Ось уже багато років ренійці дбайливо зберігають пам’ять про лікаря-хірурга Михайла Романова. Велика кількість людей не тільки в Рені та Ренійському районі, а й навколишніх районах Молдови зобов’язані йому збереженням свого здоров’я, порятунком самого життя. І ренійці по праву пишаються, що такий видатний фахівець жив і працював у їхньому місті. Коли в далекому вже 1989 році Михайло Степанович пішов із життя, це стало великим потрясінням не тільки для родичів, а й для всіх тих, кому він подарував здоров’я. І всі ці без малого сорок років вдячні ренійці не просто пам’ятають про Романова, а й увічнили його пам’ять. Історія знаменитого хірурга, який став легендою за життя, – у матеріалі інтернет-видання «Махала».
Михайло Романов народився 30 листопада 1928 року в селі Андріївка Сампурського району Тамбовської області, в селянській родині. У 1946 році закінчив десятирічку, а в 1952 році захистив диплом Астраханського медичного інституту і був направлений у Чорноморсько-Азовський водздраввідділ. З 1952 по 1954 роки працював судновим лікарем на танкері «Туапсе». 22 червня 1954 року в Південно-Китайському морі за 125 миль від острова Тайвань на цей танкер, що прямував до Китаю з вантажем освітлювального гасу, напав бойовий корабель. Як з’ясувалося пізніше, він належав військово-морським силам режиму Чан Кайши, який правив у ті роки на острові. Захоплення судна прикривали ще два кораблі, які, за даними китайської розвідки, мали приналежність до ВМС США. З цього дня і по липень 1955 р. Михайло Степанович перебував у полоні на Тайвані, де своєю стійкістю і витримкою підтримував дух захопленого екіпажу теплохода.
1961 року вийшла книга капітана танкера «Туапсе» Віталія Аркадійовича Калініна «Немає любові сильнішої», присвячена цим драматичним подіям. Ось що писав автор про героя нашої публікації: «Був у нас на «Туапсе» молодий лікар Романов. Тихий, рівний юнак. Доволі ввічливо відповідав на окремі запитання чанкайшистів, майже не виділявся під час багатьох гучних протестів, які молодь влаштовувала з різних приводів. Спокійну поведінку Романова чанкайшисти зрозуміли по-своєму і взялися за нього. Ворогом Романова став… фотооб’єктив. Романова водили на пляж, у ресторани, просто містом і всюди фотографували. Коли набралася чимала колекція фотознімків, їх показали комсомольцю і спробували переконати в тому, що частину вже опубліковано в радянських газетах. Отже, юнакові нічого робити на Батьківщині, він має написати заяву з проханням надати притулок у «вільному світі». І хоч чанкайшисти крапля за краплею вливали в душу Романова отруту сумнівів, він вперто відмовлявся вести розмови на тему про зраду Батьківщини. Сто важких, кошмарних днів і ночей провів молодий лікар в одиночці. До моральних страждань приєдналися фізичні: його почав мучити апендицит. Романов розумів, що без операції загибель неминуча. Але він також розумів, що лягати в лікарню можна тільки в присутності товаришів по судну… Разом із хворим прийшли в операційну Беспалов і Ольга Панова. На столі лежали нічим не прикриті інструменти. У відчинене вікно залітав пил… Антисанітарні умови, в яких проводилася операція, затримали одужання юнака. Шви довго не затягувалися, гноїлися, і Романов пролежав у лікарні п’ятдесят діб…».
Повернувшись із полону, Михайло Степанович зрозумів, що більше не зможе працювати на суднах і його направили до міста Рені, де лікарем-хірургом і головним лікарем лікарні моряків, чи, як її ще називали, портової лікарні (нині база №2 Ренійської ЦМЛ) він пропрацював із 1956 до 1979 роки, а з 1979 р. був завідувачем хірургічного відділення центральної районної лікарні.
Будні Романова складалися не тільки з успішних операцій, які множили його популярність серед населення. Він нерідко вирушав пішки за нічними викликами, іноді через усе місто, що було нелегким завданням. Не зовсім гладкими були і взаємини в колективі портової лікарні: коли його як одного з кандидатів висунули на посаду головного лікаря, колеги його не підтримали. Михайло Степанович важко це переживав, навіть хотів назавжди виїхати з Рені і, як то кажуть, усе почати з нуля, але не склалося. У лікарні іншого міста місцеві кадри не хотіли приймати до своїх лав хірурга, про досягнення і популярність якого серед пацієнтів напевно чули – явно боялися конкуренції. А «тихий, рівний» Романов, як його описали в книзі, нехай на той момент уже й не юнак, іти по головах не вмів і не хотів…
«Михайло Степанович був дуже досвідченим фахівцем, спокійним і витриманим, уважним до своїх пацієнтів. Саме завдяки йому я після закінчення медучилища стала працювати в Ренійській лікарні, хоча за розподілом мене мали направити у Волинську область. Пам’ятаю, приїхала після навчання в Рені й зайшла в лікарню моряків, сказала, що хотіла б залишитися працювати у своєму місті. Романов вислухав моє прохання, потім зателефонував кудись і мене залишили в Рені. Відтоді я понад двадцять років пропрацювала з ним. Перший час ми працювали в складних умовах, не вистачало необхідного оснащення, робочий день був ненормованим, нас часто викликали на роботу і вночі. Але ми ніколи не скаржилися і прикладом для нас був Романов. Він не тільки оперував, а займався і травмами, переломами, до нього часто направляла таких пацієнтів наша відома костоправка баба Фрося, яка за важкі випадки не бралася. Дуже шкода, що Михайло Степанович так рано пішов з життя, йому був лише 61 рік. Перед цим він тяжко захворів, мучився від болю, просив мене приходити робити йому уколи», – розповіла журналісту «Махали» колишня операційна сестра Софія Спиридонівна Власова.
