На півдні Бессарабії кладовища зберігають історію не менше, ніж архіви. Високі хрести, пірамідальні обеліски та масивні плити з точними написами — це мовчазні свідки часу, створені руками талановитих майстрів-каменярів. Їхнє ремесло формувалося десятиліттями та передавалося з покоління в покоління, зберігаючи давні традиції. Нещодавно на офіційній сторінці Арцизького історико-краєзнавчого музею у Facebook з’явився допис про майстрів із німецьких колоній Бессарабії, які спеціалізувалися на виготовленні надгробків. Це зацікавило журналістку інтернет-видання «Махала», яка звернулася до музею, щоб ширше дослідити цю тему.
Ще у середньовіччі князі та заможні власники замовляли собі мавзолеї та саркофаги, прагнучи залишити пам’ять про себе у вічному камені. Поступово звичай став поширюватися серед заможніших селян та міщан. Але надгробок залишався розкішшю протягом довгих століть, адже більшість простих людей навіть на початку ХХ століття обходилися дерев’яними хрестами. Камінь на могилі означав не лише пошану до покійного, а й добробут родини.
У газетах Бессарабії другої половини ХІХ століття можна знайти рекламні оголошення майстрів, які пропонували пам’ятники з вапняку, мармуру, граніту, сиеніту, а згодом і з тераццо чи штучного мармуру, який виготовляли власноруч. Дехто запрошував замовників до своєї майстерні, а інші виїжджали працювати просто на кладовище.
Серед перших відомих майстрів міста Арциз був Йоган Конрад Освальд, уродженець Польщі, який у 1870 році відкрив тут власну справу. Для своїх робіт він використовував камінь з болгарського села Девлет-Агач. Його надгробки вирізнялися строгістю форм і міцністю.
Справу батька продовжив Бенжамін Освальд, а згодом і його сини Оскар та Іммануель. Кажуть, у майстерні Освальдів пахло вапняним пилом і кам’яним борошном, а звук зубців інструментів луною розносився по сусідніх вулицях. Бенжамін мав талант наставника, адже він виховав кількох учнів, серед яких найуспішнішим став Девід Фінк.
«Камінь в його руках стає м’якішим за хліб»
Девід Фінк народився в 1891 році в Арцизі. Він виріс у родині колоністів і з дитинства спостерігав, як умілі руки майстрів перетворюють сірий камінь на витвір мистецтва. Його надгробки відзначалися особливою елегантністю — витонченими лініями й акуратними написами. Девід працював у майстерні до пізньої ночі, часто брав із собою доньок Альму, Ельзу та Ерну, щоб вони допомагали прибирати уламки каменю. Його дружина Вільгельміна Шульц жартувала, що «камінь в його руках стає м’якшим за хліб».
Процес виготовлення надгробка був тривалим і вимагав фізичної сили. Кам’яні блоки, які доставляли з кар’єрів, важили по кілька сотень кілограмів. Їх вирівнювали й обтісували спеціальними зубчастими молотками та стамесками. Майстри створювали декоративні профілі — уступи, жолобки, карнизи. Щоб пористий ракушечник не розсипався, його вкривали сумішшю кам’яного борошна та вапна, після чого ретельно шліфували. Останнім штрихом ставали написи. Імена та дати викарбовували вручну, з дивовижною точністю. Іноді літери фарбували чорною або золотою фарбою, щоб вони сяяли на сонці.
Прогулюючись старими кладовищами Бессарабії можна зустріти різні форми надгробків: прості плити з хрестами, які символізували смирення; багаточастинні пам’ятники з підніжжям і карнизом — ознака заможності родини; пірамідальні обеліски, що асоціювалися з вічністю й піднімали погляд угору, до неба; рельєфні надгробки прикрашені виноградною лозою, квітами та пшеничними колосками. Вони уособлювали вічне життя, працю і Божу благодать.
Особливого шарму пам’ятникам додавали хрести, які майстри робили різноманітними: від суворих грецьких до витончених латинських із декоративними елементами.
Каменярі працювали майже в кожній німецькій колонії:
У самому Арцизі, окрім Освальдів і Фінка, відомим був майстер Йоганнес Хет, який трагічно загинув у 1917 році.
Сьогодні, прогулюючись старими кладовищами Арциза, Тарутиного чи Сарати, можна побачити пам’ятники, створені руками цих майстрів. Вони вражають не лише майстерністю, а й стійкістю — попри вітер, дощі й спеку, більшість збереглася до наших днів. Це своєрідний музей під відкритим небом, де кожен надгробок розповідає про людину, її родину й тих, хто вклав у нього працю.
Тут відчувається дивне поєднання скорботи і гордості, смирення й мистецтва. Надгробки — це не лише пам’ятники покійним, а й символи спадкоємності поколінь, майстерності та любові до своєї справи.
Використані джерела:
1. Heimatkalender 1978 der Bessarabiendeutschen (neunundzwanzigster Jahrgang), Im Eigenverlag des Hilfskomitees der Evangelisch-Lutherischen Kirche aus Bessarabien e. V., Hannover, стаття HUGO HAFNER “Grabsteinmacher – eine Bilddokumentation”.
2. Допис у Facebook на сторінці КЗ «Арцизький історико-краєзнавчий музей»
Дякуємо за співпрацю Надії Кочуровій, екскурсоводці Арцизького історико-краєзнавчого музею.
Фото Надії Кочурової
Інтернет-видання Бессарабії
