На півдні Одеської області є село, якому понад двісті років. Воно має тюркську назву, болгарське коріння та єдину в Україні живу албанську говірку. Це – Каракурт. Журналісти інтернет-видання “Махала” дізналися, як живе унікальне село.
За радянських часів село мало назву Жовтневе, і було названо на честь Жовтневого перевороту. Однак у 2016 році воно було перейменовано. Повернення історичної назви – не лише адміністративний акт. Для місцевих жителів – це питання ідентичності. Навколо слова «Каракурт» досі тривають суперечки: одні вважають, що назва пов’язана з павуком «Чорна вдова», інші – що йдеться про тюркське словосполучення, яке перекладається як «Чорний вовк».
Каракурт засновано у 1811 році – цього року селу виповнюється 215 років. Засновниками стали переселенці з Болгарії, але серед них були й етнічні албанці, і гагаузи. З самого початку село поділялося на три частини: албанську (арнаутську), болгарську та гагаузьку.
“Цікаво, що на момент заснування понад 75 відсотків мешканців були православними албанцями. Гагаузька частина розташовувалася за річкою Карасулак. Болгарська та арнаутська частини сусідували в центрі, і з часом назви вулиць немов «перемішалися»: сьогодні болгари мешкають на арнаутській вулиці, а нащадки албанців – на болгарській”, – розповіла журналістам Ганна Желяскова, директорка Будинку культури.
До повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році на сході Україні існувало кілька сіл з албанським корінням, але сьогодні вони окуповані. Каракурт залишився єдиним вільним селом з албанськомовною спільнотою в Україні.
Предки каракуртських албанців переселилися з Албанії до Болгарії ще кілька поколінь тому, тікаючи від примусової ісламізації. Вони були православними і не хотіли змінювати віру. Коли в Болгарії до влади прийшли комуністи, албанці разом з болгарами та гагаузами рушили далі, на південь сучасної України, де й заснували Каракурт.
Каракуртська говірка – унікальний лінгвістичний феномен. Це живий “осколок” давньоалбанської мови, який збережено в замкненій сільській громаді з моменту першого переселення.
“Самі мешканці не завжди знали, як називається їхня мова. Бабуся мені завжди говорила, що розмовляє арнаутською мовою”, – каже Наталія Кірчєва, вчителька албанської мови у Каракуртській школі.
Слово «арнаут» – турецьке позначення албанського воїна, мужньої та звитяжної людини. Саме так турки називали тих, хто не скорявся. З часом це слово стало самоназвою Каракуртці кажуть: «Ми говоримо арнаутською», і не вважають це образою. До слова, діалект дуже відрізняється від літературної албанської мови.
Однак, говірка під загрозою. На неї вплинула радянська політика русифікації: батьки свідомо переходили на російську мову, щоб діти краще «соціалізувалися». Розмовляти болгарською, гагаузькою або арнаутською — означало бути з села, нецивілізованим.
У місцевій школі навчаються 164 учні – у змішаному форматі, частина онлайн. Колектив налічує 24 педагогічні працівники та двох сумісників.
Школу збудовано у 1965 році, перший випуск відбувся у 1966-му. Албанську/арнаутську мову тут викладають лише як факультатив: від тридцяти хвилин до однієї години на тиждень. Цього, на думку педагогів, катастрофічно мало.
«Чесно скажу – арнаутської мови наші діти не знають. Частина знає болгарську, частина – гагаузьку. Але й дорослі жителі вже не всі розмовляють арнаутською», – зізнається директорка школи Валентина Попазова. За її оцінкою, через 30 років мова може перестати бути живою і просто зникне.
Незважаючи на мовні та культурні відмінності, три спільноти Каракурта – албанці, болгари та гагаузи – рідко мали гострі конфлікти. Міжетнічні шлюби стали нормою.
«Сказати, що хтось суто албанець чи суто болгарин – вже неможливо», – ділиться Ганна Желяскова, директорка Будинку культури.
Інтернет-видання Бессарабії
