З давніх-давен в українському фольклорі збереглося безліч легенд про незчисленні скарби рідної землі, залишені поколіннями предків. І велика частка цих скарбів так ніколи не була, а можливо і не буде знайдена в осяжному майбутньому, бо вони є замовленими і зберігають на собі печатку закляття. Хоча при цьому в народі кажуть, що один раз на рік місце поховання зачарованого золота відкривається обранцеві блакитним світінням над ним.
Невелике село Михайлівка, що розташоване на Саратщині, здається зовсім непомітним серед безкрайніх степів Буджаку. Звичайний ритм сільського життя, рутинні весняно-польові роботи тривали аж до глибокої ночі. Двоє трактористів, втомлені, але задоволені виконаною працею, готувалися завершувати свою зміну. Та раптом їхню увагу привернув блакитний вогник, який з’явився на вершині одного з курганів. Ці кургани, якими рясніє вся територія колишньої Сарматії, простягаються від Дону і до Дунаю.
Відстань до місця, де виднівся загадковий вогник, складала всього два кілометри від села – не так уже й далеко. Наступного дня чоловіки вирішили розібратися в цьому дивному явищі та вирушили до кургану. На місці їх зустріла дивна картина: над курганом кружляло багато птахів, але жоден птах не сідав на його вершину. Трактористи довго бродили по пагорбу, шукаючи хоч щось незвичайне, але, так і не знайшовши нічого, розчаровано повернулися додому. Поступово вони забули про те дивне світіння, списавши його на втому чи обман зору.
Та загадка мала продовження. У першу новорічну ніч одного з трактористів, Алексєєва Михайла, відвідала у сні незнайома вершниця. На розкішному коні, у сяючих обладунках і з золотою діадемою на голові, вона з’явилася перед ним і з сумом промовила: «Нічого вже виправити не можна. Прощавай!». Після цих слів загадкова жінка зникла в передранковому серпанку. Цей сон так і залишився загадкою для тракториста, але через кілька років з’ясувалося, що він був передвісником великого відкриття.
У 1982 році археологічна експедиція, яка працювала в цьому регіоні, здійснила унікальну знахідку. Курган приховував поховання молодої жінки, яку жартівливо прозвали «Михайлівською принцесою». Тіло жінки було покладено в домовину-колоду, видовбану з цілого стовбура дерева. Такий спосіб поховання сармати привезли зі своєї батьківщини – степів Південного Сибіру та Джунгарії. Саме там були знайдені аналоги михайлівської колоди. Подібну домовину знайшли і зовсім поруч – у кургані під Біляївкою, трохи на північ від Михайлівки. Ці факти дозволяють припустити, що михайлівська «принцеса» та воїн з Біляївки належали до одного племені, яке дотримувалося звичаю ховати знать у дерев’яних саркофагах.
Назву знахідка отримала за місцем виявлення – в селі Михайлівка. Цікаво, що розкопки цього поховання сталися випадково. Археологи працювали над дослідженням великого кургану, шукаючи предмети набагато давнішої доби. Але під час чергового проходу бульдозера науковці помітили дерев’яний фрагмент, який виявився верхньою частиною саркофага.
Експедиція стикалася з численними труднощами. Через брак фінансування роботи велись на ентузіазмі, а техніку доводилося добувати буквально власними зусиллями.
З міркувань безпеки сарматське плем’я зробило поховання трохи нижче вершини кургану. Очевидно, вони сподівалися, що так прах їхньої одноплемінниці залишиться недоторканим. Цікаво, що багато давніх народів використовували подібні хитрощі. Наприклад, поховання гунів досі вдається знайти лише випадково. Щоб зберегти таємницю, вони знищували тих, хто готував поховання, а іноді й їхніх убивць – останніх свідків.
Археологам вдалося розкрити саркофаг, вік якого сягає I століття нашої ери. У середині знайшли жіночий скелет. «Принцесою» її назвали завдяки золотій діадемі, яка прикрашала її голову. На грудях лежало масивне намисто, оздоблене дорогоцінним камінням. Біля крижів виявили скляну посудину, яка нині зберігається в Одеському археологічному музеї.
Праворуч від голови сарматки була дерев’яна коробочка з клітинками для рум’ян, білил та інших косметичних засобів. У ній також лежали бронзовий пінцет і лопаточка для фарб. Кольори збереглися, але на відкритому повітрі швидко зникли. Ліворуч від голови містився унікальний предмет – римське бронзове люстро в дерев’яно-гіпсовому футлярі, прикрашеному орнаментом із листя лотоса.
Крім цього, археологи знайшли золоту сережку, прикрашену трьома рядами припаяних мініатюрних кілечок. Сукня принцеси була розшита золотими бляшками з емаллю, а руки прикрашали масивні золоті браслети – атрибут жінок із найвищих верств суспільства.
«Тоді я працював у місцевій школі-інтернаті, а курган, розкопки якого стали головною темою розмов у селі, не міг залишитися поза моєю увагою. Я вирішив відвести туди своїх учнів, щоб вони на власні очі побачили, як працюють археологи, і відчули дух історії. Коштовностей ми, звісно, не застали — їх вчені швидко забрали подалі від сторонніх очей. Але навіть без скарбів видовище вражало: розкопані жертовники і загадкова «принцеса», яка спочивала на боці, здавалися частиною іншого світу, древнього й таємничого. Жителі Михайлівки пишалися цією подією. Багато хто з них ходив на розкопки, щоб допомогти археологам і стати свідками відкриття нашого минулого. Ця подія й досі оживає в моїх спогадах, яскравою картиною спливає в моїй уяві, немов я знову стою біля кургану», – згадує події 40-річчної давнини колишній директор Михайлівського інтернату Віктор Спориш.
На жаль, через недбалість начальника експедиції не всі норми щодо опису та збереження знахідки були дотримані, тому частина матеріалів залишилася неопублікованою. Це прикро, адже подібних поховань у світі налічується лише близько десяти, і всі вони жіночі, що свідчить про можливий матріархат у сарматських племенах.
Деякі дослідники припускають, що поховання належало не принцесі, а жриці. На цю думку наштовхують численні орнаменти, які свідчать про культ Діоніса, поширений серед сарматів і давніх греків. Розгадати таємниці сарматської культури можливо лише завдяки новим відкриттям.
Інтернет-видання Бессарабії
