Після приєднання до Румунії Бессарабія поступово перетворилася на ринок збуту товарів румунських та іноземних монополій. У промисловості переважало дрібнотоварне виробництво. Пріоритети розвитку економіки змістилися в бік харчової промисловості, частка якої становила 92,4 %. У міжвоєнний період міжріччя Прута і Дністра було перетворено на джерело дешевої сировини та постачальника майже дармової робочої сили. Про те, як розвивалася промисловість у бессарабському селі Ташлик у міжвоєнний період дізнавалася журналістка «Махали» на основі книги Миколи Міхайліченко «Селение Ташлик со времен основания до настоящего времени» та спогадів старожилів села Кам’янське (Ташлик).
Підприємницька діяльність завжди була характерною рисою розвитку Ташлика з моменту його заснування. Вона в основному проявлялася у вигляді дрібної торгівлі та ремісничих промислів. За румунського періоду (1918-1940 рр.) значного розвитку набула обробна промисловість, тісно пов’язана із сільським господарством. Насамперед це стосувалося харчової, мукомельної, винокурної, горілчаної та деревообробної галузей. У селі з’явилися підприємства з виробництва та ремонту сільськогосподарського інвентарю.
Підприємства, як правило, відкривалися на власному подвір’ї промисловця. Мешкали промисловці переважно в центрі села, де розташовувався великий ринок, який за розмірами й асортиментом створював конкуренцію Ізмаїлу та Аккерману. Реалізація виробленої продукції була важливою складовою підприємницької діяльності.
Базар у селі Ташлик відкрився ще у 1902 році. За часів румун він продовжив розвиватися. Для торгівлі сюди приїжджали підприємці з навколишніх сіл, але значну роль відігравали саме місцеві підприємці. Базарним днем був понеділок.
Райлян Іван Микитович був збирачем податків на місцевому ринку. Згодом, збагатившись на виробництві сільськогосподарської продукції, він переїхав до міста Четатя-Албе, де побудував цілий квартал будинків і здавав їх в оренду. Його донька, Тетяна Іванівна Райлян, вийшла заміж в Аккермані за уродженця Ташлика Іларіона Івановича Степанова.
Окрім ринку, значення для реалізації товарів мали приватні торгові точки, які місцеві підприємці відкривали у центрі села. У період румунської окупації такі магазини називали «балаганами». Балагани зводилися нашвидкуруч із лісопильних матеріалів, оскільки в договорі між підприємцем і примарією, яка видавала дозвіл на їх відкриття, зазначалося, що земельна ділянка під балаганом не належить підприємцю. У будь-який момент влада могла потребувати цю територію, і в такому разі балаган підлягав знесенню. Проте найчастіше балагани зносили у тих підприємців, які мали податкову заборгованість. Першим підприємцем, який відкрив балаган у селі, був єврей Гедалі. Він закуповував шевський товар у містах Четатя-Албе, Ізмаїлі, Кілії, а потім продавав його місцевим шевцям.
У балаганах реалізовували свою продукцію всі місцеві підприємці. Там можна було знайти товари на будь-який смак: від господарських виробів до харчових продуктів. Наприклад, македонці Трифоновичі мали балаган, у якому продавали квас і цукерки. Македонець Мойсей Даскалов утримував балаган-шинок, де продавав спиртні напої власного виробництва та різноманітні закуски.
У центрі села також були розташовані балагани-перукарні, і серед майстрів вирізнявся болгарин Жора Калєв, який передав свою майстерність синам Івану та Гавруші, створивши справжню династію перукарів.
Одним із найбагатших людей у 1920-х роках минулого століття вважався Василь Карапуз — підприємець болгарського походження. До Ташлика він приїхав ще замолоду разом із дружиною з міста Кілія. Василь володів трьома підприємствами, розташованими на його власному подвір’ї в центрі села. Це були вовночесальня, олійниця та фабрика з виробництва круп, яка на той час була єдиною в селі.
Ще одним багатим підприємцем був Микола Ілліч Гнездилов, який займався виробництвом ріпакової олії – одного з основних продуктів споживання. Соняшникову олію в ті роки в Бессарабії взагалі не виробляли. Підприємство Гнездилова працювало на власному подвір’ї і було технічно дуже добре оснащене: воно мало потужний мотор німецького виробництва та інше необхідне приладдя. Він утримував коней, мав повозки та надавав робочі місця багатьом ташликчанам. Усі роботи на підприємстві виконувалися під контролем власника підприємства.
Технологічний процес виробництва включав кілька етапів: спочатку ріпак очищали, потім подрібнювали через вальці. Далі насіння нагрівали на спеціальних барабанах, а завершальним етапом було пресування — видобуток олії під високим тиском. Відходи у вигляді макухи Гнездилов тоннами переправляв через Дунай до Румунії. Саму олію продавав в селах Ташликської волості та в Арцизі. Така підприємницька діяльність приносила значний дохід.
В 1941 році він втік до Румунії, але звідти його було вислано назад до Ташлика. В Ташлику радянська влада заарештувала Гнездилова й засудила на 8 років. Звинувачення – підсобництво і співпраця з румунською владою. Після звільнення він оселився в Арцизі, де дожив до глибокої старості.
В історії Ташлика запам’ятався підприємець на прізвисько Баух, єврей за етнічною приналежністю. Ще в ті роки він дивував жителів села своїми поїздкам на мотоциклі з Акерману в Ташлик. На відміну від інших підприємців, Баух не мав власного будинку в селі, а проживав у місті Акерман. У Ташлику він володів лише млином, який відвідував не часто. Всіма справами на млині керувала спеціально призначена для цього особа. Це підприємство вважалося механізованим, оскільки всі агрегати приводилися в дію за допомогою дизельного двигуна.
Під час Другої світової війни сім’я Бауха зазнавала переслідувань з боку влади, і їм ледве вдалося вижити. Сам Баух дожив до глибокої старості. Після війни його син навчався в Кишинівському державному університеті.
Протягом багатьох років жителі села відвідували сільський клуб, навіть не здогадуючись, що колись ця будівля належала багатію Чернишову, який жив у Ташлику. Це була велика садиба з будинком, прикрашеним кам’яними колонами, та мальовничим садом. На жаль, ця архітектурна споруда не збереглася до наших днів.
Підприємець Гербалі Петро Миколайович славився на всю округу виробництвом вишуканого високоякісного вина. Скуштувати його продукцію приїздили навіть з Ізмаїлу та Болграда. Петро Миколайович мав власний виноградник, де вирощував найкращі європейські сорти винограду. Виноградники були з усіх боків оточені дикими кущами білої акації з довгими шипами. Такий живопліт, що вшир займав кілька метрів, надійно захищав виноградники Гербалі від крадіїв, які часто намагалися проникнути туди.
У селі Ташлик Гербалі володів рестораном в центрі села. Сюди приїздили здалеку, аби придбати та скуштувати якісне біло-рожеве вино. Вин сорту «Каберне» підприємець майже не виробляв. Завдяки виноробству він швидко розбагатів, а згодом знайшов нове джерело доходів: почав будувати будинки та здавати їх в оренду.
Серед тих, хто орендував будинки Гербалі, були чисельні підприємці, які приїздили в село Ташлик і відкривали тут свої підприємства. Будинки, зведені Гербалі, стоять у Кам’янському й донині.
На головному фото – будинок, в якому проживав винороб Гербалі.
Читайте також: Невідома історія: що ми знаємо про життя загадкової людини Феодосія Морареску з села Ташлик
Інтернет-видання Бессарабії
