційний штаб, куди переселенців періодично запрошували отримати гуманітарну допомогу. Одного разу, прийшовши за допомогою, Наталія сама підійшла до волонтерок і запропонувала долучитися.
“Я хочу щось робити, візьміть мене, будь ласка. Я буду допомагати, виходити, волонтерити – якщо щось треба”, – згадує вона свої слова.
Так почалося її волонтерство – розподіл гуманітарної допомоги, постійна включеність у життя громади. “Можливо, це склалося завдяки тому, що я завжди спілкуюся, цікавлюся, проявляю інтерес”, – пояснює Наталія.
Згодом життя запропонувало їй новий поворот – роботу у сфері культури. Майже два роки вона займалася організацією заходів у Болграді. “Це було щось нове для мене”, — зізнається жінка. “Але якщо життя так розпоряджається – треба пробувати”.
Сьогодні Наталія знайшла себе в іншій справі – вона працює в Болградській міській раді. Шлях від гуманітарного штабу до муніципальної служби став для неї прикладом того, про що вона сама говорить: не відкладати життя на потім, а діяти тут і зараз.