Друга акція на підтримку в’язнів російських катівень, що днями пройшла в Ізмаїлі, зібрала велику кількість учасників. Рідні та друзі військовополонених знову отримали можливість поділитися переживаннями та болем, знайти підтримку, усвідомити, що вони не самотні у своєму горі. Зібрались люди з Ізмаїльського, Болградського та Білгород-Дністровського районів. До акції приєдналися учні та студенти ізмаїльських коледжів та вишів. Побувала на заході і журналістка інтернет-видання «Махала».

Рідних та друзів військовополонених можна було визначити за портретами, які вони тримали в руках, а ще по очах, пронизаних болем та розпачем. З мамами та бабусями прийшли і діти, які дуже сумують за своїми татами. Журналістка “Махали” поспілкувалася з деякими учасниками.

* * *

Максим тримає в руках фото свого одногрупника з військової академії – капітана Михайла Малиновського, який у Маріупольському прикордонному загоні обіймав посаду начальника продовольчої служби. У полон він був узятий разом з усіма захисниками Маріуполя.

«Навесні був один обмін, серед тих, хто повернувся додому, були військовослужбовці, які були з Михайлом у полоні. Від них ми знаємо, в якому закладі він знаходиться, і знаємо, що він живий. З того моменту більше жодних звісток не було», – каже Максим.

* * *

Оксана приїхала на акцію із села Введенка Саратської селищної громади Білгород-Дністровського району. Її чоловік, який служив у 115-й штурмовій бригаді, зник безвісти у жовтні минулого року. Що з ним сталося, вона не знає й досі. Жінка лише припускає, що його могли взяти в полон у селі Синьківка Харківської області.

«За 50 метрів від їхньої позиції стояв ворог. У жовтні 2023 року був прорив, мій чоловік із побратимом перебував там. Більше нічого не відомо», – каже Оксана. – Перевіряємо щодня всі соцмережі. Маємо надію, що знайдемо».

– Із побратимами Вашого чоловіка тримаєте зв’язок? Що вони кажуть?

– Так, зв’язок є. Але ті позиції вже зайняті ворогом, туди ніхто не дійшов.

– Що кажуть у Координаційному штабі?

– Чекайте, ми Вам скажемо. Я і до Києва їздила, там мені сказали те саме.

Оксана м’яко посміхається, а в її очах бездонний смуток…

* * *

У Тетяни Леонідівни у полоні перебуває син. Вона приїхала з Болграда разом із чоловіком та онукою. Дівчинка тримає в руках портрет тата – Станіслава Швеця. 

«Мій син служив в Ізмаїлі у Нацгвардії, ВЧ-3058. 13 грудня 2021 року хлопців відправили на ротацію до Маріуполя. Так сталося, що повномасштабна війна застала їх там, там їх і взяли в полон. 18 наших хлопців у полоні вже третій рік. Ніяк їх не обміняють. Ми дуже чекаємо на них усіх. Просимо уряд, щоб допомогли повернути дітей додому», – каже Тетяна Леонідівна.

– Щось відомо про сина? Чи було якесь відео з полону?

– Так, було 23 січня 2023 року. Хлопці, які були обмінені, дзвонили нам і казали, що із сином усе добре. Знаємо, що він живий та де знаходиться.

Жінка розповідає, ледве встигаючи витирати сльози, що ллються. Трішки попереду стоїть онука. Погляд дівчинки не по-дитячому серйозний, у ньому відчуваються рішучість та віра у повернення батька.

* * *

Серед безлічі тяжких історій на акції була і та, що має благополучне завершення. Ізмаїльчанка Людмила Бортніченко дочекалася повернення свого сина Анатолія – його обміняли під час передостаннього обміну. Хлопець служив у 88 окремому батальйоні морської піхоти, у полон потрапив під час бою на Донеччині у червні минулого року. Трохи більше як рік він знаходився у російському пеклі, що не могло не позначитися на стані здоров’я та нервовій системі. На даний момент він проходить лікування та реабілітацію.

