Воєнний стан та постійна небезпека ракетного обстрілу унеможливлюють роботу культури в Україні. Чи так це? Чи є якийсь варіант продовжувати працювати? Разом із працівниками Каракуртського сільського Будинку культури Василівської громади інтернет-видання “Махала” розбиралася у цьому складному питанні.
У нашому районі є унікальне за етнічним складом село Каракурт, в якому компактно проживають албанці. Вони дбайливо зберігають свою культуру і навіть примножують під час війни.
Двері ДК відчинені з ранку до вечора, завжди хтось із співробітників перебуває на роботі. Хтось веде гурток, хтось працює у бібліотеці, інші займаються монтажем відео.
На першому поверсі будівлі розташована невелика КАРТИННА ГАЛЕРЕЯ та фотовиставка. Це роботи Тетяни Пукли, Василя Суслова, Наталії Кіранової, Ірини Пельтек, Михайла Пейкова та інших.
У планах директора Будинку культури Ганни Желяскової поповнити картинну галерею і, коли це стане можливим, відновити пересувні виставки.
У Будинку культури є ЕТНОГРАФІЧНИЙ МУЗЕЙ. У ньому зібрано старовинні експонати побуту албанських та болгарських переселенців, починаючи з середини ХІХ століття. Музей завжди відкритий, вхід безкоштовний.
«Експонати до музею ми збирали власними силами, щось нам подарували, щось ми знайшли на власних горищах. Ми відкрили музей кілька років тому. Нині до нього часто приходять переселенці, які зупинилися у нашому селі», – розповідає Ганна.
Також завжди працює СІЛЬСЬКА БІБЛІОТЕКА. Тут є виставки та стенди, підписані двома мовами – українською та албанською.
«Влітку до нас часто приходили діти та жінки з категорії ВПО. Учні нашої школи беруть книги, в основному українську класику», – розповідає Марія Бітова, бібліотекар.
Книжковий фонд – основна проблема цієї та й будь-якої сільської бібліотеки. Мало нових надходжень з огляду на зростаючий попит на літературу українською мовою.
Спочатку ми не планували провести стільки часу у костюмерній. Але коли побачили таку різноманітність фарб та кольорів, не могли пройти повз і провели тут більше години, а ще не могли розлучитися з Юлією Караянєвою, берегинею цього унікального місця.
Юлія Георгіївна – хореограф із 30-річним стажем. Свої таланти вона застосовує одразу у двох колективах – «Колорит», який має статус народного, та «Риліндія». В основному в репертуарі колективів болгарські та гагаузькі танці, але основа – це албанські народні та сучасні танці. До речі, кілька років тому до Каракурту приїжджав хореограф з Албанії, який поставив два народні танці, а потім з обміну досвідом співробітники ДК та колективи їздили на прабатьківщину, звідки теж привезли багато цікавого.
«Костюмів у нас сотні! Деякі нам подарували в Албанії, інші ми пошили самі за моїми ескізами. Я малювала орнаменти та вишивки, розробляла дизайн», – розвішуючи яскраві речі, розповідає Юлія Георгіївна.
Як у воєнний час, коли не проводяться масові заходи, показати все це багатство та різноманітність?
«Ми знімаємо на відео наші танці та беремо участь у різних онлайн конкурсах та оглядах. Ось нещодавно виграли гран-прі за албанський народний танець на одному із конкурсів», – ділиться хореограф.
Однак, за словами співрозмовниці, участь у фільмуванні танцю приносить менше задоволення артистам, ніж виступ перед живою аудиторією.
«Усі хочуть сцену та глядачів. Діти дуже сумують за живим виступом. Наші танці емоційні та завжди викликають бурхливу реакцію у глядачів, цього не вистачає», – розповідає Юлія Караянєва.
Незважаючи ні на що, танцюристи приходять на репетицію двічі на тиждень, так само як і у мирний час.
«Якщо репетиції не проводити деякий час, то це рівнозначно тому, що все треба розучувати від початку. Танець – річ складна і вимагає старанного ставлення та сталості. Хлопці весь час сподіваючись, що ось-ось і буде свято в нашій країні!» – міркує хореограф.
Задаємо, ще питання: «Щойно війна закінчиться, ваш колектив зможе станцювати?»
