У вересні 1944 року, коли Придунав’я вже було звільнене від фашистських загарбників, у військовому містечку на околиці Рені було створено приймально-пересильний табір №38 відділу НКВС СРСР у справах військовополонених при управлінні тилу III Українського фронту, який пізніше змінив свій статус і проіснував аж до 1947 року. Тут утримували військовослужбовців із Німеччини, Угорщини, Польщі, Італії, Югославії та інших країн – загалом до 4000 осіб: одних – приймали, інших – відправляли. На початку березня 1945 року сюди привезли військовополонених із міста Калафат (Румунія), які, як з’ясувалося, хворіли на черевний тиф у прихованій формі. Незабаром спалахнула епідемія, яка забрала чимало життів. Про трагедію табору №38 на прикладі історії однієї італійської родини та пошукову роботу з увічнення пам’яті його в’язнів – у матеріалі інтернет-видання «Махала».
Перші відомості про іноземних військовополонених, похованих на ренійській землі, стали з’являтися тільки на зорі незалежності України. Зі свого боку їхні родичі наводили довідки в архівах і отримані відомості вказували на наше місто. Серед тих, хто намагався дізнатися про долю близьких людей, був італієць Феліче Тальєнте, професор філософії університету Турина. Влітку 1992 року він уперше приїхав до Рені і розповів, що 6 березня 1945 року в таборі №38 помер від черевного тифу його дядько Джузеппе Албанезе, уродженець містечка Мартіна-Франка, що на півдні Італії. Сім’я з самої війни нічого не знала про долю рідної людини, відправленої разом із тисячами італійських солдатів на фронт війни з СРСР. Про те, що Джузеппе став жертвою епідемії в таборі військовополонених у Рені, родичі дізналися від свого співвітчизника – єдиного серед італійців, хто вижив. Розповідаючи про жахи війни та напівголодне життя в таборі, італійський солдат завжди згадував трьох ренійських сестер, особливо одну з них – Лінку, які потайки носили полоненим бринзу та кукурудзяні коржі.
«Після війни місцеве населення жило бідно, але ділилося останнім. Я знаю, що холодної зими 1945 року деякі італійці навіть ночували в будинках ренійців. Усі матері готові допомогти солдату. Тому що їм за великим рахунком не важливо, якого вони роду-племені. Будь-який солдат – чийсь синок», – розповідав сеньйор Тальєнте, висловлюючи щиру вдячність жителям маленького містечка на Дунаї.
У свій перший приїзд Феліче не знав, де шукати могилу дядька і звернувся до Ренійського військкомату. Тут він і познайомився з офіцером Валерієм Потрибним, якого до глибини душі зворушила історія італійської родини. Працівник військкомату почав активно шукати документи в колишніх радянських військових архівах. Було написано безліч запитів, опитано старожилів. До пошукової роботи долучився і краєзнавець Михайло Салабаш, у якого на той час були мізерні дані про цей табір. Він і вказав сеньйору Тальєнте місце, де ховали військовополонених. Італійські гості виконали скорботний ритуал – поклали квіти на братську могилу, де поховані їхні родичі.
За майже два десятиліття співпраці двох міст, Рені та Мартіна-Франка, з пошуку жертв війни та увічнення їхньої пам’яті вдалося знайти в архівах імена 1714 полонених з 11 держав Європи, які померли в Рені у таборі №38: з Німеччини – 980, Італії – 437, Угорщини – 223, Югославії – 32, Польщі – 23, Франції – 8, Австрії – 5, Румунії – 2, Болгарії, Голландії та Чехословаччини – по 1 особі та один громадянин єврейської національності. Поховання померлих провели в п’яти братських могилах на відстані 1200 метрів від західної околиці Рені (безпосередньо на цвинтарі табору поховано 223 людини). У 1997 році виконком Ренійської міськради ухвалив рішення про встановлення на міському цвинтарі пам’ятного знака іноземним військовополоненим, загиблим у таборі, – його встановили за кошти Валерія Потрібного, на той момент уже підприємця. А вже 2008 року з ініціативи Феліче Тальєнте, який у своєму місті очолював комісію з вивчення історії Другої світової війни, встановлено ще один пам’ятник іноземним солдатам – на місці поховань померлих від черевного тифу (на головному фото).
Сеньйор Тальєнте бував у Рені ще не раз, приурочуючи свої візити до Дня Перемоги, беручи участь у міських заходах до цього свята, ставив свічки та покладав квіти до цього пам’ятника. Спілкування ренійців із Феліче відбувалося не тільки за допомогою перекладача, а й зрозумілою для всіх мовою мистецтва. Вихованці дитячої школи мистецтв виконали для гостя твори відомих італійських композиторів Антоніо Вівальді, Джоаккіно Россіні, яких у репертуарі юних музикантів виявилося чимало, а хореографічний ансамбль «Конфетті» вже багато років виконує цілу серію танцювальних постановок на музику італійських авторів.