«У нього було поранення, після полону є проблеми зі шлунком та ще цілий букет. Повернувся дуже нервовим, там було несолодко. Знущалися з них, били, багато чого з ними відбувалося, але не все можна говорити. Хлопці там їдять дуже швидко, через що слизові оболонки у них обпалені. Жах там. Син дуже багато втратив у вазі, до полону він був міцним, займався спортом. Ну нічого, набере вагу, відгодуємо. Головне, що вже вдома», – ділиться Людмила.

Жінка згадує, яким шоком став для неї полон Толіка, через хворе серце довелося «сидіти на таблетках». Але, щоб допомогти синові, робила все, що було в її силах.

«Я постійно телефонувала у всі інстанції, тричі їздила до його частини до Болграда. Постійно ходила до церкви. “Сороковку” замовила, сорок днів не минуло, як його обміняли. Треба молитися і замовляти «сороковку», вона дуже допомагає. У церкві моляться за них, – радить мати. – Напередодні обміну мені зателефонували, повідомили, що син потрапив до списку на обмін. Пізніше побачила його у відео. Чекала на нього в Ізмаїлі, але він сюди не приїхав. Їх одразу повезли на реабілітацію, тоді ми з молодшим сином поїхали до нього в госпіталь».

Незважаючи на те, що сина чекає тривале лікування, відновлення психічного стану, Людмила щаслива. І вона як ніхто інший розуміє біль тих, хто зараз чекає на своїх рідних.

«Сьогодні я вийшла на акцію всіх підтримати, бо була в такій самій ситуації. Кожна мама чекає на свого сина, як і я чекала. Вірте та дочекаєтеся», – каже жінка.

Нехай слова Людмили Бортніченко стануть втіхою та надією для всіх, чиї близькі перебувають у ворожому полоні, та нехай якнайшвидше завершаться ці трагічні сторінки доль українських захисників. А наш святий обов’язок всіляко підтримувати їх рідних, зокрема, виходити на подібні акції.

Організатор ізмаїльської акції Кирило Дімов поділився планами на майбутнє:

«Такі акції щонеділі відбуваються по всій Україні. Коли у квітні ми вперше провели захід, для мене стало відкриттям, що у нас є така кількість людей, які так чи інакше причетні до полону. Сьогодні ми проводимо другу акцію. Будемо це робити системно, я думаю, орієнтовно раз на два місяці. Відчувається, що наш рух набирає обертів, і це круто. Окрім того, що ми нагадуємо суспільству про військовополонених, ми ще й створюємо у місті проукраїнський настрій. На сьогоднішній акції беруть участь студенти Дунайського інституту водного транспорту, Міжрегіональної академії управління персоналом, Ізмаїльського державного гуманітарного університету, медичного та аграрного коледжів. А з початком навчального року налагоджуватимемо контакт зі школами, щоб до таких акцій підключати і школярів, виховуватимемо в них проукраїнські настрої. Це дуже круто та важливо».

В акції на підтримку військовополонених взяли участь і співробітники Ізмаїльської районної організації Українського червоного хреста.

Фахівець із розвитку Ірина Баранник розповіла про допомогу, яку можуть отримати в їхній організації родичі військовополонених та зниклих безвісти: «У нас є напрямок «Служба розшуку». Цим займаються в Одесі окремі спеціалісти. Люди можуть звертатися безпосередньо до них або до нас, а ми проконсультуємо та перенаправимо. Крім того, родичі військовополонених можуть розраховувати на невеликі фінансові виплати, психосоціальну підтримку, вони можуть безкоштовно відвідувати театр, кінотеатр та інші заходи».

Усі, хто бажає звернутися за допомогою до Українського Червоного Хреста, можуть телефонувати за номерами: 0996608011, 0993784399, 0487243428.