Івана Кобзаренка у колишньому Ренійському районі знають як людину з активною життєвою та суспільною позицією. Він обирався депутатом Котловинської сільської ради і був членом сільвиконкому, ставав депутатом районної ради, а тепер депутат міської ради. А ще він досвідчений аграрій, який з нуля створив два фермерські господарства, в які вклав душу та серце.
Вищу освіту здобув на факультеті механізації Кишинівського сільгоспінституту, служив в Афганістані. Після вишу потрапив за розподілом на ремонтне підприємство в Тараклії, де дослужився до заступника директора ремонтного підприємства з механізації тваринницьких ферм, але долі було завгодно, щоб він повернувся на малу батьківщину, в Котловину. Пропрацював два роки в школі воєнруком. Робота була йому до душі, на ній йому став у нагоді досвід роботи з молоддю в Тараклії, проте через два роки довелося піти.
«Потреба змусила. Платили воєнруку мало, грошей не вистачало. Я вирішив стати фермером. Це був 1994 рік. У мене як раз народилася донька і того ж року нам дали землю в користування. На сім’ю виділили 20 гектарів із земель запасу сільської ради на створення фермерського господарства», – каже він.
Оцінюючи перетворення у сільському господарстві, аграрій зазначив:
«Відбулися такі реформи, які стимулюють конкуренцію між фермерськими господарствами, і ця конкуренція не дає фермерам кривдити своїх пайовиків. Тому що, припустимо, якщо я менше зерна видаватиму на земельний пай, який у мене в обробці, власник подзвонить і скаже: а чому ти так видаєш, а той інший фермер видає більше… І ти хочеш не хочеш, важко тобі чи не важко, але затягуєш пояси і робиш так, як усі. І наше село у цьому плані не страждає, люди отримують гідну оплату на свої паї. Але при цьому багато фермерів, у тому числі я, наприклад, цього року прибутку не маємо. Але людей ми не образили».
І далі:
«У мене друзів серед фермерів немає, але я кожному з них готовий поставити пам’ятник за життя, бо вони є патріотами свого села, своєї держави. Вони годують людей. Особливо враховуючи, що пенсії у людей, як то кажуть, нижчі за плінтус. Як можна виживати за ці гроші? Ось люди і живуть за рахунок того, що хлопці видають натуроплату за паї та пенсіонери можуть утримувати домашню живність і, дякувати Богу, не голодують».
Розмірковуючи ж про аграрний бізнес щодо вирощування просапних зернових культур, Кобзаренко сказав прямо: «Перспективи тут для свого заробітку я не бачу. Тому що бізнес це прибуток. Я бачу лише відповідальність, що в таку важку хвилину не можна залишати поля неораними і треба годувати людей».
А от виноградники, як він висловився, його не кривдять. Він розбив їх на своїх полях, які виділили йому за принципом: на тобі, Боже, що нам не годиться.
«Тоді землі запасу виділяли саме в такий спосіб. Радгосп брав собі найкращі землі, а нам давали на схилах. Причому місцями такі круті, що коли заїжджає трактор, то ти його не бачиш. Я досяг там хороших врожаїв. Вони на краплинному зрошенні. Цього року ми корчуємо 9 га нерентабельних сортів та саджаємо інші сорти, популярніші на ринку», – розповідає Кобзаренко.
Слід зазначити, що до виноградарства Іван прийшов не відразу. Що він тільки не випробував: сіяв і кукурудзу, навіть мак намагався вирощувати, але не було рентабельності, і все! Він бачив, що ґрунт змивається, волога висихає швидко, земля суглинна, тобто чорнозему взагалі не було там. 8 років він так митарився, маючи лише збитки. І одного чудового дня його запросив до себе земляк, голова ВАТ «Придунайський» Іван Димчев, який порадив займатися виноградарством і дав саджанці.
«Програма підтримки розплідників тоді працювала, і ми отримували від держави гроші, стимулювання було, до 80% компенсації ми отримували за те, що саджаємо виноградники: на стовпи, на дріт. Це було у 2000–2001 роках. Дякую Івану Михайловичу за це, я хочу, щоб він знав, що я йому дуже вдячний. Він, а також брати Чумаченки – Афанасій Васильович, колишній головний агроном радгоспу «Перемога», та Володимир Васильович, у минулому начальник райсільгоспуправління, голова райради та голова РДА – це мої хрещені батьки у сільському господарстві. Не можу не сказати і про колишнього голову КСП «Нове життя» Петра Дмитровича Ковальжи. Він багато мені допомагав. Це чесна людина, і я хочу, щоб вона теж знала про це. Ось що означає мати добрих земляків. Завжди порадять, допоможуть, підтримають», – каже фермер.
Втім, слід віддати належне і самому Кобзаренку, який має підприємницьку жилку і швидко зорієнтувався, який напрямок вибрати у виноградарстві, щоб отримувати віддачу.
«У мене за проєктом були виноградники «Аліготе» та інші технічні сорти. І ось я уявив, що зі своєю продукцією прийду куди? Правильно: на винзавод. І за якою ціною він його прийме? За якою захоче. Бо він монополіст. І ось одного чудового дня я поїхав до Одеси, в проєктну організацію, поміняв сорти винограду з винно-технічних на столові. І справа пішла…», – наголошує він.
Щодо готової продукції, то вона знаходить свого споживача на внутрішньому ринку. Прекрасний столовий виноград, вирощений на плантаціях фермерського господарства Кобзаренка, реалізується на широко відомому оптовому інтернет-ринку «Шувар» (м. Львів). Продається він і в Києві на оптовому ринку «Троєщина», на ринку «Столичний».
На завершення ми знову повернулися до зернового виробництва, яке в нашій зоні ризикованого землеробства, та ще й в умовах мінливого клімату, коли посушливих років стає все більше, залишається збитковим та нерентабельним. Які його перспективи? Що може його врятувати?
«Лише зрошення. У радгоспі «Перемога» на поливі було 1500 гектарів, і це давало результат. Потрібно відновити насосні станції у Владичені. Відновити лінії, які частково загнили, частково розкрадені. Купити дощувальні установки. І коли 1500 га в одній тільки Котловині дадуть урожай, тоді можна буде не 2 тонни з гектара забирати тієї ж кукурудзи, якою ми радіємо, а 12–13 тонн. За прикладами далеко не треба ходити. Візьмемо село Долинське, де у місцевому сільгосппідприємстві досягли саме такого результату. Тому що підприємець вклав гроші у зрошення. Треба, щоб і держава допомагала, і інвестори, щоб підключалися. Сподіваюся, що рано чи пізно ми прийдемо до цього», – сказав Іван Кобзаренко.
Інтернет-видання Бессарабії