У 2005 році в нашому місті побувала і мама Феліче – рідна сестра Джузеппе Албанезе. Для неї ця поїздка стала великою і хвилюючою подією – уперше за шість десятиліть, що минули після війни, літня італійка змогла провідати могилу брата, смерть якого на чужині стала першою в низці важких втрат, що наздогнали цю сім’ю. Через 12 днів, не перенісши втрати сина, помер батько Джузеппе. Слідом за ним не стало й матері, а через рік і брата. Старша сестра мами Феліче, яка мешкала в Мартіна-Франка, всі ці роки оплакувала втрату рідних людей.
Через рік 79-річна мама Феліче не наважилася вирушити в таку довгу поїздку, і він приїхав без неї, вирішивши продовжити акцію пам’яті, що стала вже традицією. На зустрічах із ренійцями професор Тальєнте незмінно підкреслював, що поки ув’язнені були живі, вони відчували щодо Рені теплі почуття, і такі ж почуття відчувають сьогодні їхні родичі. «Подібно до того, як полонені італійці гинули в Україні, полонені українці вмирали в концтаборах Італії. Можу запевнити, що в Італії померлих в ув’язненні радянських військовополонених з України шанують не менше, ніж загиблих італійців в Україні. На знак поваги до ваших співгромадян виникла ініціатива оголосити Мартіна-Франка та Рені містами-побратимами. Сподіваюся, що цю ідею вдасться здійснити зі вступом України до Євросоюзу», – говорив італієць.
«Феліче Тальєнте став для нас близькою людиною, а його щорічні візити – доброю традицією, і спогади про нього викликають найтепліші й найщиріші почуття захоплення ним. Він приїхав здалеку, щоб відшукати місце поховання свого дядька, якого, за його словами, ніколи не бачив – він пообіцяв це своїй матері і дотримав слова. Ба більше, Феліче за допомогою італійських студентів і школярів розгорнув у себе на батьківщині велику пошукову роботу, унаслідок якої було знайдено ще шість італійських родин, чиї рідні перебували в таборі №38 та були поховані в Рені, і згодом вони при першій же нагоді приїхали до Рені», – розповів журналісту «Махали» заступник Ренійського міського голови Іван Стадников, який на той час обіймав посаду заступника голови райдержадміністрації.
А в липні 2022 року з Італії прийшла сумна звістка…
«Багато ренійців ще пам’ятають, як у травневі дні святкування Перемоги над фашизмом у нашому тихому містечку з’являвся середнього зросту чоловік із чарівною усмішкою, сумними очима та італійським прапором на плечах. Спочатку його поява викликала здивування, перешіптування, а потім багато хто почав чекати 9 травня, щоб знову зустрінуться зі щирим і незвичайним італійцем – Феліче Тальєнте. І вже всі знали мету його приїзду – вшанувати пам’ять свого дядька, віддати данину пам’яті сотням іноземних військовополонених, які померли і поховані в наших краях. А кілька днів тому його не стало… Він помер у своєму рідному Туріні, встигнувши дати притулок сім’ям харків’ян, які рятувалися від російських варварів. Встиг допомогти багатьом сиротам із харківських дитячих будинків, упорядкувати свої архіви, наукові праці та згадати всіх людей, що зустрічалися на його життєвому шляху… Будучи глибоко віруючою людиною, Феліче усім своїм життям стверджував зверхність віри, доброти, чистоти помислів і вчинків. Два дні нескінченного потоку людей, які побажали попрощатися… море квітів, які він так любив… Переглядаючи фільм, створений 2005 року (авторський текст – Феліче Тальєнте), мимоволі ловиш себе на думці, що він вимовляє ці слова сьогодні – у дні російської агресії проти України та її народу. Почуття скорботи, печалі та душевного болю… Але я щаслива, що моя сім’я доторкнулася до долі цієї світлої і Великої Людини. Вічна пам’ять Феліче Тальєнте – людині зі щасливим ім’ям», – написала на своїй сторінці у Фейсбуці Людмила Потрибна, в минулому директор КП «Центр обслуговування закладів освіти».
«Коли Феліче приїжджав, ми з ним дуже довго розмовляли. В один зі своїх перших приїздів він мені сказав: «Іване, ти стільки для мене зробив. Скажи, що я можу для тебе зробити? Чим можу допомогти?» І я попросив його привезти копію дуже цінного історичного документа – середньовічного словника «Кодекс Куманікус», складеного в Криму на початку XIV століття генуезькими купцями на основі розмовної куманської (кипчацької) мови, близької до сучасної мови кримських татар. Цей словник-розмовник був складений у трьох примірниках, два з яких безслідно зникли, а єдиний, що залишився, зберігається в бібліотеці собору Святого Марка у Венеції. Я точно про це знав, оскільки цікавився і продовжую цікавитися історією гагаузів і десь прочитав інформацію про це. Він вислухав моє прохання і пообіцяв, що виконає його. Коли він приїхав наступного разу, я цієї теми більше не торкався, і він нічого не говорив. Думаю, може, забув. І ось через один зі своїх приїздів він привіз мені прошиту, професійно оформлену копію «Кодексу Куманікус». Вона мені сьогодні дорога не тільки як історичний документ, а й як пам’ять про цю чудову і дуже добру, щиру і світлу людину», – сказав на завершення Іван Стадніков.
Фото Вітторіо Ск’єні з брошури «Від війни до дружби між італійським та українським народами».
Інтернет-видання Бессарабії
