На території цвинтаря в селі Плавні Ренійської громади знаходиться братська могила з кам’яною пам’яткою, написи на якій не збереглися або їх не було. В ній лежать останки жителів села, які загинули від чуми в 1825 році. Історія тієї епідемії – це не лише про страшну хворобу, а й про те, в який непростий час довелося жити у цьому селі першим переселенцям. Про трагічні події 201-річної давності журналісту інтернет-видання «Махала» розповів колишній сільський голова Плавні Георгій Булгару, який багато років вивчає історію рідного села та зібрав унікальні матеріали про ту трагедію.
«Щоб зрозуміти масштаб трагедії, треба враховувати історичний контекст доби. Згідно зі статистичними даними, у 1811 році в Плавнях жили всього 24 сім’ї – 55 чоловіків та 44 жінки. Потім розпочалася колонізація», – розповідає Георгій Іванович.
У зв’язку з тим, що було багато вільних земель, сюди пустили переселенців — переважно болгар. За словами мого співрозмовника, колонізація йшла стрімко: лише за кілька років населення збільшилося більш ніж у чотири рази. До 1817 року в селі налічувалося вже 102 господарства.
«Уявіть, майже всі були новими жителями. Вони приїхали зі своїми сім’ями, з тим небагатьом, що мали. Життя починалося з чистого аркуша. Основне майно, коріння, родичі все залишилося в Болгарії. І ось мало того, що вони залишили рідні місця, то ще наприкінці 1824 року на новому місці почалася епідемія чуми», – продовжує Булгару.
Чума не була локальною проблемою лише цього села. Мій співрозмовник наводить факти з історії: у період 1824–1825 років епідемії були зареєстровані у трьох населених пунктах Бессарабії: у Тучкові (селище, яке пізніше увійшло до складу Ізмаїла), у самому Ізмаїлі та в селі Барта – так тоді називалися Плавні. У Тучкові з листопада 1824 по лютий 1825 року на чуму захворіли 83 мешканці, з яких 75 померли. В Одесі ж епідемії чуми траплялися регулярно: у 1792, 1797, 1803, 1812, 1829 та 1837 роках. Тільки 1812 року від чуми помер кожен дев’ятий житель міста.
«Заходи, які були прийняті у зв’язку з епідемією, вирізнялися суворістю. Людям не дозволяли зустрічатися, спілкуватися між собою, виходити із будинків. Будинки, де виникла епідемія, були оточені. Відразу почалися слідчі дії: з’ясовували, з ким контактували за останні дні. Виявилося, що ще 12 будинків брали участь у цих зустрічах. І їх також оточили», – розповідає екс-голова села.
Не лише Плавні, а й сусідні села були охоплені тотальним контролем. Щодня проводилися огляди мешканців, будинки обкурювалися та провітрювалися. Все село та шість сусідніх колоній були оточені військовим кордоном.
«У січні 1825 року хворі перебували у трьох будинках. Всього захворіло 30 людей, з яких 22 померли та 8 одужали. Останній смертельний випадок був 20 лютого. Я раніше вважав, що чума призводить до стовідсоткової смертності, але виявляється, деякі таки одужували», – наводить сумну статистику Георгій Булгару.
Масштаб вжитих заходів вражає навіть сьогодні. За словами Георгія, щойно з’являлися перші симптоми, хворих відвозили до спеціального чумного лазарету, оточеного ровом і охоронюваного солдатами. Померлих ховали і покривали товстим шаром негашеного вапна – саме так влаштована та сама масова могила на цвинтарі в Плавні.
«У колонії Барта всі будинки з померлими жителями були спалені з усім інвентарем. У господарствах, де було виявлено випадки чуми, знищили всіх тварин та птахів. Також з історичних матеріалів того часу ми дізнаємося, що були знищені всі кішки та собаки, можливо, у всьому селі, оскільки ці тварини, на відміну від інших, можуть переходити до сусідів», – каже Георгій Іванович.
