Христо Ботев – видатний болгарський поет, революціонер і громадський діяч, який усе своє життя присвятив боротьбі за свободу. Одна з важливих сторінок його біографії пов’язана з українськими землями, зокрема з Бессарабією. У 1866-1867 роках Ботев вчителював у болгарському селі Задунаївка, нині Болградського району. Тут він не лише навчав дітей, а й активно поширював революційні ідеї, через що згодом був змушений покинути село. Яким було життя Ботева в Задунаївці – дізнавалася журналістка інтернет-видання «Махала».
У жовтні 1866 року Христо Ботев залишив Одесу і вирушив працювати на посаді вчителя в болгарське село Задунаївка, що знаходиться в Бессарабії. Це була його давня мрія – працювати в болгарському селі, що захопила його ще після закінчення Одеської гімназії. Ботев мав необхідний освітній рівень для викладання за тодішніми російськими законами. Він був упевнений у своїх знаннях і педагогічних здібностях, оскільки постійно працював над самовдосконаленням. У листі до болгарського просвітника Найдена Герова від 8 жовтня 1868 року він писав:
«Запевняю вас, бай Найдене, що мої знання не осоромлять мене у викладанні гімназійних предметів, адже з того часу, як я залишив 5-й клас гімназії, минуло три роки, і я наполегливо працював та готувався до вчительського шляху».
Задунаївка заснована в 1822 році і знаходиться за 50 км на північний схід від Болграда та за 240 км на південний захід від Одеси. Її мешканці переселилися переважно зі Сливенського краю. Перед приїздом до Задунаївки Ботев побував у селі Комрат – адміністративному центрі бессарабських болгарських шкіл. Там же познайомився з іншим вчителем Василем Лучковим, який отримав посаду в селі Кара-Марин (нині село Голиця Болградського району). Згодом Христо Ботев часто навідувався в Кара-Марин до свого друга.
В Задунаївці він оселився в домі Томана Петровича Вакаренка. За шість років до його приїзду, в 1860-1861 роках, жителі Задунаївки звели нову школу, де й почав працювати Ботев. Нову будівлю було розраховано на 50 учнів. Першими вчителями в ній за свідченнями дослідника Костянтина Поглубко були місцеві священники. Викладання велося російською мовою. Але сюди надходили болгарські видання, серед яких були абетки, «Євангеліє» болгарською мовою, журнали «Болгарська бджола» та «Радник», що видавали болгарські емігранти. На жаль, до сьогодення не збереглися документальні матеріали про Задунаївську школу за період, коли там викладав Христо Ботев.
Викладання тривало п’ять днів на тиждень, а щосуботи Ботев водив учнів до лісу, де вони грали, бігали та лазили по деревах. Щонеділі він навчав військовим вправам місцеву молодь.
Окрім навчання, Ботев організував молодіжний гурток, де читав революційну літературу. Він також завів близькі дружні стосунки з багатьма задунаївцями. Серед його найближчих друзів були Іван Вакаренков, Микола Сариоглов, Іван Златов, Георгій Андонов і вчитель А. Сибов. Василь Лучков згадував, що Ботев був дуже близьким до простих людей, навчав дорослих грамоті та цікавився народними традиціями.
Сучасники одностайно відзначали його силу, життєрадісність, красу та мужність. Василь Лучков писав:
«Щодо фізичної сили – ніхто в усьому селі Задунаївка та навколишніх селах не міг зрівнятися з ним. Юнаки-борці (пехливани) намагалися боротися з ним, але він їх перемагав. Він любив гімнастичні вправи, зокрема таку: упираючись руками в землю, спирав лікті на груди, витягував тіло горизонтально, як рівну палицю, і міг рухатися в такому положенні достатньо довго.»
Ботев проводив багато часу з місцевими юнаками, ходив із ними на вечорниці, до криниці у «Станчовото Дире», іноді бився з парубками, які ставали його суперниками. Задунаївський вчитель Георгій Бянов писав, що він закохався в одну з найкрасивіших дівчат Задунаївки – Олену Колеву Дучеву, через що мав конфлікт із місцевим парубком Савою Терзі.
Лучков також згадував, що Ботев вів суворе життя:
«Спав без постелі – просто на дерев’яних дошках. Його кавказька бурка слугувала і постіллю, і ковдрою. Він не вмів заощаджувати, тому носив одяг у доволі занедбаному стані: подарований йому козацький офіцерський мундир, подерті та залатані штани й чоботи.»
Цей спосіб життя пояснюється глибоким внутрішнім прагненням Ботева жити так, як прості люди. Попри бідний одяг, його фізична та духовна краса проявлялися ще більше. Василь Лучков зазначав:
«Ми всі захоплювалися його здібностями та його прекрасною зовнішністю… Він був надзвичайно красивим. У 18 років у нього було біле, як у дівчини, обличчя, він ще не мав ані бороди, ані вус, був високий, широкоплечий, фізично сильний, швидкий і рухливий. У нього було довге чорне, густе волосся, яке він зачесував угору. Коли він проводив рукою по чубу, той майже сягав його плечей…»
Ботев не просто навчав дітей, а й активно пропагував революційні ідеї, які остаточно сформувалися саме в Задунаївці. Його виступи перед новобранцями були сміливими та гострими:
«Не боріться за царя та поміщиків, боріться за народ, який працює і страждає!»
Під час одного з сільських свят він виголосив промову, у якій закликав селян не вірити священникам і боротися проти царя.
За спогадами жителів Задунаївки невдовзі в село прибула поліція, щоб арештувати його. Обшуку піддали всі будинки села. Однак сільський староста Петро Ілліч Сибов попередив господаря будинку, де жив Ботев. Його сховали в печі Костянтина Бянова, а коли поліція за кілька днів поїхала, він покинув село Задунаївку назавжди. Хоча вивчені науковцями поліцейські архіви та фонд Опікунського комітету іноземних переселенців не містять відомостей про те, що Ботев відкрито висловлювався проти уряду та релігії.
Сучасники Ботева стверджують, що він зблизився з офіцерами казачого загону, який дислокувався в Задунаївці — 3-го ескадрону Донського козацтва 29-го полку, що складався з 50 козаків. Одним із таких офіцерів був українець Іван Павлов, який ховався від влади і нікому, крім Ботева, не розповідав про своє минуле. Історик Костянтин Поглубко вважає, що це, можливо, був козак зі станиці Акмангит, що належала Аккерманському повіту.
На початку 1867 року Ботев залишив вчителювання і повернувся до рідного Калофера. У листі від 21 листопада 1867 року він пояснював причини свого рішення:
«Минулої зими я отримав листа від свого батька Ботю Петкова, який, маючи 25-річний досвід учителювання в Калофері, ледве міг прогодувати сім’ю. Прочитавши його, я змушений був звільнитися, щоб, як старший син, виконати батькову останню волю й підтримати нашу сім’ю.»
Хоча офіційною причиною від’їзду була сімейна скрута, сучасні дослідники вважають, що головною причиною були його революційні ідеї та переслідування з боку влади.
Так завершився бессарабський період життя Ботева – яскрава сторінка в біографії великого поета та революціонера.
В статті використані матеріали книг «Христо Ботев: життя і справа» Івана та Цвети Унжієвих, «Очерки історії села Задунаївка» Миколи Малєва, статті Миколи Червенкова «Христо Ботєв в Одеса и Бессарабия в трудовите на българиста Константин Поглубко».
Інтернет-видання Бессарабії
