З початком війни Болградський район дав прихисток багатьом обдарованим людям з різних куточків України, які продовжують творчість та радують оточуючих. Одна з них – переселенка з Миколаєва Людмила Гацура, яка ось уже п’ять місяців разом із двома дочками проживає в Болграді.

“Нам обіцяли війну…”

“Я відмовлялася вірити, що почалася війна навіть після того, як почула в ніч на 24 сильний гуркіт. Мене він спершу не налякав. Адже неподалік від нас розташований полігон, де військові часто проводили навчання. Але росія обіцяла нам війну”, – розповідає Людмила, уродженка Вінниці, яка більшу частину життя із сім’єю прожила у Миколаєві.

І обіцянку рашисти виконали.

Росія почала бомбити стратегічні об’єкти, а згодом і житлові квартали. Ще якийсь час родина Гацура вірила, що все ось-ось припиниться. Але ставало ще гірше. До підвалу вони спускалися все частіше. Спати доводилося одягненими. Прильоти ракет не припинялися тижнями.

“Мені стало страшно за дітей, я не могла ризикувати їхнім життям і оголосила сім’ї, що їхатиму”, – розповідає Людмила.

Мама, чоловік, старший син та сестра їхати з нею не захотіли, але від’їзд Людмили з молодшими дітьми підтримали.

Дорога у невідомість

За порадою подруги, жінка вирішила їхати до Болграда. Але, зазирнувши до чатів Миколаєва, жахнулася від заявлених тарифів за поїздку. За дорогу з Миколаєва до Паланки просили 4 тисячі гривень! Або 1200 гривень з особи до Одеси. Людмилу охопила паніка.

“Але моя багаторічна роботодавиця заспокоїла, сказавши, що є безкоштовні автобуси, на яких можна дістатися Одеси, а звідти евакуаційним потягом до Ізмаїла”, – розповідає вона.

В який саме день вони виїжджали, як були одягнені – їй вже важко згадати. Тому що все відбувалося у стресовій ситуації – під безперервні вибухи. Поруч плакала молодша дочка. Але впевненість, що все буде добре, вселяли військовослужбовці тероборони, які розміщували пасажирів в автобусі.

“Люди їхали з тваринами – собаками, кішками, навіть кроликами. І, знаєте, вся живність сиділа тихо, ніби розуміючи, що відбувається”, – додає Людмила.

В Одесі їх зустріли, як обіцяли. Людмила з дочками була поселена в одну з квартир, де люди могли відпочити, визначитися з подальшим маршрутом.

В Ізмаїл прибули поїздом о п’ятій ранку, коли ще не закінчилася комендантська година. Сюди за ними мала приїхати подруга Людмили з Болграда.

“Тут теж довелося непросто. Молодша дочка продовжувала спати на наших рюкзаках, а я зі старшою дочкою Владою весь час ходила, щоб не заснути”, – каже жінка.

Життя має продовжуватися…

Болград дуже сподобався Людмилі – тихий, спокійний. А ще сподобався парк ім. Пушкіна.

Їй та двом дочкам надали безкоштовне житло в одному з приватних будинків біля третього містечка.  Тут вона змогла поринути у свою творчість, якою успішно займається ось уже 12 років.

Людмила – майстер петриківського розпису, володар багатьох нагород, грамот.

“Насамперед у Болграді я купила фарби, пензлики, папір. Щоправда, професійних фарб тут немає, але це мене не зупиняє”, – розповідає Людмила Гацура – ​​приклад того, що ніколи не пізно розкрити свій талант та розвивати його, незважаючи на війну.

“Так, у моєму роду чимало творчих людей – ціле покоління музикантів, але я пішла дещо іншим шляхом”, – розповідає майстриня.

Якось гуляючи однією з вулиць Миколаєва, де свої роботи виставляють як художники-аматори, так і професіонали, Людмила побачила оголошення про те, що Заслужена художниця України готова дати уроки з Петриківського розпису.

“Що це було таке, я ще гадки не мала”, – додає вона.