«Я думаю, що за таких заходів безпеки померлих навряд чи ховали за православними обрядами. Швидше за все, ховали солдати у спеціальному одязі, без родичів, без священнослужителів», – додав він.
Можливості тогочасної медицини були вкрай обмеженими. Про профілактику в сучасному розумінні мови взагалі не йшлося. І все ж лікарі щось могли протиставити чумі, крім жорсткого карантину?
«Мені про це невідомо, тому що жодних відомостей знайти не вдалося, але 8 осіб із хворих вижили. Що це – щасливий випадок чи міцний імунітет?», – зазначає Георгій Іванович.
На жаль, на лютому 1825 біда не закінчилася. Карантинні заходи продовжували діяти ще кілька років.
«Ми знаходимо дані, що у 1828–1829 роках у селі Плавні ще знаходилися солдати, які стежили за дотриманням заходів безпеки. Солдати охороняли карантинний кордон по всій довжині річки Ялпуг – від Болграда і далі на території нинішньої Молдови. Багато хто з них був розквартирований у нас у селі», – розповідає Булгару.
За його словами, у серпні 1829 року у Плавні перебували солдати 3-го батальйону українського піхотного полку, які були розміщені по будинках мешканців. Вони забезпечували вартову лінію між колонією Комрат та озером Ялпуг. 16 серпня у трьох солдатів були виявлені симптоми чуми, їх госпіталізували до лазарету батальйону. Схожі симптоми виявили і у мешканців тих господарств, де розташовувалися солдати.
«Є один цікавий документ – листування місцевої влади з кишинівською владою від 21 серпня 1829 року. Ізмаїльський земський начальник Голенищев-Кутузов пише, що 15 серпня він приїхав з Ізмаїла до Плавні, де зустрівся з комісіонером – так тоді називали людей, які відповідали за постачання армії – на прізвище Бем, який через два-три дні захворів, мабуть, на чуму. Однак, що цікаво, його відправили до Кишинева! Уявляєте, що в селі карантин, а цій людині дозволяють виїжджати за його межі. Потім, в інших джерелах, я знайшов, що цей комісіонер був видною людиною з добрими зв’язками», – продовжує Георгій Іванович.
Про кількість померлих від чуми в Плавні під час епідемії 1829 даних поки не вдалося знайти – можливо, смертельних випадків взагалі не було.
І все ж, що спричинило епідемію? Це був локальний спалах чи чума на той час виникала у різних місцях?
«Думаю, причиною стало спілкування із жителями міст, де чума вже була. Наш регіон 200 років тому мав величезну економічну та політичну значущість. Його називали «Дунайським замком». Хто контролював цей регіон, той контролював Дунай. Через наші місця у ті часи переходили Дунай десь між Новосільським та Орлівкою», – пояснює Булгару.
Сьогодні та братня могила на цвинтарі у Плавні – єдине матеріальне свідчення трагедії 200-річної давності.
«Я ще зі школи пам’ятаю, як учитель географії Ігор Сергійович Фініті повів нас туди і розповідав те, що йому було відомо. Тоді не було відомо стільки, скільки зараз. Наприклад, нещодавно уродженець нашого села та мій друг Олександр Гецой, який зараз живе в США і теж захоплюється історією рідного краю, знайшов в Інтернеті оцифровану папку з рукописними документами того часу, присвячену цій епідемії. Ми ще не все прочитали з неї, тому що треба розуміти почерк. Багато чого належить вивчити», – зазначає Георгій Іванович.
Ця скорботна дата нагадує: історія Плавні, як і багатьох інших поселень нашого краю, почалася не з легкого життя на новому місці, а із суворих випробувань, які довелося пережити першим переселенцям. Ті 22 людини, що лежать у братській могилі в цьому селі, частина цієї історії, яку важливо пам’ятати.
Фото надані Георгієм Булгару.
Інтернет-видання Бессарабії
