26 жовтня 2021 року та 25 квітня 2022 року стали чорними днями у календарі Тарутинської громади та особливо для родини Халікових, адже клята війна відняла у них спочатку батька та брата Георгія, а через пів року й брата та племінника Опанаса.
Журналістка Інтернет-видання «Махала» поспілкувалася із сестрою загиблого майстер-сержанта Георгія Халікова – Зоєю Шупарською аби з’ясувати, якими були її брат та його син, як вона виховувала трьох племінників та як живе її родина після втрати двох воїнів.
2 січня 2012 року у родині Халікових трапилося горе – померла їх мама. На той час голова родини Георгій жив та працював на Полтавщині, в селищі Тищенки. Після поховання дружини чоловік хотів забрати синів до себе, але старший з них тоді навчався на другому курсі у Тарутинському аграрному ліцеї й не міг кинути навчання, а молодші в місцевій школі. Щоб не розділяти братів на сімейній нараді було прийнято рішення: діти залишаються жити в Тарутине з тіткою Зоєю.
«Я допомагала їм із самого дитинства: матеріально, одягом, продуктами. Вони також часто приїжджали до мене у гості, тому турбота про них не стала для мене чимось новим, навпаки це було само собою зрозуміле, що діти будуть зі мною», – каже Зоя Журовна.
У вересні 2015 року Георгій Халіков пішов на війну, там він отримав позивний “Дядько Жора”. Тоді він не міг вчинити інакше, адже вважав, що в армії він знадобиться набагато більше, ніж в цивільному житті. Особливо враховуючи те, що у Георгія за плечима вже був багатий військовий досвід, бо після закінчення строкової служби в 1990 році, він ще кілька років прослужив старшим прапорщиком у військовій частині в смт Березине, а потім шість років пропрацював у Тарутинському РУВС. Тож, після підписання контракту, йому знадобилися лише півтора місяця для навчання у підготовчому центрі, а потім Георгій відправився на передову.
«Він завжди казав, що якщо кожен буде ухилятися, то на нашій землі будемо жити не ми, а кацапи», – згадує жінка слова загиблого брата.
До того як піти на війну, Георгій встиг купили у Тищенках будинок, зробив там ремонт і сподівався, що після війни діти приїдуть до нього жити або принаймні приїжджатимуть в гості.
«Він дуже любив Полтавщину, рідний край та країну в цілому. І хоча заведено вважати, що почуття відповідальності, патріотизму та любові до країни виховують з дитинства, є випадки, коли це закладено природою на генетичному рівні. Це саме випадок нашої родини, ніхто не виховував у нас таких патріотичних почуттів, це зробила природа», – розказує жінка.
Опанас був середнім сином Георгія. Після закінчення девʼяти класів Тарутинської школи хлопець поїхав вступати до Полтавського коледжу транспортного будівництва. Ще зі школи Опанас дуже любив спорт, тому з перших днів навчання у коледжі він почав ходити на заняття з боксу до спортивної секції, а по його закінченню він мав уже розряд.
У червні 2015 року хлопець закінчив коледж та пішов працювати на Тарутинський сирзавод, де пропрацював півтора місяця. Трохи згодом Опанас вирішив, що піде вступати до військового училища імені Петра Сагайдачного у Львові, але передумав і одразу пішов в армію.
«Він був дуже рішучим і якщо він прийняв якесь рішення, то відмовити його вже було майже неможливо. Звісно, я його відмовляла, але він сказав, що якщо я з ним не піду у військкомат, то він піде туди сам, а знаючи його характер мені довелося погодитися. Вже у військкоматі я взяла з робітників обіцянку, що вони не будуть відправляти його у небезпечні місця», – пригадує Зоя Журовна. Хлопцю на той момент було 18 років…
Спочатку Опанас пройшов навчання у центрі «Десна», а за кілька тижнів вже був на Яворівському полігоні на заході країни. Звідти його через декілька місяців направили на другу лінію оборону у Луганську область. Наприкінці 2016 року Опанас опинився вже безпосередньо на передовій. Коли почалася повномасштабна війна хлопець перебував на навчанні із канадцями, потім його підрозділ перекинули у Сумську область, а по її звільненню – до Харкова.
«Переживала і постійно молилася, більше мені нічого не залишалось. Пам’ятаю, що десь за 10 днів до його загибелі, десь в середині квітня, він мені написав, що їм необхідно організувати машину. На жаль, на той момент у нас не було ще волонтерів у Тарутине, тому його прохання мені не вдалося реалізувати», – розповідає жінка.
Георгій був на передовій у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади, тоді як Опанас воював у складі 93-ої механізованої бригади “Холодний Яр”. Навесні 2017 року Опанас із побратимами мали виходити на ротацію з передових позицій і міняти їх мала якраз таки батькова бригада – 58-ма. Під час перезмінки обидві бригади зупинилися біля міста Сіверськ Донецької області.
В один з днів Опанас неочікувано побачив батька. Так вони вперше зустрілися за час перебування в армії, а через деякий час Георгій перевівся до 93-ї бригади, ближче до сина, і став служити головним сержантом 3-ї роти.