1988 року хірурга Романова, на той момент уже кавалера орденів Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани», нагородженого також медалями і знаком «Відмінник охорони здоров’я», було удостоєно звання «Почесний громадянин міста Рені».
10 грудня 1989 року Михайла Степановича не стало і вже 19 грудня депутати Ренійської міської ради ухвалили рішення про увічнення його пам’яті. З ініціативи городян у відділенні ощадбанку було відкрито рахунок для збору коштів на будівництво пам’ятника йому. Ім’я відомого хірурга отримала одна з міських вулиць. На прохання портовиків назву «Хірург Романов» було присвоєно буксиру-штовхачу «Портовий-24». На будинку, де він жив, встановлено меморіальну дошку.
Ще однією значущою лептою у збереження пам’яті Михайла Романова стало відкриття на території колишньої портової лікарні у липні 2008 року його бюсту. Ця подія стала можливою завдяки ініціативі приватного підприємця Сергія Лукіянченка, який багато зробив для того, щоб ця ідея стала реальністю – ідея, якою з подачі Сергія Георгійовича перейнялися й інші підприємці міста. Бюст Михайла Степановича роботи місцевого скульптора Рудольфа Маслова встановили на постаменті, по обидва боки від якого розташовано лавочки, що замикають собою невеличку вимощену плиткою ділянку з квітковою клумбою посередині. Вийшло як невеликий меморіальний комплекс. Красиво і водночас без непотрібного пафосу. Зайву помпезність Романов вже точно не схвалив би, оскільки за своєю натурою був скромною людиною.
У 2019 році на прохання тодішнього головлікаря ЦРЛ Олександра Сироти підприємець Сергій Лукіянченко та його колектив відреставрували бюст Михайла Романова, який за довгі роки перебування під відкритим небом почав руйнуватися під впливом погодних умов, на ньому з’явилася тріщина. Щоб не допустити повного руйнування пам’ятника, було вирішено його демонтувати. Реставраційні роботи зайняли місяць. Під бюст було підібрано нову кам’яну тумбу. 12 листопада його перенесли і встановили на новому п’єдесталі у вестибюлі колишньої портової лікарні.
Але повернемося до відкриття бюсту. З цієї нагоди відбувся урочистий захід, який я дуже добре пам’ятаю, бо готував репортаж для районної газети. На ньому з теплими спогадами про Михайла Степановича виступили його колеги.
Тодішній головний лікар ЦРЛ Степан Іванов зазначив, що за тридцять три роки роботи Михайла Романова в Ренійському районі було зроблено тисячі успішних операцій жителям міста і сіл, радянським та іноземним морякам, які відвідали Ренійський порт. Його попередник на посаді керівника лікарні Антон Ланецький пригадав, що в день похорону Романова попрощатися з ним прийшло фактично все місто, всі найближчі села району та Молдови, зазначивши, що завдяки йому в Рені з’явилася ціла плеяда талановитих хірургів.
Віктор Мітрієв, який на той час завідував хірургічним відділенням ЦРЛ, нині покійний, розповів, що свою трудову діяльність розпочав за Романова, який навчав молодих спеціалістів працювати й ділився своїм безцінним досвідом, і завдяки йому він залишився в Рені. А тодішня завідувачка акушерсько-гінекологічного відділення ЦРЛ Олена Шелудченко, якої теж уже немає з нами, зауважила, що Михайло Степанович мав особливо гостре відчуття справедливості, головне для нього було вчення, і хай би що він робив, завжди був пунктуальним та дисциплінованим, завжди готовим ділитися досвідом, надавати допомогу, навчати. За її словами, він був незрівнянно скромною людиною, і коли порт виділив йому квартиру, облаштувавши її спеціально для нього, він відмовився туди вселятися і на всі вмовляння був непохитний: «Не можу!». А в будинку, де він мешкав, його до такої міри любили й поважали, що якщо сусіди дізнавалися, що вночі Михайло Степанович оперував, усі як за командою дотримувалися тиші, даючи хірургу відпочити й відновити сили – ось така сила поваги була до хірурга Романова за життя, на яку він заслужив.
Фото з відкритих джерел.
Інтернет-видання Бессарабії
