Бессарабія — край, багатий на культурну палітру, в якій сплелися долі різних народів. У численних свідченнях про життя цієї багатонаціональної землі ми знаходимо унікальні описи побуту та традицій її мешканців. Одне з таких джерел — спогади Іммануїла Шьоха, опубліковані у виданні Bessarabischer Heimatkalender за 1969 рік у статті під назвою «Наші сусіди — болгари» (Our Neighbors, the Bulgarians) у перекладі на англійську Аллена Е. Конрада у лютому 2025 р. Зі спогадами Шьоха ознайомилася журналістка інтернет-видання “Махала”.
До 1940 року в селі Камчик, заселеному болгарською діаспорою, зберігалася особлива обрядова традиція, приурочена до святкування Трійці (Pfingstmontag). На другий день цього християнського свята, в понеділок тут щороку відбувався так званий «шлюбний ярмарок» (Heiratsmarkt), який мав виразну соціальну функцію: саме тоді здійснювалися офіційні заручини молодих пар, формувалися нові подружні союзи та укладалися домовленості між родинами. Свято поєднувало релігійні обряди, народні звичаї та родинні традиції, які формували основу суспільного життя громади.
Зранку навколо церкви виростала справжня ярмаркова площа. Крамарі ставили кіоски та намети, де продавали випечені фігурки у вигляді конячок і ляльок, барвисті цукерки-тростини, які тут називали «паличками-прапорцями», лакрицю, білу цукрову масу («лелечина земля»), а також домашню халву — густу, солодку масу приготовану з борошна, масла, шафрану, рожевої води та молока.
На ярмарку не бракувало й напоїв. Тут продавали лимонад, квас та фруктові соки усіх відтінків. Поруч були встановлені гойдалки, де каталися пари, які сміялися й фліртували — все це було частиною великого весільного ритуалу.
Дівчата цього дня вдягали по п’ять-шість спідниць, кожна з яких була трохи коротша за попередню. У їхніх довгих косах мерехтіли шовкові стрічки та троянди. Юнаки з’являлися у святковому вбранні: високі чоботи, білосніжні сорочки, темні фетрові капелюхи. Традиційне хутряне вбрання (штани, жилети, шапки) було цього дня заборонене.
Коли хлопець знаходив ту, до якої лежало серце, він підходив до неї з хусткою в руці. За звичаєм, обережно обмотував її зап’ястя — це був знак вибору. Дівчата, з рум’яними щоками й усмішкою, ніби намагалися вирватися — але всі розуміли, що це лише частина гри.
Батьки, що сиділи в тіні за столами з вином і калачем, уважно стежили за процесом. Якщо пара виявляла взаємну симпатію, її представляли старшим. Починалися обговорення посагу: скільки землі, худоби, меблів і речей отримають молодята. Усе фіксувалося до дрібниць — від постільної білизни до кухонного начиння.
Коли батьки давали згоду, піднімали келихи, а молодь ішла танцювати. Дівчат, яких вподобали, ще не раз «вибирали» з натовпу й урочисто приводили до батьків, але це була частина традиції, з відмовами й повторними спробами, як і належало. До вечора більшість пар уже були визначені, а старші призначали день весілля — зазвичай на осінь, після жнив.
У селі цінувалася чесність: небажані дошлюбні зв’язки чи куріння дівчини вважалися ганьбою. Тільки старі циганки могли собі дозволити цигарку — і то як виняток.
Скриня з приданим готувалася роками. Дівчина вкладала туди все, що виготовила власноруч: рушники, простирадла, сорочки, серветки. Коней нареченого перед весіллям не запрягали — лише чистили, прикрашали стрічками й квітами, а металеві частини упряжі полірували до блиску.
У день весілля в будинку нареченої або нареченого позичали столи й стільці у всіх родичів. Близько полудня молодята і рідня йшли до церкви. Цивільного одруження було недостатньо — обов’язково мав бути православний обряд: золоті вінці, балдахін, поцілунки хреста й Біблії та церковні співи.
Після вінчання молодята приймали гостей, які вручали подарунки — зазвичай монети. Старший родич виголошував тост, і всі сідали за стіл. Спочатку подавали суп, потім м’ясо, рис, овочі, пироги, вино й шнапс. Угорі, де сиділи молоді, кожен мав келих. Унизу — гуляли без церемоній, іноді пили прямо з пляшки.
Однією з головних подій було урочисте перевезення скрині з приданим. Перший віз — музиканти, другий — молодята, третій — скриня, останніми їхали боярин і дружки. Усе село виходило подивитися на це дійство, а свято продовжувалося.
На завершення — перегони на конях або возах. Юнаки змагалися, підбурені вином і азартом. Гості аплодували переможцям. Вечір завершувався ситною вечерею: свиняча рулька, ковбаси, овечий сир, фарширований перець, мариновані кавуни й солодощі. Гості поволі розходилися далеко за опівніч.
Медового місяця не було. Молода дружина відразу починала працювати в родині чоловіка, під наглядом свекрухи й тестя. Лише з роками, коли старші слабшали, молоді могли почати жити по-своєму. Але попри сувору дисципліну, такі шлюби будувалися на праці, взаємоповазі й спільній відповідальності — а тому часто приносили щастя.
Той факт, що болгари запрошували німецьких переселенців на такі свята, свідчить про те, що місцеві бессарабські етноси, які жили поруч, уміли добре ладнати між собою. І коли німців переселили в 1940-му, розлука супроводжувалася щирими сльозами — на знак справжньої дружби, яку не могли зламати навіть великі історичні події.
Інтернет-видання Бессарабії
