У селі Ташлик за часів румунської влади проживала родина Пєткових, яка активно займалася підприємницькою діяльністю. Вони володіли трактиром, де зупинялися подорожні, що приїжджали на місцевий базар або мали інші справи в селі. Крім того, у центрі Ташлика Пєткови утримували магазин, де продавали товари для сільського господарства. Про внесок родини Пєткових у розвиток соціально-економічного життя міжвоєнного Ташлика журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з нащадками родини — Валерієм Івановичем Максименком та Іриною Іванівною Тобулток.
Тюленєва Варвара Микитівна — переселенка з Росії, та Пєтков Василь Петрович — переселенець з Болгарії, уродженець міста Варна, познайомилися в місті Ізмаїл. Там вони одружилися, а згодом у них народилося шестеро дітей: Миколай, Іван, Віра, Надія, Любов і Олександра.
Цікавим є факт, що найстарший син, Миколай (народжений 1909 року), був дуже обдарованим юнаком: він чудово грав на скрипці та малював прекрасні картини, які дарував рідним. На початку 1920-х років батьки відправили його на навчання до Татарбунар, де у 1924 році він став учасником Татарбунарського повстання.
У пошуках місця, де можна було б розвивати власну справу, родина переїхала до села Ташлик. Це село приваблювало активним розвитком підприємництва та торгівлі.
«У Ташлику щопонеділка працював великий базар, що приваблював численних відвідувачів не лише з навколишніх сіл, а й з далека. Торговці зазвичай приїздили ще в неділю, щоб у понеділок зранку встигнути зайняти місце та розкласти свій товар. Тому в Ташлику діяло кілька трактирів із постоялими дворами, де зупинялися всі, хто потребував тимчасового житла», – розповів Валерій Іванович.
Родина Пєткових придбала будинок, що стояв на розі вулиць Горна та сучасної Миру, де і відкрили трактир. У трактирі подавали як перші, так і другі страви, а також різноманітні напої. Варвара Микитівна славилася своїми солодкими тістечками — її ароматна випічка користувалася особливою популярністю серед відвідувачів.
У закладі можна було не лише смачно поїсти, а й провести ділову зустріч. Для постояльців облаштували кілька кімнат — як для ночівлі, так і для кількагодинного відпочинку. Уздовж вулиці біля будинку було збудовано навіс, де гості могли залишити своїх коней.
«Трактир бабусі й дідуся був дуже популярним закладом, — згадує онук Пєткових, Валерій Іванович Максименко. — Коли до Ташлика з гастролями приїхав цирк-шапіто разом з одним з найвідоміших борців початку ХХ століття, чемпіоном світу, учнем і партнером самого Івана Максимовича Піддубного — Іваном Михайловичем Заїкіним, який виступав під афішею “Капітан повітря та Король заліза”, він оселився саме в будинку моїх бабусі та дідуся. Цирк тоді розмістився по сусідству на площі біля олійниці Миколи Ілліча Гнезділова».
Іван Михайлович Заїкін володів надзвичайною силою та феноменальними здібностями: міг переносити на спині корабельний якір вагою 300 кг, витримував удари молотом по грудях, коли на нього клали велике каміння, гнув залізні палиці й навіть залізничні рейки. Його виступи вражали уяву й залишали незабутнє враження.
В пам’ять про перебування славетного борця в постоялому дворі Пєткових залишилася фотографія, де в центрі стояв сам Іван Заїкін, а поряд — сусіди Пєткових: Баралі, Кара та інші. Цей знімок Варвара Микитівна колись подарувала своєму сусідові Георгію Пантелійовичу Топалову. На жаль, з часом ця історична фотографія зникла.
Валерій Іванович згадує, що бабусю особливо вражав апетит знаменитого спортсмена — Заїкін міг з’їсти за один раз дві курки. Варвара Микитівна потоваришувала з борцем і часто любила з ним проводити час за чаюванням вприкуску з рафінованим цукром.
Вона була надзвичайно гостинною господинею трактира і, водночас, вправною кравчинею, до послуг якої зверталося все село. Швейної справи вона навчила й усіх своїх доньок, які теж володіли цим ремеслом.
