Про героїчну оборону острова Зміїний та наших безстрашних захисників знає не лише вся Україна, а й увесь світ. Знає та захоплюється нашими Героями, які стали легендами за життя. Окупанти, які не змогли зламати їхню волю, взяли наших хлопців у полон. Серед них і мешканець Рені, 22-річний військовий медик Олександр Куртєв, рідні якого, насамперед, мама ось уже майже півтора року борються за його звільнення, але поки що безрезультатно.
Катерина Куртєва разом із Ярославою Хаджи, коханою дівчиною сина, часто переглядають кадри сюжету російського телебачення, де вони вперше побачили, що Сашко живий. Але він вийшов уже згодом. Спочатку, у перші дні війни, всіма каналами повідомили, що всі героїчні захисники Зміїного загинули.
«Ви уявити собі не можете, що діялося зі мною та всіма нами, коли прийшла ця трагічна звістка, це були найстрашніші дні в моєму житті! – тремтячим голосом, ледве стримуючи сльози, сказала у розмові з журналістом інтернет-видання «Махала» К. Куртєва. – А потім показали цей сюжет, і ми побачили, що Сашко та інші хлопці живі, що їх полонили. Які вони сумні на тому відео! Втомлені, у всіх очі сумні. Поїхали у невідомість… Є ще одне відео, де їх привезли до казарми у Севастополі, і Сашко у кадрі йде перший… Більше половини наших хлопців, а це не лише прикордонники, а й морпіхи, вже обміняли. Ми з надією чекаємо кожного нового обміну, але він проходить, і ти бачиш, що твого сина знову немає… Це дуже важко».
Родичі захисників острова Зміїний давно між собою перезнайомилися, як можуть, підтримують один одного. Регулярно зідзвонюються та зустрічаються. Це часто відбувається у Києві, в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, який було створено 11 березня 2022 року відповідно до постанови Кабінету міністрів України та безпосередньо займається обмінами. Вони приїжджають до штабу в середньому двічі на місяць, але, як складаються списки, їм ніхто не каже. Повідомляють лише, що списки на обмін із зазначенням усіх наших хлопців подаються, але обміни йдуть дуже важко.
Проте родичі полонених стукають у всі двері, щоби наших хлопців повернули додому, адже вони в полоні вже 17 місяців.
«Можете собі уявити, який у них моральний та психологічний стан. Воно ніяке, як ми дізнаємося, спілкуючись із тими хлопцями, які вже звільнилися від полону. Усі хлопці хочуть додому! А про те, в якому вони там перебувають фізичному стані, я вже мовчу», – додає К. Куртєва.
Минулого року рідні захисників Зміїного отримали від них листи. Лист Сашка був датований 2 червня, але дійшов лише 29 серпня. «Мамуля, тату, Славку, Ярославка, привіт! – писав він. — Я дуже радий, якщо до вас дійде мого листа. Зі мною все гаразд, я дуже скучив, руки, ноги цілі. Нас годують! Ми спимо! За чотири місяці сталося багато чого, але це розповім після приїзду… Я дуже вас люблю і вважаю дні до повернення. Тяжко, але могло бути й гірше. Тяжко морально… Я знаю, вам, скоріше, важче, ніж мені, тримайтеся і вірте, колись це закінчиться, усьому свій час… Згадую вас часто, дуже сподіваюся, що у вас все добре… Не вішайте носа! Все буде добре, за чорним завжди біле!»
Листи з полону – це єдині звістки від захисників Зміїного за довгі 17 місяців. Але деяку інформацію, як уже було сказано вище, родичі одержують від тих, хто вже повернувся, оскільки вони утримуються там усі разом.
«Ми їх розпитуємо, але вони зараз можуть розповісти далеко не все, – каже Катерина. – Зі зрозумілих причин – не нашкодити процесу подальшого обміну. Знаємо ми і де утримуються захисники Зміїного, але з тих же причин сказати про це не можу. За тими розрізненими відомостями, які нам вдається дізнаватися, можу сказати лише одне: наших хлопців у терміновому порядку всіх потрібно звідти витягувати!»