«Так, нам тільки переодягнутися, і ми готові, – з гордістю відповідає Юлія Георгіївна. – І не один, а 12 танців станцюємо без зупинки”.
Гуртки та солісти Будинку культури займаються у звичайному режимі.
«Я керую вокальним гуртком «Веселка», ми розучуємо пісні українською, албанською, болгарською та гагаузькою мовами. Пробуємо записувати музичні номери наших дітей. Намагаємось підтримувати в них бажання займатися», – розповідає художній керівник ДК Катерина Плукчі.
Катерина недаремно згадала про запис музичних номерів, річ у тому, що Каракуртський ДК у своїй роботі на повну котушку використовує онлайн можливості та технічні засоби.
Співробітники ДК не просто записують номери вокалістів, а створюють справжні відеокліпи та розміщують на своїх сторінках у соціальних мережах. Цією роботою займається звукооператор Костянтин Узун.
На сторінці Каракурстського ДК у Фейсбуці близько дюжини готових кліпів та записаних танців. Багато пісень звучить у виконанні солістки Будинку культури Наталії Калаянової, учасниці народного вокального ансамблю «Колорит».
Артисти записують відео у селі, біля ДК. Будівля стоїть на височині і оточена красивим парком, так що є красиві локації. Крім того, артисти залежно від сюжету пісні змінюють костюми – все для того, щоб покращити сприйняття готового кліпу.
«Я розумію, що у воєнний час не всі готові співати та танцювати. Але, я вважаю, це треба робити. У яких би умовах не перебували артисти та Будинки культури вони мають працювати для глядача, дарувати їм свою творчість, а через неї й надію», – розмірковує співачка.
Під час війни для артистів, як порятунок, стали онлайн-конкурси та огляди. Директор БК штрудує інтернет, щоб знайти відповідний майданчик для своїх артистів.
«Ми навчилися знімати та оформлювати наші відео. Відправляємо їх на конкурс та займаємо призові місця. Після цього ми роздруковуємо дипломи та вручаємо учасникам. І цей вогонь у дитячих очах, ця подяка, емоції – дорогого коштують. У такі моменти я розумію, що наша робота не є марною», – каже Ганна Желяскова.
У травні було проведено традиційний фестиваль «Великий курбан», однак, його формат було змінено під ситуацію, що склалася. Це був благодійний міні-концерт, на якому збирали гроші для ЗСУ, представили патріотичну та національну програму, а також почастували переселенців з інших регіонів України національною стравою курбаном.
«Ми це зробили для того, щоб вони відчули себе вдома, що вони не самі. Ми їм співчуваємо душею та серцем», – каже Ганна.
Залучають переселенців й до роботи. Наприклад, Марина Халявка з Миколаєва прийшла до ДК із пропозицією відкрити танцювальну групу для найменших мешканців села та переселенців. Колектив названий «Dashuri» у перекладі з албанського «Кохання», його відвідують діти віком від 2-х до 12 років. І незабаром результат праць можна буде побачити на сторінці ДК у Фейсбуці.
“Ми вирішили робити свої версії відомих патріотичних пісень. Люди добре сприймають такий репертуар. Глядачі, слухаючи наші пісні, вірять у Перемогу, музика надихає їх у цій вірі!” – каже Наталія Калаянова.
Проте артисти ДК не забувають про свій національний колорит, левова частка репертуару – це албанські пісні та танці. Каракуртський ДК усіма силами намагається зберегти свою національну ідентичність.
«Я вірю нашим ЗСУ! Я вірю в Перемогу, бо наша справа правильна. ЗСУ захищає свою землю, свою Батьківщину. А ми (працівники культури – прим. ред.) захищаємо та зберігаємо нашу ідентичність. Водночас ми захищаємо не лише Україну, а, я вважаю, весь демократичний світ. Якщо ми зараз зламаємось, то загине свобода!» – каже Ганна Желяскова.
Культура має жити та розвиватися, навіть в умовах воєнного часу. Каракуртський будинок культури – зосередження національної ідентичності та свободи, її збереження. Сільські артисти плідно працюють, ретельно зберігаючи та примножуючи культуру.
Відеорепортаж можна подивитися на нашому ютуб-каналі за посиланням.
Серафим Савченко
Інтернет-видання Бессарабії