«Одяг, який шила бабуся, ідеально сідав по фігурі. У неї чудово виходило “посадити” рукав. Я пам’ятаю, що варто було бабусі приїхати до нас у Задунаївку в гості, як вона одразу сідала за швейну машинку й шила для всієї родини новий одяг. А себе вона з гордістю називала “міщанкою”, мабуть натякаючи на незвичне походження», — згадує онука Василя та Варвари Пєткових, Ірина Іванівна Тобулток.
Згодом у центрі села Василь Петрович вирішив відкрити магазин із продажу товарів для сільського господарства під назвою «Магазин залізних товарів». Тут можна було придбати вили, лопати, граблі, сокири, мотики та багато інших потрібних речей.
Магазин Василя Петровича вирізнявся ідеальною чистотою й порядком: усі товари були акуратно розкладені на вітринах — порядок для господаря мав велике значення.
Основною справою Василя Петровича було саме керування магазином, де він проводив більшість часу, тоді як Варвара Микитівна дбала про господарство і керувала трактиром, що завжди вимагав багато уваги. Всі шестеро дітей теж допомагали батькам — у родині без справи не залишався ніхто.
У 1932 році Василя Петровича Пєткова було заарештовано й відправлено в заслання до Тургайського степу. Для родини й досі залишається загадкою, як їхній пращур міг опинитися в засланні Радянського Союзу, якщо на той час він мешкав у Королівській Румунії. У Тургайському степу Василь Петрович захворів на туберкульоз, а в 1934 році повернувся до Ташлика, де невдовзі помер і був похований на місцевому кладовищі.
Варвара Микитівна не зламалася навіть після втрати чоловіка. Вона продовжувала вести справи в трактирі і магазині, щоденно працюючи заради головного — дати кожній своїй дитині шанс на гідне життя, освіту і професію. Підприємницькою діяльністю вона займалася до 1942 року.
Однак із другим приходом румунської влади до Бессарабії займатися підприємницькою діяльністю їй стало значно складніше. Тому трактир було передано в оренду Топору Михайлу, який 7 липня 1942 року отримав нову ліцензію на продаж спиртних напоїв та право займатися підприємництвом. Заклад продовжував працювати до повернення радянської влади у 1944 році.
Варвара Микитівна померла у 1959 році. З того часу її будинок, де колись вирувало життя й працював один із найпопулярніших закладів Ташлика, поступово почав занепадати. За часів радянської застійної епохи у приміщенні колишнього трактира проводив свої репетиції духовий оркестр місцевого колгоспу. В кінці 1960-х років будинок було розібрано, а каміння вивезено.
Сини Миколай та Іван після закінчення Болградської гімназії здобули вищу освіту і переїхали до Бухаресту. Туди ж переїхали і Віра з Олександрою, які все життя пропрацювали в медичній сфері. Миколай обіймав високу посаду в Міністерстві хімічної промисловості, Іван працював у Міністерстві легкої промисловості, а згодом став приватним підприємцем.
Надія вийшла заміж і оселилася в селі Задунаївка. А єдиною з усіх дітей Варвари та Василя Пєткових, хто залишився жити в Кам’янському, була Любов. Вона стала дружиною Івана Максименка — механіка та моториста місцевого багатофункціонального млина.
«Дядько Миколай часто їздив у закордонні відрядження й після кожної подорожі надсилав нам приємні подарунки», — розповідає пані Ірина.
Вона й досі з теплотою згадує свою подорож до Румунії, в гості до рідних — дядьків Івана та Миколи. Ірина Іванівна розповідає, що під час навчання в Ізмаїльському державному педагогічному інституті поїздка до Бухареста була майже неможливою: Ізмаїл тоді вважався прикордонним містом, і отримати дозвіл на виїзд звідти було надзвичайно складно. Свою мрію вона здійснила лише у 1978 році, коли змогла отримати спеціальний дозвіл на виїзд із країни.
«Це були незабутні два тижні, проведені в колі родини. А от бабуся, як мати дітей, що проживали в Румунії, щороку отримувала дозвіл на поїздки до них — їй дозволяли перебувати там до сорока днів», — ділиться Ірина Іванівна.
Сьогодні від будинку, де колись стояв один із найвідоміших трактирів Ташлика, залишилися лише спогади. Зараз на тому місці — пустир. Лише частина старого паркану, яка збереглася до наших днів, мовчазно нагадує, що колись тут був гамірний двір, повний життя, праці й родинного тепла.
Головне фото: Картина Миколи Пєткова, 1932 рік
З особистого архіву героїв статті
Інтернет-видання Бессарабії