Для довідки.

Петриківський розпис або Петриківка — український декоративно-орнаментальний народний живопис, який сформувався на Дніпропетровщині в селищі Петриківка, звідки і походить назва цього виду мистецтва.

Окремі речі з візерунками у стилі петриківського розпису збереглися ще з XVIII ст. Однак у сучасному розумінні цей напрямок сформувався наприкінці XIX століття — на початку XX століття. Однак невідомо, де і коли саме розвинулися традиції, що лягли в основу цього напряму живопису.

5 грудня 2013 року петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО. Одна із двох форм культурної спадщини України, які потрапили до цього списку поряд із козацькими піснями Дніпропетровської області.

“Я закохалася в це мистецтво з першого погляду”

“Коли я побачила наживо роботи Заслуженого художника України, у минулому викладача Олени Петрівни Каркішка, до якої вирушила додому в іншу частину Миколаєва, то зрозуміла, що хочу освоїти петриківку, це моє”, – продовжує жінка.

П’ять днів на тиждень Людмила сумлінно працювала домробітницею, а вихідні присвячувала старанному навчанню. Адже треба було заробити на курси, які коштували недешево.

Три години занять пролітали як одна мить. Вона вбирала все, що казала їй майстер. Перші розписи робила на білому папері, потім на чорному. Адже важливо було вивчити всі нюанси – розмішування фарб, їх нанесення, техніку. Це потім вже з’явилися розписи на дощатках, тарілках і навіть на тканині.

Через півроку Людмила, нарешті, вирушила у вільне плавання, часом навідуючись за критикою до свого вчителя. Критикували художницю-початківець і домочадці. Але головне вони не перешкоджали її вдосконаленню. Завдяки чому Людмила змогла винести плоди своєї творчості за межі будинку та особистої сторінки на Фейсбуці.

У 2018 році відбулася персональна виставка її робіт у Миколаєві, їх вона також представляла на всіляких фестивалях та конкурсах, за що удостоювалася нагород та грамот.

А одного разу на плоди її творчості звернув увагу викладач столичного Національного університету культури Петро Андрійчук, який був Почесним журі одного із конкурсів у Миколаєві. Він запросив Людмилу провести майстер-клас із розпису у його рідному Кривому Розі, де жінка побувала тричі.

Ще до війни вона стала постійно виходити на ту саму вулицю, де стоять інші художники і звідки, власне, 12 років тому почався її творчий шлях.

Якось до її столика підійшов уродженець Миколаєва зі своєю дружиною-американкою. Іноземка настільки була вражена тим, як Людмила прямо на вулиці створює свої шедеври, що купила кілька, щоб відвести за океан подругам та друзям. За годину повернулася ще за партією.

Також роботи Людмили Гацури відвозили до Китаю, є багато шанувальників та замовників із України.

“Я творю не заради матеріального достатку. Я люблю те, чим займаюся. А бути просто штампувальником робіт заради заробітку – не хочу і не можу”, – стверджує жінка.

Їй і вигадувати нічого не доводиться. Кожна її робота – це побачене та пережите, у кожної своя історія зародження. Наприклад, Людмилу дуже надихнули, свого часу, краєвиди села під Вінницею, де мешкала її бабуся.

У Болграді народилася робота “Червень”, після того, як вона побачила велику кількість малини, шовковиці, інжиру, вишні на городі будинку, де вони живуть сьогодні.

Не пройшла повз її творчість і тема війни. Так народився портрет українки з блакитними очима, яскравим вінком із червоної калини та сірим обличчям. “Молодша дочка назвала її моторошним. Згодна. Але війна не виглядає інакше”, – пояснює автор роботи.

Про що їй мріється після війни? Закінчити коледж культури. Її мета – досягти професіоналізму у справі, яку любить і без якої себе не мислить. “Вчитися та творити ніколи не пізно”, – говорить на прощання Людмила Гацура. А її роботи – тому підтвердження.

Алла Каріза

Фото з архіву Людмили Гацури