Мешканець селища Сарата Петро Узунов днями видав нову книгу «Розкажи мені, діду» («Кажи ми, дядо»), у якій розповів історію своєї родини — від переселення предків з Балкан до життя в Бессарабії у XX столітті. Видання написане болгарською та українською мовами й поєднує родинні спогади, історичні документи та художню оповідь. Приводом для його створення стало бажання автора зберегти пам’ять про походження родини для дітей та онуків. Під час зустрічі з журналісткою інтернет-видання «Махала» Петро Узунов передав редакції примірник книги зі своїм автографом та розповів про історію її створення і головну ідею.
Ідея написати книгу виникла після розмови з рідною сестрою Іриною Бойченко, якій Петро Узунов зрештою і присвятив видання. Вона звернула увагу брата на те, що молодші покоління родини поступово втрачають зв’язок зі своїм болгарським походженням: їхні діти ще трохи розмовляють болгарською, а онуки вже майже не знають ні мови, ні історії свого роду.
Ця розмова спонукала автора взятися за сімейну хроніку. Водночас поштовхом до написання книги стало й запитання, яке поставили йому онуки.
«Книга починається із запитання моїх онуків, яким я також присвятив це видання: “Діду, а правда, що ми болгари?”. Воно прозвучало в момент, коли небо над Саратою розсікала повітряна тривога через чергову російську атаку. Тоді я усвідомив, скільки всього закладено в цьому запитанні. Саме тому вирішив побудувати книгу як діалог поколінь. У ній я відтворив образ свого діда, який помер у 52-річному віці — за дев’ять років до мого народження. У книзі він розповідає про свою долю та історію нашого роду», — пояснює Петро Узунов.
Так книга стала для автора способом відповісти на запитання онуків і передати їм знання про походження родини та історію предків.
Історія роду, про який розповідає Петро Узунов, починається з переселення його предків до Бессарабії у 1819 році. Спочатку вони оселилися в Парканах (нині територія Молдови), а згодом частина родини перебралася до Камчика — нині села Білгород-Дністровського району Одеської області.
За словами автора, від двох чоловіків із прізвищем Узун у Камчику з часом розрослися шість великих родинних гілок. Під час презентації книги, яка відбулася 6 листопада в Камчицькому будинку культури, Петро Узунов зібрав представників кожної з них. Виявилося, що, попри спільне походження, не всі знали або пам’ятали про родинні зв’язки.
«Мені хотілося зібрати хоча б по одному представнику кожної з цих гілок — людей з однаковим прізвищем Узунов. Це була дуже цікава ідея, і, знаєте, її вдалося реалізувати. Прийшли люди, які не знали або вже забули, що мають спільне коріння», — розповідає Петро Узунов.
У книзі автор послідовно відтворює долі своїх предків. Зокрема, розповідає про прадіда Дем’яна Лукича Узунова, який служив вахмістром 20-го Ольвіопольського драгунського полку. Автор також описує обставини його життя після військової служби та рішення, яке вплинуло на подальшу долю родини.
Окремі сторінки присвячені будівельним традиціям мешканців Камчика, побуту родини за часів Російської імперії, румунського та радянського панування, голоду 1946–1947 років, а також життю діда автора — Василя Дем’яновича Узунова.
«Наші предки пережили дуже складні часи. Тут, у Бессарабії, влада змінювалася багато разів, але люди продовжували жити, працювати, будувати домівки, народжувати й виховувати дітей, обробляти землю. Мій дід був садівником, його батько — будівельником, а прадід служив в армії. Через долі цих людей я хотів показати, як жили наші пращури», — говорить автор.
Працюючи над книгою, Петро Узунов збирав усні розповіді старших родичів, використовував сімейний архів та історичну літературу. Серед джерел — праці дослідників історії Бессарабії Миколи Червенкова, Івана Грека, Івана Думініки, а також ревізькі казки Російської імперії.
Особливе значення для автора мали розповіді бабусі Марії, які спонукали його глибше дослідити історію родини. У передмові до книги він зізнається, що шкодує лише про те, що серйозно взявся за цю тему надто пізно, коли живих свідків непростої долі його предків майже не залишилося.
До видання також увійшов відгук Галина Георгієва — доцента, доктора історичних наук Інституту етнології та фольклористики з Етнографічним музеєм Болгарської академії наук у Софії. У своєму відгуку від 25 липня 2026 року він відзначив поєднання художньої оповіді з документальними свідченнями та усними родинними спогадами.
Галин Георгієв називає книгу «Кажи ми, дядо» повістю-діалогом між представниками кількох поколінь родини Узунових, які реально або уявно розмовляють зі своїми дідами. На його думку, водночас це внутрішній діалог самого Петра Узунова зі своїми предками, яким автор ділиться з читачами та наступними поколіннями родини.
Окремо науковець підкреслив мовну майстерність автора та його вміння викладати родинну історію літературною болгарською мовою.
Робота над виданням тривала в умовах повномасштабної війни. Повітряні тривоги, відключення електроенергії та ускладнене транспортне сполучення — усе це впливало на можливості автора працювати над текстом.
«Появі цієї книги передувала тривала робота з історичними джерелами. Вона написана в художньому стилі і легко читається. Здавалося б, це сімейна хроніка, але вона виходить за межі цього жанру і стає розповіддю про покоління людей, які жили в нашій Бессарабії», — зазначає Петро Узунов.
Видання перших 50 примірників книги стало можливим за фінансової підтримки громадської організації «Камчик», яку очолює Іван Дмитрович Стоянов. Подальші плани щодо тиражу залежать від зацікавленості читачів.
Окреме місце в книзі посідають роздуми про сьогодення і майбутнє бессарабських болгар. У післямові автор згадує, як улітку 2026 року, працюючи над завершенням книги, відвідав могили батьків на старому кладовищі в Камчику. Село зустріло його звичними широкими вулицями та зеленню, однак за знайомим краєвидом він побачив зміни: колись жваві вулиці спорожніли, деякі подвір’я заросли бур’янами, а окремі будинки стояли із зачиненими вікнами.
Особливо вразило автора оголошення на воротах кладовища. У ньому людина, яка, судячи з номера телефону з болгарським кодом, перебувала за кордоном, шукала когось, хто за плату доглядатиме за могилами її батьків. Ця деталь стала для Петра Узунова символом того, як війна змінює життя людей і знову змушує їх залишати рідні місця.
Автор проводить паралелі між переселенням болгар до Бессарабії два століття тому та нинішнім від’їздом їхніх нащадків до Болгарії через російсько-українську війну. У післямові він розмірковує, що чекає на тих, хто шукає прихистку за Дунаєм, чи пам’ятатиме про них історична батьківщина та чи не доведеться їхнім нащадкам через кілька поколінь знову повертатися до Бессарабії — на землю, де залишилися могили їхніх предків.
Для Петра Узунова відповідь пов’язана зі збереженням родинної пам’яті.
«Моя основна мета — спробувати зберегти те, що ми пам’ятаємо. Наша сила — у корінні. Якщо з дерева опадає листок, це не страшно: навесні він знову з’явиться. Але якщо зникає коріння, якщо ми забуваємо своє походження, то втрачаємо силу», — говорить автор.
Саме цю думку він прагнув передати своїм онукам і всім, хто візьме до рук книгу «Розкажи мені, діду». Адже родинна пам’ять — це не лише імена та дати, а й історії людей, завдяки яким наступні покоління можуть знати, звідки вони походять.
Інтернет-видання Бессарабії
