Розповідаючи про ще один акерманський район – Засобор’я, підмиває його позначити однією фразою: він був найконтрастнішим з інших стародавнього міста. Тут здавна жили істині віруючі та босяки, старовіри, багаті та бідні, пуритани та відчайдушні грішники.
Раніше інтернет-видання “Махала” розповідало про район під назвою Магала, Сади, які перестали існувати та районі навколо середньовічної Фортеці Капказ. Сьогодні розповідаємо за Засобор’я.
Зрозуміло, що район так названий у прив’язці до його центральної фігури – Свято-Вознесенського собору. Він піднявся своїм струнким торсом на високому пагорбі. До речі, місто якраз і розкидане по кількох пагорбах, що виразно видно, якщо спостерігати Аккерман з тихих вод лиману, віддалившись від берега на відстань приблизно один кілометр.
У довідці, наданій автору Білгород-Дністровським краєзнавчим музеєм, про собор є таке. Свято-Вознесенський Собор (1832 р.) (нині вул. Соборна, 75-а) названо на честь Вознесіння Христового.
Колись на цьому місці був турецький цвинтар. Будувався храм місцевими майстрами у греко-російському стилі, на пожертвування вірян. Будівельний матеріал для майбутнього собору – камінь-дикун – звозився місцевими мешканцями протягом 30 років. Діяльну участь у будівництві брав настоятель Казанської соборної церкви міста Федір Малявінський. В архівних документах він згадується як «будівник» цього храму. Після смерті протоієрей Федір Малявінський був похований під вівтарем собору (15 травня 1839 р.).
Від себе зауважу, що будувати православні храми на місці колишніх «бусурманських» цвинтарів та мечетей у минулі часи вважалося нормальним. На думку наших предків, це ніби символізувало торжество перемоги християнства над іншою вірою. Ну, так було заведено. У кожної епохи свої чудасії…
Дзвіниця храму простяглася до неба, піднявшись над тлінною землею на сорок метрів. Вона має вісім дзвонів. Найбільший із них важить понад шість тонн.
Дивна, а з подачі епосу аборигенів, і містична історія сталася зі дзвіницею 2004 року. Сімнадцятого липня того року дзвіниця Свято-Вознесенського Собору впала. Офіційна думка – від старості. Мовляв, її верхня частина була збудована з менш міцного каменю, ніж нижня.
Подія сколихнула все місто – і віруючих, і атеїстів. За очі багато хто шепотів про те, що гріха нині багато в храмах, що священники стали дуже дружні з бізнесом, що не на добро це. Інші говорили, хрестячись, що це знамення. Мовляв, місто чекають на нелегкі часи. До речі, за кілька місяців таки сталося. Хто не пам’ятає революцію кольору полум’я?
А далі – більше. Через короткий проміжок часу сталася пожежа в основному корпусі собору. Тут місцеві шептуни і «пророки» взагалі пустилися на всітяжкі. Зараз дзвіницю відновлено…
Вулицю, де зміцнився Свято-Вознесенський Собор, і назвали – Соборна. Вона бере свій початок від акерманської фортеці (район Капказ) і продовжується до сучасного міського скверу напроти кладовища. До речі, раніше на місці парку розташовувався так званий кінний базар.
У вихідні дні тут було людно і гамірно. З найближчих сіл і посад сюди бородаті селяни у смушкових шапках привозили на продаж коней, корів, свиней, овець, кіз, кролів та різноперу, всіх мастей птицю. Все це верещало, мукало, кудахтало і іржало, утворюючи, якщо на мить прикрити очі, свого роду ковчег Ноя. На початку минулого століття добрячу дійну корову можна було купити за 60 рублів, а нагулянного, жирного гусака – за півтора карбованця. Наприклад, викладач чоловічої гімназії отримував 160 рублів платні.
Якщо вже згаданий «кінний» ринок, думаю, буде логічним сказати, що навпроти нього, Ізмаїльською вулицею, розташовувалася Цвинтарна церква. Пізніше її перейменували на Миколаївську. Якщо судити з фотографічних знімків середини позаминулого століття, то вулиця Ізмаїльська була якоюсь безлюдною і затрапезною в порівнянні з її сучасним виглядом. А цвинтар, на якому заборонено поховання нині, був зовсім молодим. Час! Час, панове, змінює все і всіх.
Поруч, майже впритул із Миколаївським храмом, у середині дев’ятнадцятого століття місцеві філантропи збудували притулок для бідних та безпорадних людей похилого віку. У богадільні в окремих невеликих кімнатах у 1905 році проживало 92 особи. Спочатку богадільня знаходилася під управлінням Громади Червоного Хреста, потім стала самостійною, володіла землею та рухомим майном.
Пізніше, за радянської влади, притулок переобладнали під військовий шпиталь. Шпиталь після розформування частин гарнізону став ласим шматком для місцевих товстосумів. Зараз тут просто руїни…
Під час румунської окупації чужинці, тобто румуни, суворо стежили за порядком у місті. Тут треба віддати їм належне. На найважливіших перехрестях стояли будки квартальних жандармів.
Жандарм для місцевого простолюдина був і цар, і домоуправ. Всі життєві питання він вирішував швидко і нехитро, за допомогою батога – просто кажучи, биття.
Колись у роки моїй юності вже старий, із глузливим, хитрим прищуром, дядько Костя Райков розповів мені таку історію.
Прогулюючись Старообрядницькою вулицею (нині Лесі Українки), високий, міцного покрою, чорновусий жандарм примітив купу сміття біля двору одного з мешканців цього місця. Румун поманив господаря до себе і сказав, що коли йтиме назад, то бажано, щоб цього неподобства (сміття) перед хатою не було. Коли він пішов у своїх справах, господар будинку в спину скрутив йому дулю і продовжив душевну бесіду з кумом за склянкою вина.
