Історія Бессарабії сповнена трагічних епізодів. Про них вже досить багато написано. А ось одна зі складних та драматичних сторінок військової та післявоєнної історії – служба у трудовій армії представників так званих неблагонадійних національностей, зокрема гагаузів – у ЗМІ практично не піднімалася. Сьогодні ми вирішили заповнити цю прогалину: своїми спогадами з нами поділилися очевидці – родина Саранди із с. Котловина Ренійської громади.
Трудова армія 1942-1946 років — система примусової трудової повинності населення СРСР, яке призивалося до організованих за військовим зразком трудових організацій. Тимчасові трудові колективи були створені у роки війни у вигляді робочих батальйонів, включених до системи НКВС CРCР, а потім МВС СРСР. Окремі трудові колективи продовжували існувати й у післявоєнний час. Що цікаво, термін «трудова армія» не згадується у радянських документах часів війни: трудова політика держави воєнного часу позначалася термінами «трудова повинність», «трудове законодавство», «трудові резерви». Так звані трудармійці не були вільними людьми. Контроль за мобілізацією та утримання мобілізованих покладалися на НКВС СРСР. Дезертирство та відмова від виходу на роботу розглядалися на Особливій Нараді НКВС СРСР із застосуванням різних санкцій, аж до найвищого заходу покарання — розстрілу.
Ось що йдеться про участь гагаузів у трудовій армії СРСР у книзі «Історія села Котловина (Болбока). 1812-2012 рік», автором якої є колишній учитель історії Котловинської школи Євдокія Яманди:
«Час, який гагаузи перебували у трудовій армії, відбито у пам’яті як період важкої виснажливої роботи, приниження, безправ’я. У Караганді, Челябінську, Донбасі мобілізованих розподіляли по шахтах, будівельних об’єктах. Робота була дуже важкою та незвичною. Але незабаром з’ясувалося, що гагаузи — працелюбний народ і дисциплінований. Вони виконували та перевиконували норми і стали заробляти непогано на ті часи. Зарплата учнів-шахтарів складала 200 рублів, а шахтарів – 600 рублів на місяць. Були й такі, хто не витримував і намагався тікати. Доля втікачів була сумною — більшість із них було заарештовано та засуджено на різні терміни ув’язнення».
Загалом, як випливає з книги, в Котловині було дві хвилі призову. У першу хвилю «трудармійців» мобілізували до Челябінської області (м. Коркіно та сел. Роза), всього 42 особи.
Незважаючи на важкі, часом нелюдські умови, багато котловинців, покликаних у трудову армію, залишалися там і після закінчення терміну: обживалися, будували будинки, народжували дітей, тримали господарство, але потім все ж таки поверталися в рідні краї. Серед таких працівників був Іван Павлович Саранди. Своїми спогадами про той час, про життя на далекій чужині поділилися його старший син Пантелій та донька Ольга.
«Тато отримав розподіл у місто Коркіно Челябінської області, – розповідає Ольга Іванівна. – Точну дату назвати не можу, це було десь у 1944 чи 1945 році. Мама Василиса Георгіївна залишилася у селі з 13-річним Пантелієм та двома маленькими доньками. Мамі без батька доводилося дуже складно. Щоб роздобути їжу, вона разом з іншими жінками йшла пішки з мотками колючого дроту до інших сіл і обмінювала їх на їжу. У 1953 році тато приїхав у село за дружиною та дітьми, щоб забрати їх до себе, але до того моменту наших сестричок у живих уже не було, вони померли від хвороби та голоду».
«Ми зібрали наші скромні пожитки і вирушили в дорогу, — згадує Пантелій Іванович. — Пам’ятаю, їхали через Харків, шлях на Урал був довгий. Батько жив у невеликому будиночку, який ділив із кількома родинами односельців-трудармійців – так ми й почали жити разом як у гуртожитку. Потім батько недалеко від центру міста купив присадкуватий будиночок з маленькими віконцями та земельною ділянкою 6 соток. У 1952 року народилася моя сестра Ольга, а у 1954 року брат Петро. У 1956 році у нас там народився ще один братик, Іллюша, але він, на жаль, помер від кашлюку. Тато був хорошим теслею, майстром на всі руки, і через кілька років побудував будинок зі шпал, вікна в якому він встановив із віконницями, і маленьку лазню. До кінця 60-х ми вже добряче обжилися в Коркіно, тримали всяку живність: свиню, птицю. Батько, щоб заощадити місце, навіть спорудив двоярусну клітку: на нижньому ярусі мешкала свиня, а верхньому птах».
«Тато працював у Коркінському вугільному розрізі, нині закритому, в якому здійснювався відкритий видобуток вугілля, – продовжує Ольга Іванівна. – Його глибина становила понад 500 м, а в діаметрі він був 10 км. Пам’ятаю, нас наводили туди на екскурсію, і я цей розріз бачила здалеку, він мав майже круглу форму. Батько повертався додому пізно увечері, втомлений і чорний від вугільного пилу. У свята у нас була така традиція: купувалась 700-грамова пляшечка вина, накривали святковий стіл. У такі моменти дуже сильно виявлялася їхня ностальгія по рідному селу, ми бачили, що вони сумують на чужині. Коли співали пісні гагаузькою, могли й заплакати, згадуючи рідних. Адже у тата залишалися в Котловині три сестри і три брати, а у мами два брати і сестра».
«Деякі родини повернулися до Котловини набагато раніше за нас, збудували будинки, – додає Пантелій Іванович. – А наші батьки, коли повернулися у 1970 році, знайшли свій будинок у жалюгідному стані. За час їхньої відсутності він переходив із рук до рук, там жили квартиранти. З весни вже взялися за роботу, щоб абияк упорядкувати старенький будинок, а потім уже з часом почали будувати новий. Але, на жаль, татові не довелося пожити в ньому: у 1974 році у віці 59 років його не стало, далася взнаки важка робота. А будівництво нового будинку ми завершили десь у 1980 році».
«Коли вже жили в Котловині, трапився один неприємний епізод, – згадала Ольга Іванівна. – Я в той час якраз навчалася, і щоб трохи підтримати сім’ю фінансово, тато, хоч був уже на пенсії, вирішив вийти на роботу на збирання винограду. Робітникам видавали кошики і один одночасно схопили він і жінка-односелька. Тато машинально потяг її до себе, а вона почала тягнути до себе. Потім вихопила її з татових рук і з неприхованою злістю сказала: “Краще б ви звідти не поверталися”. Дуже неприємно було таке чути…»
Інтернет-видання Бессарабії
