Коли юна дівчина з українського Подунав’я вперше вийшла на сцену конкурсу «Голос Придунав’я» в Ізмаїлі у 2015 році, ніхто ще не здогадувався, що це стане лише першим кроком до великої сцени. Кристина Жечкова — ім’я, яке сьогодні дедалі частіше звучить у музичних колах за межами України. У 2020 році вона підкорила глядачів популярного телешоу «Гласът на България», а нині талановита співачка родом з Бессарабії впевнено будує вокальну кар’єру в Болгарії. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з Кристиною, аби дізнатися, з чого починався її творчий шлях, що надихає її співати — і як українська душа звучить у піснях далеко від рідної землі.

Розкажіть трохи про себе: де і коли ви народилися? Які події з дитинства вам найбільше запам’яталися?

Я народилася 7 січня в маленькому бессарабському селі Катлабух – місці, де зростають під звуки хора́, запаху каварми і традиційного «ко прайш». Тут Болгарія – це щось на кшталт внутрішньої мантри, кожен носить її в собі, навіть, якщо в даний момент він знаходиться за багато миль звідси!

Моє народження стало цілою подією – я була першою дитиною в селі, народженою у 2000 році. Навіть потрапила в місцеві новини! Уявіть собі: ще до того, як я вимовила перше слово «мама», я вже мала «медійну появу». Батьки жартували, що з таким початком у мене точно не буде нудного життя… І поки що, здається, не помилилися.

Музика була зі мною змалку. Я засинала під радіо, обожнювала голос George Michael, а пісні Sade звучали для мене як колискові. Постійно щось наспівувала, а в дитячому садку стала «найменшою з найартистичніших». Якщо хтось відмовлявся від ролі в концерті – я одразу брала її собі. Після садочка вдома мене чекали власні «вистави»: я – в ролі ведучої, співачки та танцівниці, а глядачами були квіти в саду і моя родина.

Сцена мене вабила завжди – в будь-якій формі, в будь-якому вигляді.

Ваше рідне село Катлабуг дуже колоритне. Як воно вплинуло на ваше становлення як людини та співачки?

Мені пощастило вирости в Катлабузі саме в ті золоті роки, коли на сільській площі збиралися на концерти, в махаллі вирувало життя, а діти гралися надворі до темна. Це був час справжньої близькості й відчуття спільності. Та атмосфера навчила мене цінувати прості речі, які приносять щиру радість — і ділитися цією радістю з іншими.

Колорит мого села — це більше, ніж декорації з дитинства. Це пісні, звичаї, щирий бессарабський гумор, яскраві персонажі… Всі вони — частина мене. У Бессарабії сцена — скрізь: у дворі, на вулиці, по сусідству. Саме там я вперше відчула хвилювання виступу перед живими людьми. Люди тут живуть із піснею на вустах і сміхом у серці, люблять традиції і ніколи не соромляться своїх емоцій.

Цей дух, цю емоційність і невимушену щирість — я завжди ношу із собою. Вони завжди зі мною — у кожному моєму виступі, у кожному слові, у кожній ноті.

Коли ви вперше зрозуміли, що музика – це ваше покликання? 

Можна сказати, що музика у мене в крові. Мій дідусь був музикантом, і батько також — хоча зараз він вже не грає, та його вплив на моє музичне формування залишився назавжди. Саме вони заклали в мені перший імпульс, що пов’язав мене з музикою — не як з хобі, а як із чимось глибшим, майже сакральним.

Але по-справжньому я усвідомила, що музика — це моє покликання, тоді, коли почала виступати на конкурсах і концертах. Реакція людей стала для мене відкриттям. Їхні сльози, усмішки, вдячні погляди — усе це показало, що музика здатна торкатися сердець, лікувати душу, та впливати на них. Саме тоді я відчула: це мій шлях. І я хочу йти ним далі — з усім серцем, усією душею.

Чи відвідували ви музичну школу? Де і як ви здобували музичну освіту? Хто Вас у цьому підтримував?

У нашому селі є музична школа, і мій батько завжди мріяв, щоб я там навчалася. Ще до того, як я туди вступила, він займався зі мною сам — водив за руку на конкурси, підбадьорював, вірив у мене навіть тоді, коли я ще тільки вчилася вірити в себе.

Одного разу мені зателефонували й повідомили, що в музичній школі відкривається клас виконавського мистецтва, і запросили мене на навчання. Я була надзвичайно щаслива — це була справжня мрія, яка нарешті здійснилася!

Саме тоді я познайомилася зі своїм викладачем Наталією Олексіївною. Вона стала для мене не просто педагогом — а провідником у світ музики. Вона розгледіла мій потенціал, повірила в мене, допомогла мені розквітнути. Її підтримка і віра супроводжували мене на кожному кроці. Я безмежно вдячна їй за те, що вона не просто навчала, а надихала мене.

Як сталося, що ви вирішили будувати свою кар’єру саме в Болгарії? Чим вас привабила ця країна?

