За кожною парою очей кудлатої чи гладкошерстої чотирилапої істоти криється жива душа, яка може любити, радіти, страждати та відчувати біль. Розпізнати її та прийняти як рівну – рідкісна здатність, притаманна винятковим людям. Почути, як благає про допомогу безмовне напівмертве тільце, боротися за крихітне життя, дати притулок замерзлому і виснаженому хвостику, позбавити від хвороби змучену болями істоту – це те, заради чого народжуються ці дивовижні люди, в цьому їхнє високе призначення.

Такий і наш співрозмовник – зооволонтер Роман Таранухін. Жителі Ізмаїла знають Рому як «швидку допомогу» для постраждалих тварин, як людину, яка ніколи не пройде повз маленького страждальця.

– Романе, розкажіть трохи про себе.

– Мені 32 роки, я народився і виріс у місті Ізмаїлі. Мої батьки – чудові люди. Тато – моряк, мама – домогосподарка. Вони виховували мене в любові, часто балували.

Тварин любив з малого віку. У нас було дуже дружне подвір’я. Я живу на вулиці Івана Франка, у «пентагоні». Сусіди підгодовували тварин, робили їм будиночки. Так було завжди. Я теж їх підгодовував, доглядав їх. Батьки ніколи мені не говорили: «Не чіпай собаку, вона вкусить». Я всіх гладив, любив. Мені тільки казали: “Ромо, додому не неси”.

У нашій квартирі мешкали коти. Коли я підріс, з’явився і собака – стаффорд, його подарували мені батьки.

– Ромо, хто ви за фахом і де працюєте?

– Після школи я закінчив ізмаїльське медучилище, вивчився на спеціальність «зубний технік», але в цій сфері ніколи не працював. Як і багато хлопців, із підліткового віку захопився спортом, це захоплення згодом стало моєю роботою. Я тренер з бодібілдингу. Веду заняття у ДЮСШ №2.

– З чого розпочалася ваша волонтерська діяльність? Хто був вашою першою врятованою душею?

– Першою твариною, яку я врятував, був собачка, він захворів на ентерит – «чумку». Я возив його до клініки. Це було років із десять тому. Але це не було волонтерство, це просто я любив їх.

Волонтерство у мене почалося років 6-7 тому. Я тоді за власний кошт лікував тварин, але все було в межах розумного – одна тварина раз на два-три місяці. Збори тоді не робив.

А ось років п’ять тому у мене з’явилося кошеня, у нього була зламана лапа, була потрібна операція, яка коштувала три з половиною чи чотири тисячі гривень. Знайома дівчина мені запропонувала: «Ромо, усі волонтери роблять збори. Спробуй і ти». А мені так соромно було насправді. Кажу: «Та ні, у мене є можливість, зроблю все сам». А вона відповіла: “Ромо, тварини можуть бути в тебе постійно, самому буде дуже важко”.

Я оголосив збір, за пару днів отримав потрібну суму. І мені так стало приємно, що люди підтримали, допомогли.

У нас у місті є багато дівчат, які займаються волонтерством, вони мені допомагали, підказували, коли я був новачком. Я їм теж допомагав, якщо потрібна була чоловіча допомога, або когось відвезти-привезти. Ми і зараз контактуємо, завжди на зв’язку.

– Романе, де ви тримаєте тварин, яких взяли на перетримку?

– Я противник того, щоб тримати їх у квартирі. У мене є гараж – це мій міні-притулок, місце для перетримки. У гаражі стоять клітини, у яких містяться тварини, що проходять лікування.

– Скажіть, куди ви пристроюєте важких тварин – спінальників?

– Мені дуже сильно допомагає волонтер з Одеси, її звуть Олена. Вона має багато і своїх підопічних. Травмовану тварину я везу одразу до ізмаїльської клініки, там дізнаюся, що з нею. Якщо щось складне, телефоную Олені, надсилаю їй знімки – вона співпрацює з клінікою «Айболіт».

Проблема в тому, що в Ізмаїлі не роблять складних операцій, тому важких тварин доводиться відправляти до Одеси. 

До відправлення я ставлю тварині ін’єкції, крапельниці. Коли одеська клініка готова її прийняти, відправляю маршруткою. Якихось тварин я потім забираю і прилаштовую, а ось важких – спінальників – Олена залишає у своєму притулку. Вона мені сказала: «Ромо, якщо я можу допомогти, я допоможу. Шанс треба давати завжди». Раніше важких було небагато, але з кінця січня я відправив уже близько двадцяти.

Спінальників, особливо собак, мені нема де тримати. Їм потрібні особливі умови. Собака не може сам ходити в туалет, його треба постійно зціджувати. Крім того, має бути спеціальне покриття, щоб він не обдирав собі лапи.

– Хтось із тварин живе з вами у квартирі?

– Так, це мій пес, якого я купив, і колишні бездомні дві кішки та котик-спинальник, на задні лапи він не наступає, але в туалет ходить сам. Кота-інваліда мені було шкода, я захотів подарувати йому гарне життя.

– Ромо, чи легко знаходити нових господарів для ваших підопічних?

– Та коли як. Деколи буває, страшного та косого беруть найшвидше. Людям шкода їх. Сліпих, без очей я теж прилаштовував, також забирають тварин без лап, без вуха, без носа.

Але, звісно, з прилаштування важко. Ті, кого не зміг віддати, живуть біля мого гаража, я їх годую.

– Чи часто тварини, яких ви рятуєте, виявляють агресію?