«Бували моменти, коли вони з Опанасом знаходилися недалеко, то обов’язково заходили один до одного. Племінник розповідав, що тато його навіть кілька разів рятував у критичних ситуаціях», – з теплом згадує Зоя Журовна.
Для Зої Журовної згадувати ці гіркі та сповненні болі дні завжди важко. Спочатку вона втратила брата, а не встигнувши пережити цю втрату, загинув і її племінник.
26 жовтня 2021 року жінці зателефонував Опанас, сказавши, що батька критично ранили. Племінник тоді знаходився у Дніпропетровську, а про поранення дізнався від побратимів. Георгія везли до шпиталю, але дорогою він стік кров’ю. Через годину жінці подзвонили з військової частини та підтвердили загибель брата.
«Коли подзвонив племінник, я вже передчувала непоправну ситуацію. Дізнавшись про поранення Жори я почала кричати йому у трубку, що такого не може бути, що це все помилка. Усвідомлення загибелі прийшло під час його поховання», – зі сльозами згадує жінка.
На похорон «дядьки Жори» приїхало дуже багато його побратимів, а також волонтери з Полтави, з якими він співпрацював. Серед хлопців із 93-ої бригади була і медсестра третьої роти Тетяна. Дівчина розповідала, що Георгій завжди казав: «Запам’ятайте, там не люди, там наші вороги. Це наша земля і ворог не повинен її топтати».
І хоча останні роки родина вмовляла Георгія звільнитися, бо у нього була купа хвороб, але він завжди відповідав, що поки цих нелюдей не вижене – нікуди не піде.
Рівно через пів року, 25 квітня 2022 року донька Зої Журовної зателефонувала їй, сказавши, що Опанас помирає. Він встиг подзвонити старшому братові та попрощатися, але коли Опанасові зателефонувала тітка, абонент був вже недоступний…
«Я не те що плакала чи кричала, я вила… Тоді я готова була голову об стінку розбити. Всі дні, доки нам не сказали, що його везуть для похорону, ми не вірили та сподівалися на помилку, але коли його привезли я остаточно змирилася», – крізь сльози згадує жінка.
Для підтвердження смерті племінника Зоя Журівна пішла у військкомат, де отримала позитивну відповідь, але на цьому жінка не зупинилася, вона знайшла на фейсбуці друга Опанаса, який також підтвердив його загибель. Виявилося, що хлопець залишився на ніч на полі бою, прикривавши при цьому відхід побратимів. Тоді разом із ним загинуло ще двоє воїнів, а третій залишився пораненим.
«Дуже шкода племінника, адже він і пожити не встиг, бо віддав війні 6,5 років. Він мав дівчину і хотів одружитися, проте не судилося… Завжди перед очима буде стояти його посмішка до самісіньких вух. Цим він був схожий на батька, той теж завжди посміхався і жартував», – ділиться із нами героїня.
Як виявилось майже вся родина Зої служить або в ЗСУ, або волонтерить для них. Наприклад, її молодший брат Сергій Халіков на момент повномасштабної війни служив у прикордонному загоні, на заставі в селі Ярославець. У середині 2022 року його відправляли на ротацію на Миколаївсько-Херсонський напрямок. А вже на початку 2023 року він добровольцем пішов до штурмової бригади «Сталевий кордон». Під Бахмутом отримав контузію, а незабаром підрозділ було переведено на Харківський напрямок. З початку 2024 року Сергія комісували за станом здоров’я.
«Зараз він лікується і знову планує наприкінці травня піти на фронт. Він живе за іншими мірками, не може пристосуватися до цивільного, звичайного життя», – пояснює жінка.
В рядах ЗСУ і племінник Зої – Андрій Палтовець, який наприкінці квітня 2022 року добровольцем пішов на фронт. Він був під Бахмутом, у Костянтинівці, нині перебуває на Харківському напрямку. Окрім нього на момент повномасштабного вторгнення служив за контрактом у 36-ій бригаді морської піхоти й чоловік племінниці Зої – Володимир Костиріл. Повномасштабне вторгнення воїн зустрів в Маріуполі й з травня 2022 року перебуває в ворожому полоні, в Суходільській колонії №36 Луганської області. Зараз племінниця Зої та її мати активно допомагають ЗСУ та чекають з полону чоловіка. Сама ж Зоя Журівна також не сидить склавши руки. Вона активно волонтерить у Тарутинському жіночому клубі волонтерів та в Центрі єдності, а також співпрацює з волонтерським полтавським клубом: з тими хлопцями, що приїжджали на поховання Георгія. Жінка плела маскувальні сітки, покупала спорядження, одяг, продукти, крім того, збирала землякам на машину, тепловізор, закривала потреби хлопців з 116, 110 та 93-ї бригади. Діти загиблого брата Георгія виконують волю батька: старший Олександр зараз працює і живе в Одесі, а молодший Максим навчається в Одеському університеті внутрішніх справ на другому курсі.
«Він вже встиг мені сказати, що після закінчення університету теж піде в армію, але я заперечила: достатньо нашого роду в армії. Тоді ми зійшлись на тому, що він піде у спецпідрозділи при ГУР чи ЗСУ», – додає наостанок жінка.
Інтернет-видання Бессарабії