Родичам була дана можливість одразу написати листи у відповідь, проте наші хлопці отримали їх лише 30 березня цього року – вони йшли довгих 7 місяців!
«Полонені повністю ізольовані від будь-якої інформації! – каже Катерина Куртєва. – Поки не отримали наші листи, вони нічого не знали про рідних, чи батьки живі, чи все з ними добре, як справи вдома. І тим більше вони нічого не знають про те, що відбувається в країні, на фронті. Їхній зв’язок із зовнішнім світом перервався 24 лютого 2022 року і, поки не отримали від нас листа, вони думали, що ми вважали їх загиблими».
Родичі військовополонених, і не лише захисників Зміїного, регулярно проводять мирні акції, у тому числі й на підтримку безвісти зниклих та цивільних полонених. Крім того, по всій країні вивішено багато білбордів. «Все це робиться для того, щоб про полонених не забували і робили все можливе для їхнього якнайшвидшого обміну, – наголошує Катерина Куртєва. – Минулого року ми жили надією, що їх усіх мали обміняти до нового року, їх готували до цього, але щось там зірвалося…»
Окрема батьківська подяка Ізмаїльській військовій частині 1474, до якої був прикріплений Сашко, вона дуже допомагає. Регулярно призначають зустрічі в Ізмаїлі, домовляються про зустрічі в Одесі, наприклад із заступником губернатора, народними депутатами.
«Ми не стоїмо на місці, ми постійно рухаємося. За ці майже півтора роки ми дуже наїздилися, де тільки не побували і з ким тільки не зустрічалися», – наголошує мати захисника.
Чому Олександра Куртєва досі не включено до списків для обміну? Рідним називають якусь більш-менш переконливу причину, чому цього не сталося?
«Один із захисників Зміїного Анатолій Кондратюк, який нещодавно повернувся з полону, розповів, що мого Сашу двічі везли на обмін, – продовжує Катерина. – Просто його добу не було серед решти полонених, і всі здогадалися, що він був відсутній лише з цієї причини. Однак, на жаль, обидва рази його обмін зірвався. Росіяни з великим небажанням віддають військових медиків. Чому не знаю, але всі факти говорять про це. А щодо умов утримання можу сказати одне: найголовніше, що наші хлопці живі. І тримаються! Але, повторюся, їх треба звідти витягувати, і що швидше, то краще… Анатолій розповів також, що коли хлопці відкрили конверти з нашими листами, вони все плакали! Тільки уявіть собі: наші листи стали для них єдиними вісточками із зовнішнього світу за довгий час».
Олександр Куртєв навчався у Ренійській школі №5, після 9 класу вступив до Ізмаїльського медичного коледжу, де провчився чотири роки на фельдшера. То був його свідомий вибір, йому дуже подобається професія медика. Після закінчення коледжу у 2020 році підписав контракт та працював в Ізмаїльському прикордонному загоні. Щоправда, рідні відмовляли його від служби, але він твердо стояв на своєму рішенні: «Ні, я буду військовим медиком».
«Я ось уявляю, коли він повернеться, обов’язково скаже: «Я стільки часу втратив!» Ми не знаємо, коли він буде вдома, дуже хочеться, щоб це сталося, якнайшвидше, всі молимося про це. Але той час, поки він перебуває в полоні, він просто викреслений із життя. Сашко радів їй щохвилини, він будував плани і всього добивався сам» – ділиться роздумами Катерина.
Витримати всі ці випробування Катерині допомагають сім’я, рідні та близькі люди. У неї з чоловіком є ще старший син, вони обоє працюють у Ренійському порту. Ярослава, дівчина Сашка, живе з ними і дуже чекає на нього.
«Вона б’ється за нього, і, якби не вона, я, напевно, збожеволіла б. Вона нас дуже підтримує. Коли ми отримали від нього листа, ми теж плакали. Писав і «мамуля», і «папуля», і «Ярославка» – стільки теплоти та ніжності було в цьому листі! Ми чекаємо на Сашу додому і сподіваємося на його якнайшвидше повернення» – каже мама Захисника Зміїного.
Інтернет-видання Бессарабії
