Сьогодні прогулюючись вулицями Кам’янського не віриться, що тут колись життя вирувало зовсім по-іншому. Колись день тут починався зі звуків відбійних молотків і сокир – це працювали каменярі, які жили майже в кожному дворі. Сотні каменярів передавали свої уміння з покоління в покоління. Батько передавав тонкощі ремесла синові, а як не було сина, то зятеві.
Інтернет-видання “Махала” продовжує цикл статей про зародження каменярства як ремесла у селі Камʼянське (Ташлик) Арцизької громади. Першу частину можна прочитати за посиланням.
Каменярство як ремесло давно пішло у минуле. Навіть неможливо знайти людей, які змогли б показати на прикладі технологію обробки каменю кустарним шляхом. Свідками високої майстерності ташликських каменярів минулого сьогодні виступають їхні вироби, які нас оточують на кожному кроці і будуть ще довго слугувати не одному поколінню місцевих жителів.
Подорожуючи Кам’янським, можна побачити колодязі з кам’яними накладами, сотні кам’яних будинків та споруд, вироби господарського призначення та довгі лабіринти кам’яних парканів. Дух перехоплює, коли подумаєш про те, скільки крові, поту, наполегливої праці було витрачено ташликчанами на те, щоб розробляти місцеві вапнякові родовища і створювати цю красу власними руками.
Кам’яний наклад – обов’язковий атрибут будь-якого ташликського колодязю. Наклади з інших природних матеріалів тут практично неможливо побачити. З монолітної брили каменярі висікали наклади різної геометрії: багатогранні, чотирикутні, круглі. До слова, громадських колодязів в Кам’янському налічується кілька сотень, яким в більшості по 100 і більше років, не говорячи вже про те, що майже стільки ж знаходяться у приватному користуванні.
Для будівництва будинків, парканів і різних споруд використовували кам’яні блоки, які каменярі висікали з вапнякових плит. Кожен блок ретельно шліфувався до досягнення ідеально рівних форм. Відходом у цьому виробництві був бут (неотесаний уламок вапняку), з якого ташликчани будували паркани навколо своїх городів. Такі паркани виглядають як масивні, почорнілі від часу охоронці приватних володінь. Деякі з них налічують по 100 – 200 років.
Сьогодні, розглядаючи ці паркани, можна помітити, що деякі з них зроблені з буту, який важить по 50-90 кг. Складається враження, що у такий спосіб люди хотіли відгородити свої володіння один раз і назавжди, а для цього спеціально виламували з кам’яних пластів великі уламки неправильної форми, щоб їх ніхто не зміг зрушити з місця.
В більш пізній період паркани почали класти більш професійно, якісно та акуратно. Тепер бут для паркану обирався більш ретельно, щоб камінь підходив до іншого каменю, а верхня частина укріплювалася невеликими плитами для міцності споруди і створення правильної форми.
Для будівництва фасадних парканів використовували лише витесані блоки правильної чотирикутної форми. Викладали камінь з тильної та внутрішньої сторін паркану, а проміжок з середини заповнювали дрібним бутом, який заливали рідкою глиною. Фасади будинків і фасадні паркани прикрашали ліпниною, арками, фігурами, колонами.
Для господарського вжитку каменотеси виробляли найрізноманітніші речі, які мали великий попит. Замовлень надходило безліч також від жителів сусідніх поселень болгарських і німецьких колоністів. Попит мали корита для годування та випоювання скота, димарі, які прикрашалися чудернацьким орнаментом і були схожі на справжні витвори мистецтва, гармановочні бутуки, собачі будки, вазони для квітів і багато іншого, чим і досі користуються каменчани. З каменю виробляли навіть лавки для відпочинку, які достатньо часто зустрічаються біля деяких дворів у Кам’янському.
Окремо слід зробити акцент на старій частині місцевого кладовища, яке має важливе історичне значення. Кам’яні хрести та пам’ятники – мовчазні свідки минулого вироблені з вражаючою майстерністю. Мабуть, ташликські каменярі проводячи рукою по мовчазній і незворушній брилі відчували її байдужість і незворушність, тому намагалися видобути з неї образи і слова, щоб камінь озивався не рік і не два, а століття. Красиві кам’яні надгробки з християнською символікою мали завжди великий попит і навіть у радянські часи вони не були заборонені, тому цей вид ручного каменярського ремесла проіснував в селі найдовше.
Важливим духовним місцем для жителів Кам’янського є церква святого Архангела Михаїла, яка була побудована в 1874 році місцевими жителями. Сьогодні вона має статус архітектурного пам’ятника України ХІХ ст.. Жителі села з особливою турботою ставляться до своєї святині, тому що завдячують предкам, які передали їм цей спадок. Вражає дивовижний паркан, який оточує церкву, викладений сухопарним шляхом (тобто без використання глини). Кожен блок, з якого він зроблений, важить не менше 50 кг. Знаходячись тут, відчувається святість цього місця.
Церква з’явилася завдяки місцевим розробкам каменю-черепашнику (тобто камінь не довелося закупати) і наполегливій праці ташликчан, які видобували і тесали камінь та будували її без використання технічних засобів, покладаючись лише на силу власних рук.
Багатство ташликських родовищ і майстерність місцевих каменярів давали змогу розвиватися Ташлику в культурному, соціально-економічному та навіть політичному плані. Кам’яна скеля, на якій розташоване село, притягувала до себе як золота жила, людей з різних частин Буджака, які врешті оселялися тут назавжди. Про це свідчить бурхливий ріст населення, яке на межі ХІХ – ХХ ст. складало більш як 6000 тисяч осіб, а також те, що Ташлик став волосним центром Аккерманської губернії за часів російської імперії.
Інтернет-видання Бессарабії