А жандарм таки повернувся! Не кажучи ні слова, він увійшов у двір, і по-своєму, примовляючи, на кшталт «я ж тебе, падлюку, попереджав», відпрацював на спині невдаху мужика ударів двадцять важким кийком. Мало того, через деякий час, за його наказом до халепи потягнулися сусіди зі своїм сміттям, яке із задоволенням звалили в загальну купу. Пізніше, покректуючи і розмазуючи соплі, чоловік найняв віз і все це вивіз за місто. За власний кошт. А румунові також «від душі і серця» подарував жирного індіанського півня (індика). За витрачені нерви та енергію. І це правда, хлопці.
Іноді мені здається, що щось подібне добре впровадити б і у нас у Вітчизні. Особливо, дивлячись на зламані чи розписані лавки в парках, на понівечену гойдалку на дитячих майданчиках, на срач біля будинків аборигенів.
Засобор’я включало вже згадану Старобрядницьку, Міщану , Піщану вулиці і прилеглі до них провулки. А до того тут були розкидані нескінченні виноградники та градини (городи).
Про одного з засоборських босяків (босяками раніше називали хуліганів без певних занять) мені довелося почути чи то легенду, чи то брехню.
Звали його Вітькою Сердюком. Він мешкав десь у районі нинішнього Кривого провулка, у напіврозваленій хаті-мазанці. Вітька славився тим, що мав жахливу силу і неприборканий характер. А ще навколо його імені ходила погана слава ґвалтівника незайманих дівчат. Однак босяка всі боялися і, побачивши на своєму шляху, намагалися кудись згорнути якомога далі від гріха. Судячи з розповідей, він був середнього зросту, широкий у плечах, з фігурою, наче вирубаною з грубого каменю. Подейкували, що його батько, теж відірви голова, згинув десь на каторзі в Сибірі, а мати – свавільна, розпусна жінка, померла від поганої хвороби.
Вітька був пиякою і міг за ніч випити відро вина, причому не захмелівши. Якщо він вступав у бійку, то був жорстокий, як шалений вовк. Його боялися, його ім’ям лякали неслухняних дітей.
Якось якийсь хлопець, що жив у Засобор’ї, вирішив одружитися. Дівчина, яку він полюбив, була гарною. Можливо, найкрасивішою в окрузі. Хлопець був не бідний і зібрався влаштувати весілля на славу.
Одного разу Вітька Сердюк випадково побачив наречену щасливого нареченого. З цієї миті він втратив спокій. Його зжирало бажання опанувати чистоту незайманої дівчини. Так сталося, що він якось підстеріг її пізно ввечері. Немов тигр, кинувшись, на свою жертву, босяк затиснув їй рота і потяг у близькі, як на гріх, зарості виноградника.
Додому, вся змучена, простоволоса, у саднах, з порожнім, божевільним поглядом дівчина повернулася тільки під ранок. Батьки, що не спали ніч, побачивши її, обомліли. Серце матері не витримало – дізнавшись про глум над її улюбленою дочкою, вона померла до обіду наступного дня від серцевого нападу. Зліг і батько. А дівчина повністю втратила свідомість. Наречений дівчини, кажуть, три дні вив, як поранений звір.
Звісно, люди здогадалися, чиїх рук це брудна справа. Вітька Сердюк! Через тиждень, почорнілий від горя хлопець зібрав своїх найближчих друзів. Вони задумали вбити ґвалтівника. Але як!? Адже це чудовисько володіло справді звіриною силою та чуттям! Тоді друзі вирішили під благовидним приводом напоїти мертвого босяка, а потім порішити.
Вітьку запросили до шинку. Його напували майже всю ніч. Але той, як і раніше, тримався на ногах. Нарешті, коли перші промені сонця торкнулися золоченого хреста на дзвіниці собору, коли змінилася вже третя зміна змовників через велику кількість випитого, Вітька зламався. Несподівано щось прогарчавши, він бухнув кулаком по столу і нетвердою ходою рушив до виходу. За ним на шанобливій відстані, тремтячи від страху і ненависті, йшли його кати.
Його вбивали з несамовитою люттю, в яку вилилися всі образи та горе, яке він завдав засоборчанам. Незабаром місце побоїща стало червоним від важкої крові. Сердюк нічого не міг вдіяти. Він гарчав, намагався ухилятися від ударів, прикрити голову, але марно. Його око витекло, з розкроєного черепа фонтаном била кров, у його спину, в живіт не раз впивалися гострі зуби вил, але він все ще стояв, широко розставивши ноги, страшний, кривавий, гинущий звір. Зрештою, наречений завдав йому сокирою удару по шиї. Вітька захрипів і впав на бік.
Пізніше, якийсь фельдшер розповідав, що коли Сердюка розкрили в мертвецькій земської лікарні, то лікар із подивом вигукнув: «Оце серце! Чисто волов’є!». Серце Вітьки було неймовірно величезним, як у здорового бика.
Така ось історія.
Таким було Засобор’я. Чи змінилося воно? І так і ні. Район, як і раніше, ніби глухий, хоч і недалеко від центру міста. Тут збереглися спадкові пияки, і часто трапляються жорстокі бійки. Щоправда, і багатоповерхівки подекуди з’явилися, і в асфальт деякі вулиці закатані, та й завод з’явився – спочатку ламповий, а після його перебудови – рибоконсервний. Засобор’я, можна сказати, залишилося тим самим…
Інтернет-видання Бессарабії