– Був у мене нещодавно котик. Привіз його до «Веталексу», він вистрибнув з переноски, гасав кабінетом, ледве по стінах не бігав. Скинув та розбив монітор.

Собаки теж різні трапляються. Буває, і кусаються. У мене живе собачка, у якого немає частини лап – начебто рубанули. Він на мене три дні кидався, кусав, навіть шрам лишився. А на четвертий день він вже мене обожнював.

– Як відбуваються збори? Чи всі закриваються?

– Та ні, звичайно. Але мені дуже допомагають волонтери з Одеси.

– Яким є ваше щоденне коло обов’язків у догляді за підопічними? Чи є людина, яка вам у цьому допомагає?

– О пів на восьму ранку я приїжджаю в гараж, де повинен усіх погодувати, поставити уколи та крапельниці. Це може зайняти хвилин сорок, а може й дві години. І тільки потім я їду додому снідати та займатися своїми справами.

Здебільшого я все роблю сам. Моя дівчина допомагає мені прибирати в гаражі, тримає тварину, коли я роблю ін’єкцію.

Коли є потреба, мені допомагають і дівчата-волонтери. Вони можуть зі мною поїхати за твариною, або коли я їду, приходять до мене в гараж, прибирають. Але це не часто буває.

– Скільки часу тварина перебуває у вас на перетримці?

– Все залежить від його стану. Може тиждень, якщо нічого серйозного, а може й два-три місяці. А є такі, хто живе вже понад рік.

– Що для вас найважче у вашій волонтерській діяльності?

– Нещодавно лікував цуценя, у нього був ентерит і глистова інвазія. Ентерит побороли, але на одинадцятий день собака помер. Я тяжко переживав його смерть.

Коли тварину тільки взяв, а вона через день померла, я переношу це легше. Але коли два тижні з нею возився, по три рази на день ставив крапельниці та уколи, прибирав за нею, звик до неї, прикипів душею, а вона вмирає… Тяжко. І емоційно дуже важко, і багато сліз. Чоловіки плачуть. Ось це найважче. Я їх багато втрачав, у мене вже такий цвинтар…

– Що вас мотивує у цій непростій діяльності?

– Ось ти врятував тварину. Вона була напівмертвою, переламаною або від ентериту вмирала. А тут вона радіє, та ще й у сім’ю її взяли. Це ж прекрасно!

– У вас було колись бажання все кинути?

– А, це щотижня! Це нормально (сміється). Будь-якого волонтера запитайте. Він хоче щотижня все кинути, всіх послати та полетіти в космос. Але я говорю собі: «Ось ти хочеш це кинути і що? Завтра зіб’ють собаку, і ти знову поїдеш!» Видихну, піду поїм, та мені стає легше.

– Ромо, ви не рахували, скільки тварин вам вдалося врятувати?

– Не знаю, але двісті точно. За останній рік їх було близько ста.

– Як ви вважаєте, що, потрібно зробити, щоб страждаючих тварин поменшало?

– Закони відповідні та штрафи – ось, що потрібно насамперед! Викинув тварину – заплати сто тисяч гривень штрафу. Потрібно, щоб камери були всюди. У Європі так: якщо викинеш собаку чи кота, можеш не лише штраф заплатити, а й строк отримати.

Я вважаю, що якщо ти не в змозі утримувати тварину, не заводь її. Взяти, наприклад, будь-яке село. Пройдіться і загляньте за хвіртку. У будь-якому з двох будинків собака сидітиме на короткому ланцюгу, у неї буде порожня миска та хліб. За таке, я вважаю, треба судити. Для мене ця тема дуже тяжка, я дуже негативний у ній.

Власників тварин необхідно зобов’язати, щоб вони стерилізували своїх тварин. На кожну має видаватись документ. Подивіться, як у Німеччині, наприклад. Там не можна просто так взяти з вулиці тварину. Тому й забирають їх із України.

– Це так, але ж стерилізація не всім по кишені.

– Місто виділило на це гроші, але люди навіть не хочуть привозити своїх собак. Вони чекають, щоби до них приїхали, забрали, прооперували, а потім назад привезли. Такий менталітет.

– Що б ви хотіли сказати мешканцям нашого міста?

– Та просто любіть їх. Як то кажуть, вони для нас сторінка у житті, а ми для них – усе життя. І кожна істота, кошеня то чи щеня, вона хоче жити, хоче, щоб її любили. Вона все розуміє, все відчуває.

Хочеться, щоб люди були добрішими, щоб несли відповідальність за те, що вони зробили. Збив ти тварину на машині, вийди, подивися, що з нею.

Практично щодня бачу, як їх викидають, як знущаються з них. Ну не любиш тварин – то хоча б не роби їм боляче!

А ще я не розумію, коли люди проходять повз. І не зрозумію ніколи. Я ніколи не проходив повз, навіть коли був дуже маленьким. Кілька днів тому на вулиці Семінарській лежало кошеня, якого збила машина. Його мордочка була кривавим місивом. Він пролежав три години, і ніхто не зупинився! Його забрала бабуся, вона не знала, що з ним робити. Її донька зателефонувала до волонтерів. Кошеня зараз на лікуванні в Одесі. От як можна було пройти?

Усі тварин ставлять нижче, а для мене вони вище, у цьому вся причина. Допомагати слабким – для мене це набагато краще та приємніше. Я вибрав допомагати тваринам. Це моя позиція, і я її дотримуватимуся.

– Ромо, дякую за бесіду. Бажаю вам сил і терпіння на вашому нелегкому шляху.