Ілько Іванович Гаврилюк залишив значний слід в історії не тільки Бессарабії, а й всієї України. Ця різностороння людина проявила себе як громадсько-політичний діяч, просвітянин, редактор та письменник, а головне – борець за Україну і все українське.
За інформацією «Енциклопедії сучасної України» Ілько Гаврилюк народився в 1880-тих, біля міста Болград, однак ріс на Волині – у селі Опарипсів.
На початку XX століття він переїхав жити на південь країни. Спочатку жив в Одесі та Херсоні, де брав активну участь в українських громадських організаціях «Просвіта» та «Український клуб», які мали на меті популяризацію української мови.
Після закриття одеської «Просвіти» на початку ХХ століття Іваном Липою було створено суспільно-політичне товариство «Українська Хата», метою якого стало «відродження українського народу і придбання йому відповідних часу прав у Державі Російській». Активісти руху працювали над заснуванням шкіл, бібліотек, книгарень, читання просвітницьких курсів, публічних лекцій, проведення концертів та вечорів, тобто усього, що «працює на всіх напрямах, які ведуть до взаємного єднання окремих людей українського походження і пробудження їх національної свідомості».
У 1913 році Iлько Гаврилюк обрали на посаду Товариша голови у товаристві в Одесі, а у 1914 року Ілько став головою «Української хати». Цього ж року організація була закрита і Ілько став редактором журналу «Основа», який заборонили видавати вже після 3-го номеру. Причиною заборони стало оповідання «Мій сон», в якому російських окупантів на Галичині називали іудами, чорними круками, насильниками, та загалом критикувалися їхні дії.
Після закриття журналу, у 1916 році, його мобілізували до російської армії. Після лютневої революції 1917 року він знову повернувся на південь країни – до Одеси, де продовжив свою просвітницьку діяльність: був редактором видання «Українське слово» (Одеса) та автором у газеті «Наше життя» (Херсон).
Влітку 1917 року він взяв участь у військовому з’їзді, що проходив у місті Київ, де виступив за закладення підвалин українського війська для захисту майбутньої суверенності й незалежності України. Тоді його багато хто підтримав, однак Симон Петлюра, який був головою з’їзду, виступив проти.
У 1920-х роках Iлько Гаврилюк жив у Шабо. За його сприяння в Аккермані у 1936 році відкрили товариство «Просвіта», а у бібліотеці Шабо, окрім обов’язкової румунської, з’явилась і українська література. У тому ж 1936 році Ілько зустрічався з львівським журналістом Романом Голіяном, який згодом опублікував історію української громади Бессарабії, а зокрема Шабо та Аккермана, у серії статей «Басарабія — забута країна».
Після того як УНР втратила незалежність, Iлько емігрував до Румунії, де продовжив брати активну участь у громадському житті та просувати українську мову, зокрема входив до проводу різних українських організацій.
У 1924 він був обраний до планованого об’єднавчого Національно центру еміграції, а початку 30-х рр. став членом румунського парламенту від Бессарабії, де разом з депутатами-українцями виборював право українців на освіту рідною мовою.
У 1932 році Ілька обрали послом у парламент Румунії як представника Бессарабії від Націонал-селянської партії, яка підтримувала збереження демократично-конституційного режиму, в контексті зростання фашистських тоталітарних тенденцій в Румунії, та виступала за захист національних меншин.
Коли розпочалася Друга світова війна, король Румунії заборонив усі політичні партії, окрім новоствореного «Фронту національного відродження», Гаврилюк увійшов у цю партію як представник українців.
Також Ілько виступав із вітальними словами перед королем Румунії в Кишиневі, як представник української громади, під час святкування Хрещення Господнього у 1940 році.
У 1939—1940 роках разом з іншими депутатами-українцями вів переговори з урядом Румунії, аби українці мали мінімальні права на освіту українською мовою. Завдяки його зусиллям у квітні 1940 року українцям дозволили запровадити навчання української мови 4 години на тиждень і 2 години релігії рідною мовою, однак втіленню планів завадила окупація Бессарабії радянською владою.
В останні роки життя Ілько Іванович жив в Бухаресті, де підтримував зв’язки з Андрієм Лівицьким — Президентом УНР.
Так, згідно з записами спецрозвідки Румунії, на початку 1943 року Гаврилюк отримав лист від Лівицького, в якому той дякував за адресовані йому вітання з нагоди Нового року, а також передав добрі побажання українській громаді в Румунії та наголосив, що 1943 рік матиме вирішальне значення для майбутнього України.
Після цього про подальшу долю Ілька нічого невідомо.
Фото: Аккерманіка
Інтернет-видання Бессарабії