Рішення приїхати до Болгарії було для мене не просто вибором — це був знак. Уперше я потрапила сюди завдяки конкурсу «З Болгарією в серці». Я співала пісню «Облаче ле Бяло» — одну з найзаповітніших болгарських пісень. І саме в той момент, коли лунали її найщемкіші рядки, небо раптово потемніло і пішов дощ. Його не передбачав прогноз погоди, він був несподіваний — у залі всі здивовано озиралися, а я… Я сприйняла це як прийняття. Ніби сама земля сказала мені: «Ласкаво просимо додому».

Відтоді я знала: Болгарія — це не просто місце, яке мені подобається. Вона мене кличе. І сьогодні я відчуваю тут щось особливе — глибокий внутрішній спокій, єднання з природою, силу, яка йде не лише від людей, а й від історії, від самої землі. Чим більше я пізнаю Болгарію, тим сильніше відчуваю: я саме там, де маю бути. Серед свого. Поруч зі своїми предками.

Тому, коли настав час обирати, де здобувати вищу освіту, я не вагалася. Болгарія стала моїм природним вибором.

Ви співаєте декiлькома мовами. Які мови ви використовуєте у творчостi і чому?

Музика зробила мене гнучкою й допитливою. Вона навчила слухати, шукати, відчувати. Мені надзвичайно цікаво експериментувати з різними мовами та стилями — усе залежить від події, настрою, емоції, яку хочеться передати. У моєму репертуарі є пісні болгарською, англійською, румунською, сербською, іспанською, грецькою — і навіть арабською.

Часом після подорожі мене ніби тягне заспівати пісню мовою того краю, де я побувала. Востаннє це було арабською — я експериментувала, вивчала ритми, інтонації, дихання. А латинські ритми — це моя слабкість. Я відчуваю їх усіма фібрами, серце починає танцювати ще до того, як починаєш співати.

Та особливе місце в моєму серці займає моя українська спадщина. Наталя Олексіївна відкрила мені красу українських народних пісень, які ми співали разом, і ці моменти завжди зворушували мене до сліз. Тут, у Болгарії, ми з друзями створили український гурт. Ми граємо, співаємо, даємо благодійні концерти, і в кожному нашому виступі живе частинка України — з її щирістю, болем, силою та надією.

Наскільки важко бути молодою артисткою за кордоном? З якими викликами ви стикалися?

Бути молодою артисткою за кордоном — це справжній виклик. Адже потрібно не лише адаптуватися до нової культури та іншого способу життя, а й щоразу представляти себе заново — перед людьми, які тебе не знають. Це означає знову і знову завойовувати довіру й увагу, доводити, що ти справді заслуговуєш на своє місце. Потрібно бути дуже адаптивною, відкритою і водночас наполегливою.

Часом буває важко — приходять сумніви, відчуття, що ти не впораєшся, що занадто складно… Але саме в ці моменти найважливіше — не зупинятись, продовжувати йти вперед. І саме це робить тебе сильнішим.

Коли я переїхала до Болгарії, мені було лише сімнадцять. Я була підлітком — «маленькою» в очах багатьох, без досвіду, без гучного імені. А ще — іноземкою. Це додавало ще більше викликів: мова, ментальність, очікування.

Але щойно я виходила на сцену й починала співати — усе змінювалося. Музика говорила замість мене. Вона долала кордони, ламала стіни й об’єднувала нас. У ці моменти я відчувала: так, я на своєму місці.

Чи є у вашій музиці щось від рідної Бессарабії?

Я ніколи спеціально про це не задумувалася, але тепер розумію: у моїй музиці справді живе Бессарабія. Вона звучить не буквальними мелодіями, а емоціями, щирістю, тією особливою автентичністю, яка зростає з коріння. Це в тому, як я відчуваю пісню. Як переживаю її. Як ділюся нею з людьми.

Можливо, це і є головне — нести в собі рідну землю навіть тоді, коли ти далеко від неї. І повертати її через музику кожного разу, коли виходиш на сцену.

Що для вас означає пісня? Це спосіб висловити почуття,  розповісти історію чи, можливо, щось більше?

Пісня завжди була для мене як рятівне коло. У житті бували моменти, коли я не могла пояснити, що саме відчуваю — чи то через збентеження, чи просто не знаходила правильних слів. У такі миті я вмикала музику і починала підспівувати.

Коли я співаю, я не просто виливаю власні почуття — це мій спосіб зв’язку з іншими. Моя пісня — це міст між мною й людьми. І якщо в когось на очах з’являються сльози чи усмішка, якщо серце відгукується — значить, ми на одній хвилі. І це — найцінніше.

Якi вашi мрiï як артистки? Де ви бачите себе за кілька років?

Я мрію подорожувати світом, співати на фестивалях та різноманітних подіях, брати участь у цікавих творчих проєктах і випускати власні пісні, у яких звучатимуть мої думки, переживання і надії.

Вірю, що музичний театр також стане невід’ємною частиною мого шляху. Я й надалі працюватиму, вчитимусь, розвиватимуся в цьому напрямку — і дуже сподіваюся отримувати яскраві, живі ролі на різних сценах. Мене надихає саме ця багатогранність мистецтва — можливість бути різною, щирою і справжньою, залишаючись собою.